«Становище жінки в суспільно-політичному житті України XVI-XVII століттях» (ID:393899)

Вступ У незалежній Українській державі жіноцтво на 2017 р. складає 54 % усього населення. Тому повстає одне із актуальних завдань – піднесення соціального статусу жінки та її прав, сприяння розвитку її особистості. Адже упродовж багатьох віків історії нашого народу жінки виступали поряд із чоловіками учасниками більшості суспільно-політичних процесів. Також особливе місце посідає жіноче питання, тому що стан соціальної культури суспільства визначається по тому, яке становище у ньому займає жінка. За словами відомого українського і російського письменника й історика Д. Мордовцева «жінка... - це такий чуттєвий барометр, який перш за все відображає в собі стан суспільної атмосфери, характер і напрям історичної епохи, такою є чи не виключно жінка, а ніж чоловік» . Тому актуальним на сьогоднішній час є дослідження ролі і статусу української жінки у православному українському суспільстві, зокрема, у визначений період. Не дивно, що вивчення і осмислення такого складного і самобутнього явища, як роль жінки в історії України періоду XVI–XVII ст., набуває не лише наукового, але й громадського значення. Актуальність теми дослідження. Останні два десятиріччя відзначені бурхливим процесом наукового пізнання історії та вітчизняного права на новій методологічній основі без ідеологічних упереджень та приписів. Відтворення на історико-теоретичному рівні об’єктивної картини становища жінки в Україні у XVI – XVII ст. є актуальним виходячи з таких аспектів: – особливе місце жінки у системі суспільних відносин дозволяє збагатити вітчизняну й європейську історію демократичними і гуманістичними надбаннями; – аналіз становища жінки допомагає вивчити рівень правосвідомості та правової культури українського народу, його етнопсихології, особливостей менталітету, моралі та духовної культури; Отже, викладене вище свідчить про те, що наукове дослідження даної проблеми має велике теоретичне і практично-пізнавальне значення для загального розуміння історії українського народу. Вона містить цілий ряд дискусійних питань, а деякі з її аспектів потребують переосмислення. Мета і завдання дослідження. Метою даної курсової роботи є визначення основних аспектів становища і значення жінки в історії України, її вплив на державотворчі традиції, роль у системі суспільних відносин, участь у формуванні освітніх та релігійних традицій на українських землях XVI-XVII ст. Для досягнення поставленої мети були визначені такі наукові завдання: - з’ясувати роль жінки у формуванні державотворчих традицій на Україні в XVI-XVIIст. - дослідити роль жінки в українській сім’ї; - визначити внесок жінки в освітні та релігійні традиції на українських землях в XVI-XVII ст. Об’єктом дослідження жінка в історії України XVI-XVII століття. Предметом дослідження є соціально-економічне, правове, духовне і політичне становище жінки в українському суспільстві XVI-XVII столітті. Хронологічні межі дослідження охоплюють період другої половини XVI – кінця XVII ст. Нижня хронологічна межа дослідження визначена утворенням 1569 року Речі Посполитої. Верхня межа – кінець XVII ст. визначена закінченням Національно-визвольної української революції. Географічні межі. Західний кордон відповідав західній межі Брацлавського воєводства Речі Посполитої, північний і східний кордони — рубежам Київського і Чернігівського воєводств. Південні землі межували з Кримським ханатом, а після Вічного миру з кордонами Низового козацтва. Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи стали діалектичні принципи пізнання історичної дійсності - історизму, за яким вивчення і узагальнення історичних подій об’єктивно-можливе виключно на основі науково-критичного аналізу як архівних, так і опублікованих джерел. Із спеціально-наукових методів в курсовій роботі переважно використовувалися історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-системний методи. При написанні роботи також застосовується: принцип багатофакторності та принцип усебічності. Розділ 1. Роль жінки у формуванні державотворчих традицій на українських землях в кінці XVI-середині XVII ст. Історія подає численні факти про участь жіноцтва в боях з ворогами своєї батьківщини з чоловіками нарівні. Жіноцтво скріплювало ряди вояцтва, підбадьорювало його на дусі, часто самостійно керувало громадськими і державними справами,— не кажучи вже про його природну роль — матерів, виховательок юнацтва на гідних і чесних громадян та відважних оборонців рідних земель. Побіч тієї участі історія дає нам величні приклади самопосвяти і жертв жіноцтва для добра вітчизни чи народу в часах давніх і нових.  Український народ дав також не одну велику жінку. Дійшли і до нас перекази про славних жінок перед князівської доби та першого періоду існування Української держави. Далі відоме славне жіноцтво Гетьманської, чи Козацької, України, жіноцтво доби Відродження та України наших часів. Україна дала немало славного жіноцтва, яким вправі величатись чи гордитись перед цілим світом.. Донедавна роль жінки у формуванні української нації та створенні власної держави не була об’єктом історичного дослідження. Лише в останні часи сумлінна державницька праця жінок українського середньовіччя привернула увагу істориків. Мова йде про етап, обмежений кінцем XVI—XVII ст., на який припадає бурхливий спалах культурно-національного піднесення в Україні. Одним з найяскравіших здобутків цього періоду стало усвідомлення населенням українських земель власних історичних традицій. Уособленням Давньої України були руські князі Ольга, Володимир Великий, Данило Галицький, їх прямими нащадками проголошувались волинські князі і княгині. Адже українське жіноцтво привілейованих станів цього періоду мало майже рівні з чоловіками права і брало активну участь в житті суспільства. Продовжуючи традиції руських княгинь, жінки займалися добродійністю, що виражалась у заснуванні шкіл, монастирів, будівництві церков і укладанні і виданні книжок. Слід зазначити, що на українських землях, на відміну від Західної Європи, суспільне становище жінки залежало не від суспільного становища чоловіка, а від її майнового становища. І тому шляхтянки, особливо вдови, офіційно не приймаючи участі в політичному житті, але володіючи інколи величезними земельними латифундіями, мали досить значну суспільну вагу в своїх повітах [42.c.41]. На цю обставину звернув увагу Михайло Литвин, який писав, що татарські й московські жінки “не мають чоловічих прав, а наші властвують над багатьма чоловіками: одні — управляючи волостями, містами, помістями; другі — отримуючи прибуток, треті — спадок”. Історія дає значну кількість прикладів участі жінок усіх станів в культурно-національному русі на українських землях в кінці XVI—XVII ст. Можна виділити три основні напрямки участі жінок у формуванні української нації та творенні державотворчих традицій: 1) захист православної віри і відстоювання інтересів православної церкви; 2) меценатська діяльність; 3) культурно-освітня діяльність — заснування православних шкіл, організація освітнього процесу, участь в діяльності братств. Уявлення про участь жінок в боротьбі українського народу проти католицько-польської експансії вельми поверхове і в сучасній науці майже не висвітлене. Хоча українські жінки упродовж багатьох віків історії нашого народу виступали активними учасниками більшості суспільно-політичних процесів, що відбувались на українських землях. Не став винятком і зазначений період. Адже для України друга половина XVI—XVII ст. були часом реформаційного відродження, проникнення ренесансно-гуманістичних тенденцій в культуру, запеклої боротьби проти національного гноблення та усвідомлення своєї ідентичності. На авансцену культурницького життя України вийшла когорта опікунів та меценатів української культури, які власним інтелектом і власними коштами сприяли відродженню церкви та піднесенню рівня освіти у школах. Серед інтелектуальної еліти тих часів слід згадати не лише постаті та діяльність сильної статі українського суспільства, але й багатьох жінок-меценаток. Треба зазначити, що меценатська діяльність жіноцтва заслуговує на увагу не лише як одна з маловідомих сторінок ще й досі не написаної історії українського благодійництва та меценатства, знаменною тут є сама форма участи жінок в житті тогочасного суспільства. Адже їхня культурницька праця довгий час залишалась непоміченою за проявами чоловічої ініціативи, хоча в архівах України збереглося чимало документальних свідчень про пожертви жінок на церкву, просвітні та благодійні цілі. Портрет фундаторки Підгаєцького монастиря Єлизавети. Перша половина XVII. Ганна Гойська, Раїна Соломирецька, Гальшка Острозька, Софія Чарторийська, Гальшка Гулевичівна, Раїна Могилянка княгиня Вишневецька та інші вписали не одну яскраву сторінку в історію українського благодійництва та меценатства. У своєрідних умовах родинного, побутового та суспільно-політичного життя, що склалися у цьому часі на українських землях ініціатива жінки-шляхтянки не обмежувалася домашнім господарством та вихованням дітей, як те було і в тодішній Московській державі, і в більшості Європейських країн. Жінка посідала привілейоване місце не лише в сім'ї, але й в українському суспільстві. Правове становище жінки в зазначений період нормував литовський Статут, положення церковного судочинства та звичаєвого права. Принцип рівноправності жінки-шляхтянки був проведений у карних і цивільних постановах Статуту - своєрідної шляхетської Конституції ХVІ—ХVІІ ст. Жінки нарівні з чоловіками могли бути суб'єктом прав і зобов'язань та мати правову дієздатність без основних обмежень. Литовський Статут забезпечував жінкам також широкі майнові права. Тим самим в умовах правової дієздатності та майнової незалежносте в сім'ї, коли майно дружини не зливалося з майном чоловіка, а подружжя володіло ним роздільно, економічна дієздатність жінок не викликала особливих нарікань з боку чоловіків і вважалася цілком закономірним явищем тогочасного українського життя. Український історик кінця XIX ст. Орест Левицький підкреслював, що кожна суспільна ідея і напрямок, кожна панівна в ту епоху чеснота чи вада знаходили в українській жінці не менш повне і пристрасне виявлення, як і в представниках іншої статі. Одним з напрямків меценатської діяльності жінок того часу було заснування православних церков, монастирів і шкіл при них. У пом’янику Києво-Печерського монастиря згадано багато жінок, які вносили свої офіри. Наприклад, вдова чернігівського скарбника Катерина Угорницька передала Києво-Печерській Лаврі всі свої маєтки . А Олена Горностаєва, уроджена княжна Чарторийська, стала фундаторкою Пересопницького монастиря на Волині (1596 р ). Вона сама склала гуртожитний статут і влаштувала шпиталь для убогих і недужих [22.с.1-4]