Зразок роботи
ВИСНОВКИ
Висвітливши образи фольклору в українській народній (хатній) іконі, ми дійшли таких висновків.
1. Значна кількість різновидів ікон зумовлює їх класифікацію за різними критеріями: розміром, технікою виконання, сюжетами, кількістю зображуваних персонажів, кількістю самостійних композицій, масштабом зображуваних фігур, стилістичними особливостями, місцем призначення тощо. За останнім критерієм виділяють ікони церковні, або храмові, дорожні, домашні, або хатні. Основні відмінності між храмовою та хатньою іконами полягають в різній колористиці, символіці, відсутності трагічних сюжетів Святого письма у хатніх іконах. Українська хатня ікона зберегла мистецькі традиції, які мають глибинні коріння з віруваннями наших пращурів. У цих віруваннях існувала практика охорони й відмежування свого простору від чужого, доброго від злого, сакрального від профанного. До появи ікон вона реалізовувалася за допомогою артефактів, оберегів, хоча тривалий вони співіснували. Поступова заміна дохристиянських оберегів настінними іконами-хрестами, потім іконами, різьбленими на дереві розпочалася після хрещення Київської Русі й тривала до кінця XVIII століття – поки не з’явилися мальовані ікони на дошках.
2. Процес появи і запровадження хатньої ікони ґрунтується на соціологічному контексті, а також зазнає впливу моди, що значно її видозмінювало: від ікон на дереві, полотні, склі до появи друкованих ікон та
ікон-фотографій. Зокрема, основною передумовою виникнення народної ікони на склі стала відміна кріпацтва та науково-технічний прогрес. Починаючи з кінця XІX століття, сільські хати дедалі більше наповнюються дешевими літографічними та олеографічними образами, асортимент і тиражі яких постійно розширюються. Такі «фабричні» ікони поступово витіснять мальовані твори. Друкарське виготовлення ікон сприяло проникненню у православну іконографію католицьких і протестантських мотивів, які більше нагадують релігійний живопис, ніж малярство ікон. З кінця XIX століття починається згасання феномена хатніх ікон, що було зумовлено погіршенням якості їх написання, комерціалізацію, впливом побутовизму, войовничим атеїзмом радянської доби, масовою урбанізацією життя, втратою народних витоків.
3. Український народний іконопис характеризується симбіозом церковних канонічних і фольклорних традицій, причому канон у народних творах трактується довільно, що виявляється у вільному поєднанні в одній іконі різних агіографічних образів і сюжетів, наданні обличчям святих покровителів етнічних рис, обличчя, спрощеності зображуваного тощо. Певні деталі в іконографії народних ікон мали подвійну семантичну особливість, наближаючи іконний образ до пересічного українця і водночас зберігаючи фольклорної традиції. Лики святих в українській хатній іконі нагадують дитячі обличчя, щирість і безпосередність яких відрізняє їх від інших національних ікон. За технологічними особливостями хатню ікону різних регіонів України умовно можна поділити на три групи (за матеріалом, на якому вони виготовлені): на склі, дошці або полотні, виокремивши технологію написання підризних народних ікон. У роботі детально описані іконографічні та технологічні особливості українських народних (хатніх) ікон у різних регіонах України.
4. До особливостей декорування української народної ікони можна віднести: використання рослинних мотивів; спрощеність трактування елементів орнаменту; розташування елементів декору переважно у горішній частині ікони; поширеність стилізованих симетричних квітів, суцвіть, «яблучок»; певну спорідненість орнаментики тла хатніх ікон з іншими видами декоративно-прикладного мистецтва, позначену регіональними відмінностями. Проаналізовано стилістичні та композиційні особливості народних (хатніх) ікон різних регіонів Поділля, Покуття, Прикарпаття, Сіверщини, Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Слобожанщини.
5. Світоглядний феномен народної (хатньої) ікони кінця XVIII – XX ст. як чинник формування української свідомості нами був проаналізований у трьох вимірах: метафізичному (релігійно-богословському, філософському, етнокультурному), художньому (етнографічному, генетично-суб’єктивному, художньо-технологічному) та фізичному (функціонально-типологічному). Цінність народної ікони полягає в тому, що вона через архетипи, втілені в персонажах цих творів, відображає дух народу в різні періоди його розвитку. При цьому українську хатню ікону неможливо сплутати з народними іконами інших країн, оскільки гармонія та життєстверджуюча радість нашої ікони ґрунтується на близькій українцю філософії серця.
6. Малярі східних і центральних регіонів України створювали свої ікони, дотримуючись православних іконографічних канонів, згідно з якими іконописні лики як символи Божественного не можна уподібнювати до натуралістичних копій зовнішнього вигляду людини, в них не повинно бути нічого чуттєвого, емоційного, матеріально-тілесного. Дотримання цих канонів в аналізованих регіонах ми розглянули на прикладі зображень Ісуса Христа на хатніх іконах «Христос Вседержитель», «Хрещення», «Моління про чашу», «Таємна Вечеря», «Розп’яття», «Воскресіння», «Різдво Ісуса Христа».
7. Якщо канонічна православна традиція передбачає написання лику безстрасного, беземоційного і, водночас, із всеохоплюючою любов’ю, милосердям та смиренням, то католицька традиція дозволяє чуттєвість у зображенні, емоційність, близьку до реальної. Галицькому іконопису були притаманні такі риси: з’являється новий вид сакрального мистецтва іконо-картина; зростає роль довкілля та інтер’єру; лики святих на іконах нагадують обличчя простих людей, а Христос і Богородиця мали риси, що виражали типаж українців; ікона розвивалася у тісному зв’язку з життям народу; галицькі ікони прикрашені українським орнаментом, а святі зодягнуті в одяг, притаманний для сільського населення Галичини; галицькі іконописці намагалися надати іконі суспільного значення; ікона із християнської святині перетворилася на декор і втратила свою функцію сакралізації. Волинські народні малярі дещо відійшли від традиційної канонічної системи у формуванні композиції, наголошуючи саме на тих сюжетах, які перегукувалися з часом. В іконах вони прагнули уникнути ілюзорності, проявляється натяк на реальність, підкреслюючи наближену подібність святих до простої, земної людини. Майстри віртуозно володіють лінійною пластикою, створюють виразні лінійно-колірні ритми. У пам’ятках іконопису Волині проявляється нове бачення світу, нові оцінки природи в її органічній єдності з людським буттям, нове, хоч ще досить умовне в рамках канонічної іконографії, сприйняття образу людини зі всіма життєвими колізіями сповненими радості і драматизму.
8. Алегоричність і символізм ікон Поділля, Подніпров’я і Слобожанщини ми проаналізували на прикладі таких творів, як «Христос – виноградна лоза», «Христос у точилі», «Христос у чаші» або «Христос у потирі», «Спас – виноградна лоза», «Пелікан, що годує пташенят» тощо, розтлумачивши основні символи цих ікон. Алегоричне трактування в іконографії аналізованих регіонів отримала стародавня тема «Чуда про змія», яка стала символом перемоги християнства над язичеством. Йдеться про ікони із зображенням Юрія Змієборця. Особлива популярність Юрія в народному середовищі була пов’язана зі світоглядом землеробів і хліборобськими обрядами. Це визначило чималу кількість образів ХVIІ–ХVIIІ ст. із зображенням Змієборця у виконанні народних іконописців. Найбільш типовим для них є зображення кінного Юрія, який пронизує пащу змія, царівни, царя і цариці на мурах міста та Божої десниці у небі.
9. Метафорична мова іконопису складна й охоплює не лише об’єкт, але також і композиційний склад, і техніку зображення. Кожен елемент ікони – кольори, просторова побудова, об’єм і перспектива – має власне символічне значення. Одним із принципів традиційного іконопису є символіка кольорів, яка є обумовленою та позбавленою самовілля. За допомогою різноманітних відтінків зі своїм власним значенням художник дістає можливість посилити змістовність образу. Кольори в іконі підпорядковані завданням відкрити світ духовної суті у фізичному просторі, виразити саму ідею людини, інтенсивність внутрішнього життя, осяяння Божественним світлом. Порівняльний аналіз хатніх ікон різних регіонів України дав нам змогу узагальнити особливості їх колористичного вирішення, а саме: обмежена палітра, в якій поєднуються яскраві насичені кольори; контрастні співвідношення; світле і темне облямування постатей і декору. Для Слобожанщини (Сумщини, Полтавщини), Подніпров’я (Кіровоградщини) та Поділля характерними були холодні стримані кольори, для Київського і Чернігівського Полісся, Черкащини – теплі кольори, переважно відтінки червоного.
