Деколонізація (ID:575470)

Вступ Однією з відмінних рис двадцятого століття є ліквідація колоніальної системи і виникнення десятків нових незалежних держав. Система колоніальних володінь в тому вигляді, як вона склалася в XIX ст. і захопила половину двадцятого, перестала існувати. Створення на місці колишніх колоній нових держав є результатом перемоги національно-визвольних рухів, що мали в ряді країн мирний характер. Їх головним завоюванням став перехід державної влади з рук апарату колоніальних держав в руки національних сил колишніх колоній. Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни. Уже в 1918-1923 рр.. у ряді країн Азії і Арабського Сходу (Індонезії, Індії, Ірані, Іраку та ін) відбулися потужні народні виступи. У більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія Новий Дустур. Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести деякі зміни у форми і методи колоніального керування. Проте на даному етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції Індії 1919 і 1935 рр.., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 передбачали, зокрема, створення центральних і провінційних рад. У 20-х рр.. були створені Народна рада (Фольксраат) в Голландської Індонезії й консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували дорадчі функції при губернаторів, які очолювали колоніальну адміністрацію.