Зразок роботи
Вступ
Богдан Хмельницький — український військовий і політичний діяч, гетьман, очільник Гетьманщини (1648–1657), керівник і ініціатор повстання, що переросло у Національно-визвольну війну.
Причинами Визвольної війни українського народу середини XVII ст. були: зростання економічного тягаря населення; наступ на «права і вольності», недопущення доступу до цих прав багатьом селянам і городянам; відсутність українського лідера від нестабільності ООН; переслідування православних священиків і насильство віруючих над іншими групами людей.
Метою Української національної революції було створення окремої церковної влади, яка базувалася б на авторитеті українського православного народу, з одного боку, та знищення старої моделі міжконфесійних відносин племені, з іншого.
Б. Хмельницький намагався взяти під контроль бурхливі елементи визвольної боротьби країни, залучити на свій бік православне духовенство та царські збори. Тому не дивно, що в червні-липні місяці світи, які прагнуть захистити свої соціально-економічні інтереси, вийдуть на волю.
Тому 12 липня гетьман наказав прилуцькому сотнику та генеральній старшині покарати учасників нападу на Густинський монастир «по их интересам и закону, который мы выдали войску».
20 липня з’явився міжнародний документ про запобігання псування маєтків князя В. Д. Заславського: "А якби було вказано на будь-якого полковника чи теж на якусь залогу, що чинили кривди, кожний такий за найменшою скаргою, наказом полковника того полку буде суворо покараний на горло за статтями остроги Війська Запорозького. Кожного застерігаємо карою на горло. А якби полковник не вчинив слушної справедливості, тоді сам від нас на горло буде покараний".
Богдан Хмельницький – хороший дипломат. З перших етапів війни він проводив зовнішню політику і вів активну дипломатію з іншими країнами. Він неодноразово просив Москви про допомогу у війні проти Провінції і погрожував війною без цієї допомоги. З одного боку, російський уряд не хотів розриву миру з Польщею, а з другого — хотів розширити свою владу.
Після тривалого часу «іменем віри православної» Земський собор постановив взяти Військо Запорізьке під «велику вождь руку». Юридично ця акція була закріплена під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р. Під час підготовки Переяславської ради, яка відбулася 8 січня 1654 р., у підходах до нової унії виникли розбіжності.
Російські посли відмовилися принести присягу від імені царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію захисту прав і вольностей, закріплених за силою договору. Разом із козаками не всі групи присягали на вірність королю. У березні 1654 р. козацьке угруповання подало на розгляд росіян проект договору, який увійшов в історію під назвою «Березневий договір». Відповідно до цього документу Україна зберігала форму державного правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, самостійність у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики (крім Співдружності Незалежних Держав і Туреччини). З початком війни за незалежність у 1648 р. російський уряд надав Україні велику економічну та фінансову допомогу. Зросла символічна підтримка України з боку Росії, зокрема допомога особовим складом, зброєю та боєприпасами. Ще в 1649 р. російський уряд визнав гетьманом Хмельницького і з цього часу спілкувався з ним. Водночас уряд повідомляв гетьмана про готовність прийняти Україну в російське підданство, але вважав за необхідне поки що уникнути війни з Польщею.
Національно-визвольна війна українського народу, що спалахнула на початку 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, поставила перед ним і козацьким старшиною чимало несподіваних проблем, пов’язаних із розумінням державних перспектив: структурою політичного устрою. Козацький стан, вибір політичної незалежності у складі Речі Посполитої, суверенітет усієї держави, встановлення кордонів козацького краю, вибір заходів для належного захисту прав козаків, міщан, селян, православної віри, іноземців. політичні орієнтири та союзники тощо.
Під час Визвольної війни, в якій успіхи й невдачі вояків часто переважали над визнанням їх важливості для державотворення, гетьман і його наступники змушені були пояснювати й цілком коректувати свої думки й дії під зовнішніми політичними впливами й керувати їхня власність. пріоритети та програми. Їх дослідження мають важливе наукове значення для розуміння історії державотворення в Україні другої половини XVII ст.
1.Звичаєве право
У правових джерелах для українських земель доба Гетьманщини займає дуже важливе місце. Воно виникло і сформувалося в ході розвитку економічних і сімейних відносин людей, заснованих на «старих» методах поведінки (етиці), вироблених в різних умовах. Неписані «права і звичаї» Запорозької Січі відзначали це, оскільки вони без дозволу державної влади контролювали внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових норм як законів, що мають обов’язкову силу (у разі їх порушення – обов’язкове покарання, за рішенням юридичних органів), що виникла на Запорізькій Січі й утвердилася в царині козацтва, у науці отримала назву «Козацьке право».
Широкому поширенню козацьких звичаїв сприяла національна революція середини XVII ст. Його методи охоплювали всі без винятку верстви населення, впливали на формування прав і обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо в області управління, злочинності та правосуддя. Гетьмани, генеральні управителі, суди широко використовували у своїй діяльності методи запорізького звичаєвого права.
За часів гетьманства на Україні існувало й звичаєве право церкви (О. Гуржій). Його принципи встановлювали правила поведінки, які не допускалися законом в «авторитетних» збірниках церкви, але яких необхідно було дотримуватися людям у своєму житті, побоюючись «кари і гніву Господнього». Норми традиційного церковного права стали законом для вирішення питань церковної діяльності, таких як прийнятна поведінка в церкві під час богослужіння, займанщина (вільне проживання на селі), «послух» підданих духовні феодали, прохані монастирем, повага до влади («вся влада від Бога») тощо. Довгий час ці норми підтримували «звички», важливі в релігійній та юридичній практиці. На жаль, детального зібрання українських церковних традицій у нашій духовній літературі науці невідомо.
У першій половині ХІХ ст., під час розвитку суспільних відносин на українських землях, відбувався процес зменшення значення традиційного права, його принципи були скасовані писаними законами права російської (на Правобережжі – польсько-литовське) право. Таким чином, у козацькій Україні поступово зникла форма «звичайного» обрання на вищі військово-адміністративні посади та серед мирян на генеральних радах (стани почали «посилати» з полу до сина або призначати гетьманом чи російським царем). Дедалі частіше порушуються права селян, селян, козаків і всіх громад на володіння землею чи «вільними» ділянками, лісами й озерами в порушення положень Конституції Литовської. Проте вітчизняні вчені (А. Ткач, а нещодавно - Ю. Гошко) на підставі архівних матеріалів незаперечно доводять, що норми звичаєвого права в Україні, зокрема у врегулюванні цивільно-правових відносин, застосовувались і в другій половині XVIII, і навіть у XIX ст. За підрахунками дослідників (С. Шелухін), 90 % українців у минулому столітті проживало в Наддніпрянській Україні за звичаєвим правом.
2. Зборівський трактат
Великим успіхом козаків став початок війни 1648-1649 рр. Ініціатива Хмельницького посилила козацький вплив і продемонструвала здатність українців протистояти польському війську.
Влітку 1649 р. Б. Хмельницький напав на Галичину і почав облогу Збаржа, куди відступило польське військо. На допомогу обложеним прийшло 30-тисячне польське військо. Козацьке військо пішло назустріч польському війську. У серпні 1649 р. під Зборовом поляки потрапили в оточення, а сам король мало не потрапив у полон. Проте кримський хан змусив Хмельницького піти на поступки полякам і укласти мир.
Збаразько-Зборівська кампанія завершила і зміцнила позиції козаків і закріпила їх перемоги завдяки юридичній самостійності частини земель Речі Посполитої. Навіть ті повноваження, які були здобуті кровопролитною війною, не за домовленістю рівноправних сторін, а за подячним листом короля.
Однак у перший період військових дій у взаємодії з союзниками були виявлені серйозні проблеми, які мали місце і надалі. Кримський хан тричі зраджував Хмельницького (спочатку під Зборовом у 1949 р., потім під Берестейком (1651) і Жванцем (1653).
Магістр