Зразок роботи
Під час Другої світової війни всю територію України було окуповано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому в республіці розгорнувся рух по відбудові й ремонту шкіл власними засобами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського району на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було забезпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мережа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.
Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету. За післявоєнне п’ятиріччя відновилась робота всіхуніверситетів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки - Академії наук УРСР.
«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва А. Ждановим, у ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури — письменників, композиторів, режисерів тощо. «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко перетворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.
В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «українського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітизму» - теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за передмову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.
Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л.Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград».
У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націоналістичні помилки М.Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф.Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.
Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продовжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, у газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну».
Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон), Є.Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, у замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими словами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчемності», «низькопоклонники», «антипатріотичні торгаші». У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменників України з порядком денним «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів».
Відвертий антисемітизм, зведений у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, а й в організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відомого театрального режисера С.Міхоелса. В Україні також поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.
Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних наук. У 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній ця наукова установа, праці її співробітників піддавалися грубій, необ’єктивній критиці. «Серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М.Н.Петровського «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943).
Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистрго, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), «Нарис історії України» (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Петровського).
Магістр