Український національний рух в 19 столітті (ID:86734)

Зміст 1. Український національний рух у І половині 19 століття. Початок духовного відродження……………………………………..………..…………...3 2. Розвиток українського національного руху на західно- українських землях………………………………………………………………10 3. Громадівський рух ІІ половині 19 століття …………………………………16 4. Початок створення перших українських партій в Україні…………………20 Список використаної літератури…………………………………………..……25 1. Український національний рух у І половині 19 століття Початок духовного відродження Перша половина 19 століття це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої в той час були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища [1]. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків. У 1803 році на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військово-жандармній силі. За неповними даними в Україні з 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 повстань кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя, копіювання козацьких звичаїв, схильність до втечі учасників тощо. Визначним феноменом бунтівного селянського руху першої половини 19 століття були народні виступи під проводом Устима Кармалюка (в деяких джерелах Кармелюка). Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 рік і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка 4 рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки [2]. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка [1]. Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою «Любов до істини». Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити «Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність України від Росії. Водночас у Києві виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами, в одній державі федаративного чи конфедеративного устрою. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині, Миколаєві, Харкові. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями майбутнього України. Пізніше в них почали проникати демократично-ліберальні ідеї [3]. Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету відсторонити царя від самодержавної влади. Найзначніше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського «Союзу благоденства». Близьким до цієї декабристської організації був І.Котляревський. Після ліквідації «Союзу благоденства» в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві. Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження [4]. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, та не згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів. Саме тому в декабристський рух як правило не вступали прихильники автономії чи незалежності України. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося, їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було жорстоко придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив показову розправу. Чернігівський полк повністю розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців [5]. Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток в Харківському університеті. До харківського гуртка входило близько 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На початку 1827 року царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася [6]. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827 — 1830 pp. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення «крамоли» у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції. 17 лютого 1830 року у Варшаві вибухнуло польське повстання проти російського панування в Польщі. Нагадуючи про нещодавнє існування незалежної Польщі, повстанці опиралися на широкі верстви національно налаштованого польського населення, і на те населення яке симпатизувало полякам. Найбільш радикальні ватажки повстання (зокрема, президент "Патріотичного товариства" Лелевель) вимагали проведення соціальної реформи, про те таких ватажків була меншість. Того ж дня було утворено Національний уряд Польщі. Його програма передбачала відновлення польської держави в межах 1772 року, тобто до першого поділу Речі Посполитої (Польщі і Литви) [2]. У своєму зверненні до населення Правобережної України сейм закликав українців до участі в повстанні, але не було висловлено стимулів українцям до участі в ньому в результаті чого дуже мало українців приєдналось до повстання. Зокрема польські повстанці не обіцяли ні територіальної ні культурної автономії українцям в разі перемоги повстання, ще однією надважливою темою для українців була відміна кріпосного права, але хоч деякі поодинокі керівники повстання допускали обмеження або навіть скасування кріпосного права, переважну більшість повстанських командирів повстання складали крупними поміщиками, які виступали за збереження кріпосного права в тому об'ємі в якому воно існувало в Російській імперії цей факт і став вирішальним для остаточної відмови українців від участі у ньому [7]. На засіданні шляхти Київщини та Поділля 10 березня 1831 року у селі Михайлівка Вінницького повіту було вирішено обрати шляхтича В.Тишкевича керівником повстання, виробити план спільних дій та негайно почати формувати збройні загони, для боїв з царськими військами. Головнокомандувачем повстанським військом присутні шляхтичі обрали відставного генерала Б. Колишко. Корпус генерала Дверницького 2 квітня вступає до містечка Дружкополь. Не отримавши очікуваної підтримки від місцевої шляхти й зазнавши відчутної поразки під Боремлем, генерал вирішив пробитись на Поділля, де сподівався отримати підтримку. Але під тиском царської армії корпус був змушений перейти кордон з Австрійською імперією, де його інтернували [8]. Наприкінці квітня повстання розпочалося і на Київщині. Там виступала шляхта Тарашанського, Радомишльського, Махнівського, Липовецького та Уманського повітів. Останні виступи відбувалися до середини літа, але вони швидко були придушені. У вересні 1831 р. царські війська вступили до Варшави, повністю придушивши повстання, суверенна державність Царства Польського ліквідована, поляки що проживали на території Росії у тому числі Надніпрянській Україні зазнали жорстких репресій [9]. Наступною вагомою подією національно визвольного руху стало створення «Кирило-Мефодіївського братства». Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв'язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі [27]. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл, тогочасна еліта суспільства. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і навіть селян. Куліш походив з сім'ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу [28]. Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов'янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., Серед основоположників якого були: Новгород-Сіверський патріотичний гурток і Полтавський патріотичний рух. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві. Ідейне ядро якого утворювали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціо-філософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України. Головним своїм завданням братство вважало досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки» [26]. У березні 1847 року царським урядом діяльність братства була викрита, а члени заарештовані, після цього активна діяльність була припинена.Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії [7]. 2. Розвиток українського національного руху на західно- українських землях Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрійської імперії. Вона тоді переживала період "освяченого абсолютизму", під час нього реформували різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали порівнянно кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами багатонаціональної держави [10]. Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть 19 століття формується український національний рух. Під впливом політики "освіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левиць кого згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції до якого входили І.Могильницький, Й. Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи наполегливих заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення [11]. У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття 19 століття. У Перемишлі було засноване товариство з метою поширення народної освіти, історії, української мови і усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі. Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурсъкого. До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У1817—1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині "Граматики" української мови і наукового трактату "Відомість о руськім язиці" (в той час, як вже зазначалося в розділі 2, західні українці продовжували називати себе "русинами", а свою мову — "руською"), У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (1833), "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" І.Котляревського [10]. Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках 19 століття справжнім флагманом цього процесу став патріотичний гурток "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська). Душею "трійці" був М.Шашкевич. Він народився 6 листопада 1811 р. в с.Підлісся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії [14]. На другому році навчання Шашкевич заприятелював з Вагилевичем та Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували і завжди розмовляли лише українською мовою. Саме за це їх спольщені товариші називали "Руською трійцею"Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості. Революційні події 1848–49 рр. в Австрії прискорюють політи-зацію українського національно-визвольного руху. У Львові. 2 травня 1848 р. створено першу українську національну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). ЇЇ головою став греко-католицький єпископ Г. Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848–51 рр. У містах і селах Галичини і Буковини виникли місцеві ради. ГРР висунула вимоги надати українським землям національно-територіальну автономію (існували ідеї політичної автономії у складі слов’янської федерації та створення самостійної української держави з центром у Києві, які були виражені ще в „Русалці Дністровій”), демократизація народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо [15]. Австрійські власті проігнорували більшість вимог, але все ж погодилися на запровадження навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях, а також було відкрито кафедру української мови і літератури при Львівському університеті. Крім цього, було скасоване кріпосне право. Внаслідок краху революції австрійські власті одразу завдали репресивного удару по українському національно-визвольному русі. У 1851 р. окупаційною владою була розпущена Головна Руська Рада, піддавалися переслідуванню і діячі українського руху. Незважаючи на поразку, революція 1848–49 рр. в Австрії привела до помітних зрушень у культурно-освітній сфері, відбулося пробудження національної самосвідомості української громадськості. Поразка революції та репресії властей спричинили розчарування частини провідних українських діячів у перспективі визволення власними силами та перехід їх на позиції москвофільства. За цих обставин ініціатива національно-визвольної боротьби перейшла до молодого покоління світської інтелігенції. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Їхня діяльність виявлялася у пропаганді національних і культурно-освітніх ідей, періодичних виданнях та через створені ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади - це клуб „Руська бесіда”, товариство „Просвіта”, товариство ім. Т.Шевченка, перший український професійний театр у Львові тощо [16]. Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і москвофільській, — з другого. Галицькі москвофіли, що займали тоді панівне становище у Львові, дуже ворожо сприйняли ідею створення Товариства [17]. Для опрацювання статуту Товариства у березні 1868 року був створений Комітет із представників академічної молоді. До комітету ввійшли такі діячі, як Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор Академічної гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові, який очолив професор Академічної гімназії Анатоль Вахнянин. До комітету ввійшли також Корнило Сушкевич, Юліян Романчук, Олександер Огоновський, Олександр Борковський, Михайло Коссак, Омелян Партицький, Андрій Січинський та ін. Будівля Міської стрільниці у Львові, де 8 грудня 1868 засновано Товариство «Просвіта». Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 в залі Міської Стрільниці, що знаходився на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосип Заячківський, не був мешканцем Львова [18]. Зі вступним словом виступив голова Збору Анатоль Вахнянин, який заявив, що метою створення Товариства є повернення до ідей, декларованих Головною Руською Радою 1848 р., виголошених Собором Руських Вчених, та відкинутих тодішніми москвофілами, а саме: єдність українського народу від Карпат по Кубань та його окремішність від народів польського та російського . З "Просвіти" вийшли згодом багато різних наукових, політичних, економічних, освітніх, громадських організацій та установ: "Рідна школа", "Сільський господар", "Союз українок", "Товариство українських лікарів", "Зоря", "Сурма", "Пласт" тощо. У 1873 р. було засноване "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка", яке друкувало наукову літературу, найбільше про українську історію і письменство. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу [19]. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону. Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. В середині 70-х років XIX ст. Започатковано радикальну течію в національному русі Галичини на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким. Вони прагнули надати українському рухові політичного і модерного європейського характеру. І. Франко разом з М. Павликом видавав журнал “Громадський друг”, який через переслідування властей змінив назву на “Дзвін”, а потім на “Молот”. Вони стояли на теоретичних засадах соціалізму, виступаючи на захист соціальних інтересів селян та національних інтересів українців Галичини.У другій половині 80-х років XIX ст. центр українського політичного руху перемістився у Східну Галичину (“Український П’ємонт”). У 90-х роках XIX ст. національно-визвольний рух у Галичині набрав нової якості. Прискорився процес формування політичних партій. Політична партія — добровільне об’єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, найбільш організована й активна частина тієї чи іншої соціальної групи населення, яка виражає і захищає її інтереси [20]. У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим [19]. У 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899). Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. 3. Громадівський рух ІІ половині 19 століття Громадівський рух це головний напрям українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст. представлений діяльністю організацій культурно-просвітницького характеру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два етапи діяльності громад: 1859-1864 рр. та 1870-1890 рр [20]. На межі 50-60-х років XIX ст. громади виникли у Санкт-Петербурзі, Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До визначних членів громадівського руху цього періоду належали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгоманов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познанський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту та писаних програм. Свої устремління члени громад обмежували сферою освіти і культури. Громадівці збирали український фольклор і пам’ятки української історії, створювали безкоштовні недільні школи для народу, в яких викладали українською мовою, видавали недорогу літературу для населення, створювали власні рукописні періодичні видання, проводили агітацію серед населення в контексті піднесення його національної свідомості на прикладах вітчизняної історії [18]. Незважаючи на свій переважно культурницький характер, український національний рух швидко набирав поширення, і це викликало занепокоєння влади, яка мала інформацію про діяльність громад, але перебільшувала її — вважаючи справжньою їх метою відокремлення України від Росії. Почалась підготовка до розгрому українського національно-культурного відродження. Вона була прискорена національно-визвольним повстанням поляків 1863 р. У Петербурзі вирішили, що український рух тісно пов’язаний з польським, і тому проти нього також почались репресії. Частину лідерів українського національного руху було піддано репресіям (звільнено з посад, ув’язнено або вислано за межі України), решту поставили під пильний поліційний нагляд. Синод з огляду на ці вимоги наклав табу на видання Біблії в українському перекладі П. Морачевського. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом», а також текстів до музичних творів [7]. Хоч Валуєвський циркуляр перешкоджав поширенню українського слова, він не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження національної свідомості в народних масах. Композитори М. Аркас, М. Лисенко, Д. Січинський, попри заборону, озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, 1. Франка та ін. поетів. Письменники М. Кропивницький, Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Старицький та ін. своєю творчістю підносили українську літературу до європейського рівня [20]. Гоніння царського самодержавства на мову й культуру українського народу не тільки не задушили, а навпаки, пожвавили громадівський рух. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф і поет П. Чубинський. Серед найактивніших діячів громадівського руху був композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, автор першого фундаментального життєпису Т. Шевченка О. Кониський, письменник П. Рудченко (Панас Мирний). Найрадикальніші представники громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кордон, щоб урятуватися від репресій царських властей, які звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і в пропаганді соціалістичних ідей [22]. На рубежі 70—90-х років XIX ст. відомі українські діячі М. Драгоманов, С. Подолинський та М. Павлик висловили принципові міркування щодо теоретичних засад вітчизняного "громадівського соціалізму", які ввібрали в себе ідеї широких економічних перетворень, соціальної та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів. Втілювати ці ідеї в життя передбачалося з допомогою різноманітних тактичних засобів. Не заперечувалась можливість того, що "простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)". Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства підтримувались молодим поколінням громадівців. Наприкінці XIX ст. політизувались багато діячів громадівського руху, що започаткувало третій етап його розвитку. Цей процес простежується вже на прикладі студентських громад "тарасівців". Діяльність "Братства тарасівців" є однією з яскравих сторінок національно-визвольних змагань українського народу. Це була перша загальноукраїнська політична організація [10]. Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60—70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників — членів гуртків "українських соціалістів-федералістів" у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. — у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій. "Братство тарасівців" було першим серед них. Братство тарасівців — перша українська політична організація, що стояла на Засадах самостійності України.Мета організації — згуртувати всі національні сили на боротьбу за самостійну Україну, за єдність, соборність усієї України. Виникло 1892 р. у Харкові. Засновники — група українських студентів Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич із Харкова та студент Київського університету Віталій Боровик [20]. 1892 р. вони здійснили подорож до Канева і на могилі Т. Шевченка проголосили себе Братством тарасівців та поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Очолював братство Іван Липа. Громади тарасівців з’явилися в багатьох містах України: Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Херсоні. їх об’єднувала спільна програма, яку, супроводжуючи словами Т. Шевченка “Борітеся — поборете, Вам Бог помагає”, надрукував Львівський журнал “Правда” (1893 p.). Їхня програма — політична декларація “Кредо молодих українців”. До гуртків "тарасівців" належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України. Попри те, що членами братства не були міські робітники, поміщики, капіталісти-промисловці, його можна вважати загальноукраїнською організацією [10]. Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті: політичне виховання членів гуртка; повна автономія і свобода в Україні; святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т. Шевченка й Г. Квітки-Основ'яненка; вивчення економічного становища України і турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, створення бібліотек. Отже, українські громади відіграли помітну роль у вітчизняному русі другої половини XIX ст. За світоглядною орієнтацією вони об'єднували тодішню вітчизняну демократію від "культурників" ліберально-демократичного до "політиків" радикально-демократичного спрямування. Ідеологія громадівців поєднувала любов до рідного народу, прагнення до всебічного народовивчення, до зближення з простолюдом зі щирим українським патріотизмом — українолюбством. Ці фундаментальні особливості світогляду громадівців відбилися у практичній діяльності, головним змістом якої стало служіння національно-культурному відродженню України [18]. 4. Початок створення перших українських партій в Україні На початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний і політичний рух. Ще у 1897 році на з'їзді громад у Києві була створена Українська Загальна Організація (УЗО), до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Метою її діяльності було згуртування українських діячів в одному об'єднанні. УЗО організувала книгарню, проводила Шевченківські дні, мистецькі ювілеї. Але її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху [23]. У 1900 років з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху Д.Антоновича, П.Андрієвського, М.Русова, Б.Камінського, Л Мацієвича та ін. була створена перша політична організація - Революційна українська партія (РУП). її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програму партії під назвою "Самостійна Україна" склав харківський адвокат Михайло Міхновський. Михайло Міхновський один з основоположників новітнього українського самостійництва. Перший у Наддніпрянщині поставив питання про політ. незалежність України, яке з того часу інтенсивно обговорювалось у середовищі укр. інтелігенції, стаючи антитезою домінуючої драгоманівської концепції. Якщо у "Символі віри молодих українців" (1894) ставилося завдання молодому поколінню звільнити націю від гніту і з цією метою плекати із себе інтелектуальну еліту, то в "Самостійній Україні" М. виступає фундатором національно-радикальної політично-філос. течії [24]. В грудні 1902 р. в Києві був організований І з'їзд РУП, на якому остаточно оформилася організаційна структура, були обрані керівні органи партії: ЦК, Закордонний комітет, Редакційний комітет. До Центрального комітету РУП з'їздом були обрані Д.Антонович, В.Винниченко, Є.Голіцинський. Тоді ж відбувся і перший розкол РУП: через ідейні протиріччя вийшла група М.Міхновського [25]. У 1902 р. група М.Міхновського та близькі до неї політичні гуртки створили нову політичну організацію - Українську народну партію (УНП). В укладеній 1906 р. Міхновським програмі УНП було засадничо поєднано національну ідею з соціалістичною. Якщо РУП виступала як партія інтелігенції, то УНП була робітничою партією -- "партією робітницької маси українського народу". На перший план автор програми ставить соціалістичний ідеал: "Українська Народна партія визнає соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український і інший народи, знищити визиск, безправ'я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні". Стратегічна мета УНП - завоювання політичної влади в Україні, створення незалежної Української республіки. У 1904 р. внаслідок другого розколу РУП з її надр вийшла "Українська соціал-демократична спілка". Засновниками її були члени Закордонного комітету РУП - М.Меленевський та О.Скоропис-Йолтуховський, П.Канівець, М.Ткаченко. У 1905 р. на правах внутрішньої автономії вона влилася як регіональна організація до меншовицької фракції РСДРП [25]. Основним завданням "Спілки" була організація пролетаріату, "який розмовляє українською мовою". За статутом структура її будувалася на засадах "демократичного централізму" та визнання "партійної програми РСДРП". У 1904 р. виникла Українська демократична партія. До керівного органу Ради УДП увійшли відомі українські діячі Б.Грінченко, Є.Єфремов, В.Чехівський, Є.Чикаленко. Програмовий документ партії проголошував боротьбу проти самодержавства, встановлення парламентського ладу, демократичних свобод та автономії територій, заселених українцями, введення української мови в школах, адміністративних установах. Ідейною платформою УДП був компроміс між загальноросійським лібералізмом та українським націоналізмом. За ініціативою колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). До її керівного ядра увійшли Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. За соціальним складом і поглядами українські демократи в цей час були близькими до «Союзу визволення» — зародка майбутньої загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні гасла УДП були радикальнішими, аж до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія стояла на платформі автономії [7]. Одначе її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). В 1905 році все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський, найвидатніший український історик. Процес створення перших українських партій проходив рівномірно як в Надніпрянській Україні так і в Західній Україні що була в той час в складі Австро-Угорської імперії [25]. З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію — першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України [22]. В її програмі-мінімум висувалася вимога передати селянам якнайбільше землі. Мобілізація земельних ресурсів передбачалася шляхом викупу. В програмі-максимум декларувалася схильність радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія вида-вала для селян газети «Хлібороб» і «Громада». З метою пропаганди програмних настанов було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (автор — 1. Франко). Велику увагу радикали приділяли пропагандистській роботі в народних читальнях, подоланню впливу москвофілів і народовців на селян, завоюванню громадянських свобод [7]. Починаючи з 1891 p., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу. Соціалісти Галичини зібралися на свій І з'їзд у Львові в січні 1892 р. Він проголосив злиття соціалістичних гуртків у єдину організацію Галичини в рамках Соціал-демократичної партії Австрії. 1896 р. виникла Буковинська організація соціал-демократів, яка також увійшла до Австрійської соціал-демократичної партії. 1899 р. соціал-демократи української частини Галичини виділилися в самостійну партію. Радикальна партія наприкінці XIX ст. переживала кризу. 1899 р. від неї відкололася група, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії. Інша група разом з народовцями утворила Національно-демократичну партію. Одним з її засновників був М. Грушевський. Лише невелика частина партії радикалів зберегла відданість старій програмі. У вересні 1899 р. лівими радикалами і представниками невеликих соціал-демократичних організацій, що виникли в 90-ті роки, була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) як складова частина австрійської соціал-демократичної партії. її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. "Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських націй", — писав партійний орган "Воля" в січні 1900 р. Українські соціал-демократи намагалися поєднати вирішення соціальних проблем з національними прагненнями українців: "ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка". Партія брала участь у масовому селянському русі в Галичині в червні-серпні 1902 p., коли страйкувало понад 100 тис. селян. У результаті було підписано договір з поміщиками про поліпшення умов оплати праці [10]. Cписок використаної літератури 1. Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2 : Від початку XІХ ст. до лютого 1917 р.– Харків: Основа, 1997. – 480 с. 2. Юрій М. Ф. Історія України [Текст] : навч. посіб. / М. Ф. Юрій ; Київський держ. торговельно-економічний ун-т. - К. : КДТЕУ, 2000. - 216 с. 3. Історія держави і права України: Конспект лекцій: У 2-х частинах / Укладач В.М.Власенко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – Ч.1. – 166 с. 4. Історія держави і права України : практикум: навчальний посібник для студ. юридич. спец. вузів / І. Я. Терлюк ; Нац. акад. внутр. справ України. - Київ : Атіка, 1999. - 192 с. 5. Лазарович М. В. Історія України [Текст] : навч. посібник / М. В. Лазарович. - К. : Знання, 2008. - 683 с. 6. Іванов В. М. Історія держави і права України - Ч.1 Навчальний посібник / К.: МАУП, 2002.- 264 c. 7. Котляр, М. Довідник з історії України [Текст] : довідник / М. Котляр, С. Кульчицький. - К. : Україна, 1996. - 464 с. 8. Історія України [Текст] : навч. посіб. / О. Д. Бойко. - 3-тє вид., доповн. - К. : Академвидав, 2008. - 687 с. 9. Історія України [Текст] / Н. Полонська-Василенко. - К. : Либідь.Т. 1 : До середини XVII століття. - 1992. - 640 с. 10. Політична історія України [Текст] : посібник / Ред. В.І. Танцюра. - К. : Академія, 2001. - 488 с. 11. М.В.Лазарович Iсторiя України. Навчальний посiбник. – 2-ге видання, доповнене, перероблене. – Тернопiль, 1999. – 147 С. 12. Історія України: Навчальний посібник / Панібудьласка В. Ф., Деревінський В. Ф., Савойська С.В., В.П. Макогон, А.В. Тороп, А.В. Панібудьласка. – 2-ге вид., доп. - К.: КНУБА, 2010. – 140 с. 13. Історія України: Посібник / За ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 480 с 14. Лазарович, Микола Васильович. Історія України: навч. посібник / М. В. Лазарович . – Київ : Знання, 2008 . – 683 с. 15. Русалка Дністровая / НАН України, Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича, Львів. Національний університет ім. Івана Франка, Наукова бібліотека, Шашкевичівська комісія — Л. : [б.в.], 2007. — ISBN 978-966-02-4585-3. Кн. 1 : Репринтне відтворення з видання: «Русалка Дн?стровая. Ruthenische Volkslieder. — У Будимъ: Письмом Корол. Всеучилища Пештанского, 1837». — Л. : [б.в.], 2007. — 136 с. 16. Панібудьласка В. Ф., Деревінський В.Ф. Макогон В.П. та ін.Історія України: навчальний посібник. Видання 2-ге, доп.– К.: КНУБА, 2008. – 132 с. 17. Вінцковський, Д. І. Спpавозданє з пеpвих загальних збоpів Товаpиства имени Шевченка / Д. І. Вінцковський. – Львів: Hакладом Товариства; Дpук. Т-ва им. Шевченка. Під заpядом Ф. Саpніцкого, 1874. – 14 c. 18. Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. Туристичне краєзнавство Навчальний посібник. За редакцією проф. Заставного Ф.Д. - К.: Знання, 2006. - 575 с. 19. Історія України Історія України: Посібник / За ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. — 480 с. 20. Середницька Г.В. Історія України. 9 клас. Опорні конспекти.Київ: Книги України, 2009. — 336 с. 21. Чуткий А. І. Історія України Навч. посібник. — К.: МАУП, 2006. — 352 с. 22. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч.посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. — Львів: Світ, 2005. — 568 с. 23. Левицька, Надія Миколаївна. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність [Текст] : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Н. М. Левицька ; ред. Л. Г. Василенко ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харч. технологій. - К. : Кондор, 2010. - 416 с. 24. Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник /В.С. Горський [та ін.]. Київ : Пульсари, 2002. 244 с. 25. Історія України : підручник / В. М. Литвин. - Київ : Наукова думка, 2006. - 728 с. 26. Мицик Ю. А. Історія України [Текст] : Навч. посібник для старшокласників / Ю. А. Мицик [и др.]. - К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2005. - 576 с.