066 005 53 74
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Працюємо
без вихідних!
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Становлення інформаційного права України на сучасному етапі (ID:335418)

Тип роботи: бакалаврська
Дисципліна:Історія
Сторінок: 44
Рік виконання: 2018
Вартість: 2000
Купити цю роботу
Зміст
ВСТУП Актуальність теми є беззаперечною в наш час, час інформаційного суспільства. Інформаційне право України є правовим підґрунтям інформаційного суспільства, яке активно формується як в Україні, так і в межах міжнародної спільноти. В сучасному світі інформація є найціннішим ресурсом, використання якого як і його безпека потребує втручання держави з боку законодавства, а саме права. Для будь якої країни важливо чітке розуміння ставлення закону до інформації, її розповсюдження та безпеки , Україна в цих питаннях не є виключенням. Не перебільшенням буде сказати, що саме інформаційне право зараз є найбільш швидкозмінюючимся серед всіх видів правознавства і на це є безліч причин. Важко переоцінити на скільки для України є важливим становлення інформаційного права в наші часи, адже наша країна є молодою, і її законодавчі органи якої функціонують лише з 1991 року, на відміну від багатьох країн, де досвід в даній сфері є набагато більший і де вже випрацювалися певні традиції, щодо відношення до інформації, ії приватності та безпеки . Значне накопичення нормативно-правового механізму в цій сфері, формування самостійних правових інститутів і норм, принципів інформаційного права дали підстави висловлювати сьогодні думку про формування, розвиток в Україні інформаційного права. Ця думка є реалією сучасного розуміння системи юридичних спеціальностей та відгуком на бурхливий законотворчий процесс в Україні. Метою дослідження є з’ясування становища сучасного інформаційного права в Україні , перспектив і векторів його розвитку та особливостей даної галузі. Завдання дослідження : - дослідити процес становлення інформаційного права в Україні ; - з’ясувати , що означає поняття інформаційне суспільство і його становище в Україні; - визначити в якому стані знаходиться кібербезпека України; - дати характеристику особливостям кіберзлочинності. Об'єкт дослідження: історія права України . Предмет дослідження: становлення і розвиток галузі інформаційного права України на сучасному етапі його існування. Хронологічні межі дослідження: охоплюють період від здобуття Україною незалежності в 1991 році і до нашого часу. Територіальні межі: територія України від здобуття незалежності і до теперішнього часу. Історіографія та джерельна база дослідження: Щодо історіографії та джерельної бази по даній темі можно стрверджувати , що незважаючи на те , що інформаційне право в Україні є молодою галуззю системи права і формується лише с 1991 року праць вистачає. Звичайно , основною джерельною базою є Закон України про інформацію. В ньому досить чітко і ясно сформовано визначення інформації, встановлено загальні правові основи одержання, поширення, використання, зберігання інформації, визначений статус учасників інформаційних відносин, вругульовано доступ до інформації та забезпечено ії охорону, захист суспільства від неправливої інформації. Закон України про інформацію поширюється на інформаціїні відносини, які виникають у всії сферах життя і діяльності суспільства і держави. Дослідженням даної тематики займалися такі відомі українські науковці-юристи, як О. І. Нікітенко, І.В Арістова, А. Бельський, В. Бутузов, Р. С. Мельник, К. І. Бєляков, О. М. Гальченко, В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов, С. І. Марків, Т. В. Попова, В. А. Ліпкан. Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання отриманої інформації в подальшому Апробація результатів дослідження відбулася шляхом обговорення змісту бакалаврської роботи на VI Всеукраїнській науково-практичній конференції «Історико-філософські дослідження молодих учених»(м. Суми, 18 травня 2018 р.). Структура роботи. Включає в себе вступ, 2 розділи, кожний з яких має по 2 підрозділи, висновки та список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг становить 45 сторінок.
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
РОЗДІЛ 1 ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО В УКРАЇНІ 1.1 Становлення інформаційного права України Уперше думка про те, що на початку 90-х років ХХ ст. в Україні почало формуватися інформаційне право, була висловлена І. Б. Коліушком, О. С. Барановим, В. С. Цимбалюком, В. Д. Гавловським, але не отримала належної уваги вчених, і інформаційне право розвивалося в межах інформатики. Так, В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський проаналізували визначення, застосовувані різними українськими та зарубіжними вченими, такі як «програмне право», «правова інформатика», «право інформатики», «комп'ютерне право», «інформаційно-комп'ютерні права» (у вузькому й широкому їх розумінні). У останньому випадку інформаційне право й комп'ютерне право розглядаються як дві групи відносин, що виникають у галузі інформаційного права. У широкому розумінні сутність юридичної категорії інформаційно-комп'ютерне право розуміється як сума або об' єднання різноманітних відносин, що становлять «інформаційне право» й «комп'ютерне право», тобто групи правових відносин, які складають предмет інформаційного права, а у вузькому сутність юридичної категорії інформаційно-комп'ютерне право розуміється як галузь права, що регулює суспільні відносини, які виникають у зв' язку з одержанням та поширенням інформації. Вони вводять поняття «телекомунікаційне право» і відзначають: «незважаючи на всі умовності теоретичної проблеми визначення самостійних галузей права в системі українського права, телекомунікаційне право, право Інтернету й інші подібні визначення, самостійних правових галузей поки вони не мають». Таке визначення може використовуватися й уже використовується, але безвідносно до юридичного аналізу відповідних проблем. Це дійсно так. Однак, телекомунікаційне право — складова частина того цілого, що називається інформаційним правом. У інформаційній сфері це зводиться до обігу інформації в системі телекомунікацій. Інформаційне право перебуває у стадії становлення і тому зрозуміла різноманітність визначень, за допомогою яких фахівці намагаються визначити його сутність. У Законі України “Про телекомунікації” дано дещо інше визначення поняття “інформація”, яке значно розширює і конкретизує перелік форм подання інформації, яка може бути об’єктом правовідносин. Згідно зі ст. 1 цього Закону, інформація – це “відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб” [1]. Усі ці визначення вибираються виходячи з об'єктів, стосовно яких або у зв'язку з якими виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню. Перераховані вище визначення можна умовно розділити на дві групи. Визначення першої групи формуються, швидше за все, виходячи з об'єктів, у зв'язку з якими виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню в інформаційній сфері. Це програми для комп'ютерів; комп'ютери; інформатика як наука, що вивчає інформацію; одночасно «інформація» й «комп'ютери» як причинно пов'язані поняття; телекомунікація як засіб передачі, одержання інформації. Так, в основі програмного права лежать відносини, що виникають при створенні, виробництві, поширенні й застосуванні програмних продуктів для комп'ютерів. У основі права інформатики — відносини, що існують у галузі інформатики, — науки, що вивчає інформацію, інформаційні процеси й інформаційні системи або проблеми створення, перетворення й використання інформації. В основі комп'ютерного права розглядаються відносини, що виникають при розробці, виробництві, поширенні й застосуванні комп'ютерів. Друга група визначень заснована на застосуванні понять, що ви¬значають інформаційні права, обов'язки, свободи, які повинні гаран¬туватися інформаційним правом, — «право знати», «право на доступ до інформації» та ін. Незважаючи на різноманітність згаданих понять, усі вони семан¬тично близькі й легко поєднуються в один клас через поняття «інфор¬маційна сфера», у якій вони застосовуються або як її складові частини, або якимось чином асоціативно пов'язані з нею. Поняття інформації, визначене в Законі України “Про інформацію”, практично повністю відтворюється і в Цивільному кодексі України. Згідно з нормою ч. 1 ст. 200 Цивыльного Кодексу, “Інформацією є документо- вані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі” [2]. Єдиною різницею є застосування стосовно подій і явищ виразів мали або мають місце (ЦК), замість використаної в Законі України “Про інформацію” відбуваються, що формально розширює часові рамки. Уваги заслуговує інше. Цивільний Кодекс розглядає інформацію як нематеріальне благо, відмежовуючи її разом із тим від інших видів нематеріальних благ – результатів інтелектуальної і творчої діяльності та особистих нематеріальних благ. Це є важливим аспектом, оскільки інформація може бути і не бути об’єктом права інтелектуальної власності. Відповідно правові відносини в галузі інформації і правові відносини щодо об’єктів інтелектуальної власності та авторських прав мають різну природу, принципи та методи регулювання. Обґрунтуванням такої тези може слугувати норма ч. 3 ст. 200 ЦК, яка визначає, що порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється окремим законом, на відміну від інших видів нематеріальних благ, щодо яких є посилання безпосередньо на цивільне законодавство. Одним із наочних атрибутів сучасного світового соціального прогресу є зростання значимості інформації в суспільних відносинах. Продовжує формуватися та розвиватися інформаційне суспільство, в якому стрімко зростає роль права як головного механізму регулювання суспільних відносин. Однак інформаційне суспільство розвивається такими швидкими темпами, що право суттєво відстає від його потреб, і саме тому в інформаційній сфері залишаються малодослідженими питання системи інформаційного права, до того ж між діючими нормативно-правовими актами існують суттєві суперечності, що порушують системність законодавства та не сприяють стабільному й послідовному розвитку даної галузі. Тож стан інформаційного суспільства сьогодні потребує від правової системи динамічного розвитку, вироблення відповідних доктринальних положень і комплексної організації правового забезпечення інформаційної сфери. Проте багато правових аспектів цієї проблеми залишаються вивченими не в повній мірі, крім того динамічний стан інформаційного законодавства зумовлює появу нових інститутів та норм в системі інформаційного права. Категорія «система» використовується в найрізноманітніших галузях людських знань. З філософської точки зору – це специфічно виокремлена з навколишнього середовища цілісна множина елементів, які поєднуються між собою сукупністю внутрішніх відносин і зв’язків. Недостатня обґрунтованість позицій дослідників щодо місця інформаційного права в системі права України викликає у багатьох вчених сумніви щодо існування останнього як галузі права [3, с.254]. В юридичній літературі широко використовується поняття «система інформаційного права», «система інформаційного законодавства» та ін. Щодо понять «система інформаційного права» і «система інформаційного законодавства», то вони використовуються для характеристики національного права і законодавства в інформаційній сфері. Перше з них фіксує аспекти структурної диференціації правових норм галузі інформаційного права, друге аспекти структурної диференціації законодавчих актів, яка склалася в Україні в процесі правового регулювання інформації, в тому числі інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури. Україна має власну історію розвитку базових засад інформаційного суспільства: діяльність всесвітньо відомої школи кібернетики; розроблення на початку 90-х років минулого століття концепції та програми інформатизації; створення різноманітних інформаційно-комунікаційних технологій і загальнодержавних електронних інформаційно-аналітичних систем різного рівня та призначення [4]. Велику роль у формуванні методології наукового напряму “інформаційне право” відіграли як гуманітарні (філософія, філософія права, соціологія, когнітологія, праксеологія тощо), так і природознавчі науки, особливо технічна та біологічна інформатика тощо, на межі яких формуються нові наукові дисципліни і через які адаптуються їхні методології до конкретної сфери суспільних відносин щодо інформаційного ресурсу [5-c.12]. Дослідження системи інформаційного права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи в юридичній науці розуміють єдність елементного складу системи і взаємодію складових її елементів. Структура – це засіб зв’язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність. Таким чином, диференціація системи інформаційного права означає її розподіл на відносно самостійні структурні елементи. В логічній послідовності можна виокремити: структуру норми інформаційного права; структуру правових інститутів інформаційного права – поділ їх на окремі правові норми; структуру підгалузі інформаційного права – поділ її на логічно пов’язані між собою правові інститути в межах галузі інформаційного права. Інформаційно-правова норма – первинний, окремо взятий найменший структурний елемент інформаційного права, правило поведінки, що визнане і охороняється державою. Інформаційно-правова норма безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам в інформаційній сфері і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому зміст відповідних суспільних відносин, їх сторони, настільки цей припис буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Завдяки своєму універсальному значенню інформаційно-правова норма поширює свої властивості й на інші елементи системи права. В основі інформаційного права лежить право людини на інформацію. Так, ст. 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір [6]. Це право кореспондує відповідний обов’язок держави, який закріплений у ст. 7 Закону України “Про інформацію”: Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних “Інформація і право”, № 3(12)/2014 відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом [7]. Ця норма публічного права знайшла свій розвиток у багатьох нормативних актах: у Цивільному кодексі України [8], зокрема, ст. 302, а також у ст. 117, яка називає інформацію об’єктом цивільних прав. У Законі України “Про доступ до публічної інформації” [9] стосовно забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Закону України “Про інформацію” право кожного на інформацію, деталізується у положення багатьох нормативних актів. Наприклад, положення, що інформація про вплив товару на життя та здоров’я людини не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом, конкретизується не тільки у нормах Цивільного кодексу України (ст. 700. Надання покупцеві інформації про товар), а й Законі України “Про захист прав споживачів” [10] який закріплює, що споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. З метою реалізації права громадян на інформацію про безпеку та якість харчових продуктів Закон України “Про безпечність та якість харчових продуктів” [11] встановлює вимоги до етикетування харчових продуктів. Інститут інформаційного права – це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини окремого інституту інформаційного права (наприклад, інститут права власності на інформацію, інститут захисту інформації та ін.). Інститут інформаційного права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя в інформаційній сфері. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що: регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин; є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм; функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів права (це не означає, що інститут права не має зв’язків з іншими інститутами права) Підгалузь інформаційного права – певна сукупність (об’єднання) правових інститутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі інформаційного права. Як цілісне утворення підгалузь інформаційного права регулює специфічне коло відносин в межах сфери правового регулювання галузі інформаційного права, яка характеризується правовою відособленістю, як, наприклад, медіа-право. Поділ на підгалузі та інститути є певною мірою умовним. Адже інформаційне право, як і право в цілому, є цілісною матерією, кожен елемент якої невід’ємний від інших. Тому одні й ті самі норми можуть одночасно стосуватися різних правових інститутів або підгалузей інформаційного права. Завершує систему структура галузі інформаційного права – уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері. Галузь інформаційного права, структурний підрозділ і центральна ланка системи права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання правовідносин в інформаційній сфері. Щодо внутрішнього поділу системи інформаційного права заслуговує на увагу позиція А.І. Марущака щодо її поділу на дві частини – загальну і особливу. У загальній частині, на його думку, зосереджені норми, які встановлюють основні поняття, загальні принципи, правові форми і методи правового регулювання діяльності в інформаційній сфері. Викладається зміст предмета і метода правового регулювання інформаційних відносин, дається характеристика джерел інформаційного права. Дається характеристика системно утворювальних начал інформаційного права, правове регулювання відносин при здійсненні права на пошук, отримання і використання інформації; при самостійному обігу інформації; при обігу документованої інформації; при встановленні правового режиму інформаційних технологій, а також інформаційної безпеки. Формулюються правові проблеми Інтернет як віртуальної інформаційної сфери. Особлива частина включає в себе окремі інститути інформаційного права, в яких згруповані близькі за змістом інформаційні правові норми. Це дві групи інститутів. Інститути, що містять норми, які регулюють суспільні відносини в сфері обігу відкритої, загальнодоступної інформації (інститут інтелектуальної власності щодо інформаційних об’єктів, інститут масової інформації, інститути бібліотечної і архівної справи), та інститути інформації обмеженого доступу (інститути державної і комерційної таємниці, інститут персональних даних). Набір таких інститутів не виключає їх доповнення новими інститутами (банківської, службової таємниці і т. п.) 1.2 Інформаційне суспільство. Одним із наочних атрибутів сучасного світового соціального прогресу є зростання значущості інформації в суспільних відносинах. Суспільні інформаційні відносини постійно розвиваються, особливо з удосконаленням техніки і технологій збору, обробки, зберігання та передачі інформації, у процесі опанування людством законів природи, зростання суспільного інте- лекту за принципом «досконалість не має обмежень». Зазначені процеси визначають інформаційне суспільство, сутність якого розкрита у 1993 р. Комісією Європейського Союзу: «інформаційне суспільство – це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку. Не знаходиться поза цим процесом і Україна. [12, с. 3] Після проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України створюється національна система законів та підзаконних нормативних актів щодо правового регулювання соціальних відносин, визначною складовою яких є інформація. В суспільних інформаційних відносинах для упорядкування та врегулювання на державному рівні виникла потреба юридично визначитися в найбільш важливих правових нормах поведінки їх учасників, у тому числі й можливості запобігання та боротьби з правопорушеннями, які вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій. У свою чергу, це зумовило необхідність відокремлення та фіксування в державному управлінні напрямку (інституції), що визначається як державне управління в галузі суспільних інформаційних відносин. Метою його є втілення в життя державної політики в умовах розвитку інформаційних відносин в Україні: методів і засобів створення інформаційних ресурсів, їх обігу, збирання, накопичення, систематизації, використання, зберігання та захисту. Проте багато правових аспектів цієї проблеми залишаються вивченими не повною мірою, крім того, прийняття Доктрини інформаційної безпеки зумовило появу нових напрямків державної політики України в інформаційній сфері. У сфері суспільних інформаційних відносин нормотворення в Україні здійснюється шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних нормативних актах фрагментарно. В той же час значний масив норм щодо інформації розміщено в кодифікованому законодавстві, зокрема в цивільному, адміністративному, трудовому, кримінальному. Таким чином, в Україні сформувалася національна специфічна змішана доктрина права, яка поєднує в собі елементи англо-американської та європейської континентальної доктрини права. На жаль, правотворчий процес нерідко здійснюється без узгодження з чинним законодавством, не враховується специфіка національної ментальності, правової культури систематизації права, які є основою правосвідомості населення, інші особливості соціального та державного життя. Різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались у різні часи без узгодження понятійного апарату, тому вони мають ряд термінів, які не є достатньо коректними, а отже, розуміються неоднозначно учасниками суспільних інформаційних відносин. Деякі категорії взагалі не мають чіткого визначення свого змісту, що призводить до їх неоднозначного застосування на практиці. Наприклад, «інформація», «таємна інформація» і «таємниця», «документ» і «документована інформація», «майно» і «власність», «інтелектуальна власність», «володіння», «автоматизована система» тощо. Це, у свою чергу, породжує соціальні конфлікти (правопорушення) в інформаційних відносинах між їх учасниками та створює умови для уникнення відповідальності правопорушників, що негативно впливає на формування високої культури правовідносин на рівні найкращих здобутків світової цивілізації. Значна кількість юридичних норм, які регулюють суспільні інформаційні відносини, розпорошена по різних законах та підзаконних нормативних актах, що ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування. Має місце розбіжність щодо розуміння структури системи законодавства у сфері інформаційних відносин та підходів до її формування. Часто в окремих законах в систему законодавства включають норми, виражені в підзаконних нормативних актах, що суперечить положенням Конституції України. Це викликає у практиці правозастосування колізію норм – ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта. Нові юридичні норми щодо регулювання інформаційних відносин часто не узгоджені з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу, падіння авторитету публічного права, нігілістичного ставлення суб’єктів суспільних відносин до законодавства. Через неузгодженість правового регулювання у законодавстві щодо збору інформації на різних рівнях державного управління, зокрема персональних даних, різні органи державної влади примушують громадян надавати довідки з різних установ для отримання іншої довідки. Існує ганебний принцип недовіри до документа, який був виданий іншою інстанцією, в результаті чого громадяни змушені витрачати багато часу на ходіння по різних державних установах, щоб підтверджувати правомірність виданих їм раніше документів. Це повинно викорінюватися, у тому числі правовими засобами, зокрема на рівні законодавства. Сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, закріплені в законах і підзаконних актах, досягла за кількістю критичного стану (критичної маси), що зумовлює необхідність виділення їх в окрему галузь законодавства. Зростає загроза особі, суспільству, державі від такого негативного явища, як комп’ютерна злочинність – вчинення злочинів з використанням інформаційних технологій та технологій зв’язку. Одним із шляхів подолання проблем правового регулювання суспільних інформаційних відносин є законодавча систематизація норм права [13]. В Україні щодо систематизації законодавства склалися певні добрі національні традиції, дієвість яких перевірена часом. Ідея інкорпорації та кодифікації правових норм у сфері інформаційних відносин визначена та науково обґрунтована в дослідженнях вітчизняних науковців, має відповідні теоретичні напрацювання. Поряд з цим, в умовах розвитку інформатизації система існуючих правових норм регулювання соціальних інформаційних відносин потребує моніторингу (відслідковування) щодо їх дієвості в нових умовах та узгодження з новими соціальними відносинами, зокрема щодо виявлення проблем у цих відносинах з науковим обґрунтуванням їх вирішення. Це в першу чергу потрібно для упередження негативних соціальних наслідків. В основу законодавчої інкорпорації покладаються відпрацьовані юридичною наукою і перевірені практикою норми чинного законодавства України. На думку В. О. Горобцова, з метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити «цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема слід здійснити кодифікацію інформаційного законодавства». Спершу потрібно у парламенті прийняти Інформаційний кодекс України [14]. Одна з основних причин того, що в Україні досі немає Інформаційного кодексу, полягає в тому, що немає політичної волі щодо його прийняття. Готового проекту інформаційного кодексу не існує, але вже майже десять років над його розробкою працюють у Державному комітеті телебачення та радіомовлення. Багато проблем неузгодженості вітчизняних законів, на думку заступника голови Держтелерадіо В. О. Горобцова, полягає в технократичному і гуманітарному підходах до їх творення. Наприклад, технократи основну увагу приділяють передачі інформації, а гуманітарії – праву на інформацію. «У нашому законодавстві одні й ті ж поняття часто визначені порізному», – сказав він. Кодифікація могла б ліквідувати ці неузгодженості. В. О. Горобцов переконаний, що ухвалення Інформаційного кодексу – не данина моді. За його словами, у планах уряду вже не раз стояло питання розробки такого кодексу. «Треба розробити комплексний підхід до створення інформаційного кодексу, наразі він тільки фрагментарний. І одночасно удосконалювати діюче законодавство. Справа в тому, що раніше вважалося, що держава дає право на інформацію, а зараз зрозуміли, що це природне право людини» [15]. Натомість Т. А. Костецька вважає, що чинний Закон «Про інформацію» [16], який був прийнятий 1992 р., незважаючи на те, що деякі його норми застаріли, все ж непоганий. Вона вважає, що за відсутності кодексу саме цей Закон претендує на основний в інформаційній галузі [15]. Разом з тим на шляху розвитку та впорядкування інформаційних правовідносин можна виділити низку проблем, серед яких: – відсутність довгострокової державної стратегії щодо подальшого розвитку інформаційної сфери; недооцінка значення інформаційно-комунікаційного аспекту в процесі демократизації суспільства, розбудови держави, її європейської інтеграції; недосконалість законодавства про інформацію; намагання суб’єктів інформаційних відносин маніпулювати громадською думкою шляхом поширення недостовірної, неповної та упередженої інформації у засобах масової інформації; непрозорість відносин власності щодо засобів масової інформації; недостатній рівень державної підтримки виробництва і розповсюдження вітчизняної інформаційної продукції; наявність значної кількості інформаційної продукції, що не відповідає вимогам законодавства, негативно впливає на систему суспільних цінностей, фізичний, психічний, інтелектуальний та моральний розвиток людини, призводить до деградації суспільства; зловживання правом на вільне одержання і поширення інформації, в результаті чого порушуються інші фундаментальні права і свободи людини, захищені Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України; висока інформаційна залежність України від зарубіжних інформаційних ресурсів; недостатній рівень використання української мови в аудіовізуальних (електронних) та друкованих засобах масової інформації, інтернеті; низька ефективність виконання державно-управлінських рішень, спрямованих на забезпечення захисту стратегічних національних інтересів на міжнародному рівні, зокрема щодо можливості контролювати і регулювати потоки інформації з поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави. На думку автора, розв’язання зазначених, а також багатьох інших проблемних питань впорядкування інформаційної сфери потребує удосконалення державної інформаційної політики, зокрема щодо визначення механізму державного регулювання відносин у сфері забезпечення реалізації права кожного на доступ до інформації, зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності, сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів, сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України. З метою вдосконалення законодавства щодо правового регулювання інформаційних відносин в Україні вбачається необхідним приведення законодавства про інформацію у відповідність із сучасними вимогами, адаптація його до норм та стандартів законодавства Європейського Союзу, зокрема впровадження демократичних стандартів щодо реалізації права кожного на доступ до інформації; забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації; запровадження дієвого державного, парламентського та громадського контролю за дотриманням вимог законодавства про інформацію і встановлення відповідальності за його порушення; забезпечення вільного доступу громадян України до зарубіжних інформаційних ресурсів, адаптації інформаційної продукції зарубіжних виробників для вітчизняних споживачів; сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців; сприяння створенню та розповсюдженню інформаційної продукції українською мовою у глобальних комп’ютерних мережах і системах; формування позитивного міжнародного іміджу України. Також необхідно забезпечити прозорість і публічність діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування під час прийняття управлінських рішень, зокрема впроваджувати демократичні принципи їх взаємовідносин із засобами масової інформації, активно залучати засоби масової інформації до обговорення соціально значущих проблем, ідей та проектів з метою підготовки громадськості до сприйняття нових явищ суспільного життя. Суттєво посприяти розвиткові інформаційних правовідносин може створення конкурентоспроможної національної системи виробництва інформаційної продукції, розвинутої інформаційно-комунікаційної інфраструктури, модернізація та реформування державних засобів масової інформації [17]. У той же час організація фундаментальних та прикладних наукових досліджень в галузі інформаційної діяльності, зокрема розроблення та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, розроблення державних стандартів освіти у сфері діяльності засобів масової інформації, сприяння розробленню інформаційних технологій і їх впровадженню в навчальний процес, забезпечення доступу всіх учасників навчального і наукового процесів вищих навчальних закладів до світових інформаційних наукових джерел допоможе забезпечити захист прав кожного на одержання, використання, зберігання інформації з будь-якого джерела, не забороненого законодавством, і на поширення її в Україні та за кордоном , а також забезпечити пріоритетний розвиток національних інформаційних ресурсів. Для реалізації конституційних прав людини на свободу вільного вираження своїх поглядів і переконань як основоположного елементу демократичного суспільства вбачається вкрай важливим забезпечення дотримання норм суспільної моралі, насамперед обмеження розповсюдження інформаційної продукції, здатної завдати шкоди людині і суспільству, зокрема щодо проявів нетерпимості, українофобії, расизму, шовінізму, ксенофобії і антисемітизму, згідно із законом, що є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту прав і свобод людини; гарантування права особи на спростування поширених у засобах масової інформації неправдивих відомостей, що її стосуються; об’єднання дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та суспільства, спрямованих на запобігання розповсюдженню інформаційної продукції, що негативно впливає на фізичний, психічний, інтелектуальний та моральний розвиток дітей. На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що пріоритети законодавчого забезпечення розвитку інформаційних відносин повинно бути зорієнтовано на розробку програм розвитку інформаційної сфери, що містять основні напрями розвитку і шляхи побудови правового інформаційного суспільства, забезпечення функціонування інформаційної сфери як правового простору. Пріоритетним уявляється забезпечення широкого доступу до мережевих інформаційних технологій приватного сектора, що вимагає певних політико-правових, економічних і організаційних умов: розвитку науково-технічної бази інформаційних технологій, підготовки кваліфікованих кадрів у цій галузі, забезпечення інформаційної безпеки, усунення нестачі інформації та інформаційних послуг (особливо у правовій сфері) та ін. При цьому подальша розробка послідовної, науково обґрунтованої правової політики держави є, на нашу думку, основою безперешкодного і спрямованого розвитку інформаційних правовідносин. Таким чином, система інформаційного права – це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів, що її утворюють, – інформаційно-правових інститутів і норм, їх єдність і структурний взаємозв’язок (узгодженість). Названі в цьому визначенні ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те, які зв’язки існують між її елементами, на яких принципах вона побудована. Єдність системи інформаційного права обумовлюється тим, що, по-перше, все інформаційне право як самостійне явище ґрунтується на загальних принципах законності, пріоритету та захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина, рівності громадян перед законом, вільного одержання, використання, поширення та зберігання будь-якої інформації, не обмеженої законодавством України, які є своєрідним каркасом інформаційного права; по-друге, інформаційне право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, інформаційне право обумовлене матеріальними, соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами життя суспільства, для яких характерна відносна єдність, органічна цілісність і взаємозв’язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємноузгоджені та цілеспрямовані Структурний взаємозв’язок (узгодженість) системи інформаційного права – це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв’язків між нормами та інститутами інформаційного права, а також відсутність суперечностей всередині цієї системи. Це означає, що система інформаційного права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об’єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.