Зразок роботи
ВСТУП
Культура України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. – явище унікальне, багатогранне, неповторне. Феномен цієї доби формувався завдяки багатьом чинникам. Певну важливу роль тут відіграли попередні взаємозв’язки духовних діячів з кращим, передовим надбанням у книжництві, малярстві, науковій, освітній сферах сусідніх країн. Істотно впливало на світобачення тогочасної староукраїнської еліти принципове обстоювання постулатів православної віри. Головним же чинником якісних змін у культурницькому житті стала стабілізація суспільно-політичного становища в Гетьманщині наприкінці правління гетьмана І. Самойловича, а потім за його наступника – І. Мазепи. Вона вивільнила зусилля еліти не тільки на боротьбу з агресорами, здобуття влади, створення автономного державного утворення, а й на задоволення духовних потреб. Міцніли засади гетьманського правління – з’являлися більші можливості для вираження засобами мистецтва ознак старшинської влади, возвеличення її сили та впливовості у різних формах меценатства та доброчинності.
Доба І. Мазепи – це не стільки злет до певного рівня культурного життя, скільки не бачений до того розквіт на теренах України творчості, духовних набутків. Великим стимулом до цього була автономна державність, яка, поставши з руїни, кровопролиття, бажала продовжувати своє буття квітучим мирним садом, де править Божа мудрість, спокій, взаєморозуміння. Найбільшою духовною цінністю того періоду була православна віра, яка стала чи не головною причиною національно-визвольної війни Богдана Хмельницького і появи козацької автономії. Саме Богу, Божій матері, святим угодникам-захисникам присвячені найзначніші творчі надбання поетів-мислителів, художників, книжників, зодчих того часу.
З кінця 1670-х рр. на теренах України панувала нестабільність, яка супроводжувалася зміною старшинських команд, перерозподілом власності. Це негативно позначалося на матеріальному забезпеченні процесів культурного життя. Адже бідні старшини, новопризначені гетьмани навіть при великому своєму бажанні не мали достатньо фінансових ресурсів для спонсорування монастирських закладів, будівництва церков, створення іконостасів тощо.
Теоретична база дослідження. Дослідженням проблеми гетьманування та меценатської діяльності Івана Мазепи займаються такі сучасні мовознавці: Журавльов Д. В., Мазепа М. М., Мицик Ю. Ю., Оглобин О., Павленко С., Рклицкий С., Руліковський Е., Таїрова-Яковлева Я., Токаржевський-Карашевич Я., Чернецький Є. та ін..
Мета дослідження: розкрити значення меценатської діяльності Івана Мазепи та створити музей-виставку її результатів.
Предмет: експозиційна робота музею виставки гетьманування та меценатської діяльності Івана Мазепи.
Об'єкт: меценатська діяльність Івана Мазепи.
Завдання:
1) Розкрити значення гетьманування та меценатської діяльності Івана Мазепи;
2) Створити наповнення музею виставки «Гетьманування та меценатська діяльність Івана Мазепи».
Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, п'яти розділів, загального висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 58 сторінок.
РОЗДІЛ I. СУТНІСТЬ ТА СПЕЦИФІКА «МЕЗАПИНСЬКОГО БАРОКО»
Тема 1. Основні напрямки розвитку культури європейського бароко
Бароко зазвичай визначається як загальноєвропейський художній стиль XVI–XVIII ст., започаткований в Італії, що поширився в усіх видах мистецтва, зокрема архітектурному, поетичному, образотворчому, музичному, театральному. Саме тому, як зазначають дослідники, хоча «стилістичні форми бароко специфічні», «йому притаманний особливий синтез мистецтв, коли архітектура, скульптура і монументальний живопис виступали в рівноправній гармонійній єдності» [1, с. 149].
Термін бароко був введений швейцарськими вченими – істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818–1897), мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864–1945) у кінці XIX – на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою [7, с. 260].
Стиль бароко (італійське слово «бароко» означає буквально «дивовижний», «химерний») виникає наприкінці XVI століття, хронологічно належить двом епохам – Відродженню і Новому, охоплює період з XVII до XVIII ст. і був розповсюджений, перш за все, в Італії, потім – у Фландрії, Іспанії, на півдні Німеччини, в Австрії, Росії та в Україні [31, с. 195].
Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану святого Петра у Римі. Будівництво колонади Берніні завершило реконструкцію, що тривала в соборі святого Петра 161 р. і не припинялася впродовж усього періоду Контрреформації. Собор святого Петра – не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого повстав Лютер. Бароковий стиль в інших видах мистецтва виник саме на хвилі Контрреформації, а затяжна реконструкція собору святого Петра становила центральну культурну подію за доби церковної реформи [17, с. 166].
Формування та поширення культури бароко знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в XVII ст. прикрашало гасло: «Наш світ – сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі». «Кожна мить життя – крок до смерті», – стверджував імператор Тіт у трагедії Корнеля «Тіт і Береніка». А якщо це так, то треба прикрасити кожну мить життя, зробити її не лише духовно, а й чуттєво насиченою. Тому трагізм барокового світосприймання органічно переплітався з гедонізмом [17, с. 167].
Основу барочного світосприйняття складає теза про існування суперечностей і протиріч як основи життя. Антиномії, протилежності співіснують у культурі бароко, являючи собою своєрідну гармонію. В основі барочної картини світу – драматизм та напруженість, які виражені в поєднанні протилежностей. Художня концепція бароко глибока песимістична і сповнена зневіри в можливостях людини, скепсису, відчуття марності людського існування і сумнівів у можливостях перемоги над злом. Світ потрапляє під владу незрозумілих надприродних сил, втрачає свою самостійність і реальність, перетворюючись в ілюзію. Ілюзорності набуває і людське існування в ньому. Під тиском зовнішнього світу, що став ворожим людині, особистість позбавляється своєї самобутності та самоцінності, стає лише іграшкою в руках долі. Гостре відчуття скороминучості людського життя, що поглинає всіх і вся, усвідомлення марності буття, наповненого жахами мук і страждань на тлі наступу католицької реакції породжують у мистецтві атмосферу невизначеності та есхатологічних очікувань. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, сприйняття буття як чогось тимчасового. Тому бароко якийсь час є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми [31, с. 195].
У XVII ст. стиль бароко розповсюдився в більшості європейських країн, посідаючи панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, Польщі, України, Росії. Причому в одних країнах наслідували італійські першоджерела, в інших – сприйняли лише окремі, найбільш відповідні панівним смакам та художнім традиціям особливості стилю. Цю рису відзначають і дослідники, стверджуючи, що «форми бароко, Ренесансу та інших стилів по-різному проявлялися в різних країнах, відповідно до традицій їх культурного розвитку» [Свєнціцька В. І., 90]. Розвиток культури бароко в Україні виявився чутливим до особливостей національного менталітету. Адже бароко у всіх країнах породило свої національні школи, тому можна говорити про віртуозність та гедонізм італійського бароко, драматизм іспанського, містицизм німецького, романтизм французького, метафізичність англійського і, нарешті, героїко-стоїстичний дух українського бароко [39, с. 90].
Із світоглядної позиції бароко – це перехід від епохи Відродження до нового світосприйняття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття, світовідчуття і світорозуміння. Гармонійно-врівноважені, спокійні та логічні форми Ренесансу, які живилися з чистого джерела греко-римської античності, вже не задовольняли смаки вищих заможних верств суспільства. Для героїчно-трагічного, розкішного та гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші та виразніші форми архітектури, просякнуті пафосом, величчю, надприродною декоративністю. Замість колишньої стриманої краси відтепер протиставляють силу, проти врівноваженого спокою – стрімкий рух, замість гармонії – несамовиту боротьбу [1, с.149].
Магістр