Специфіка розвитку театрального мистецтва України у другій половині XIX ст. (ID:899136)

ВСТУП Актуальність теми. В другій половині ХІХ століття професійне театральне мистецтво в Україні розвивалося в дуже несприятливих умовах: не було спеціалізованих закладів для виховання кадрів, не було придатних для їх призначення майданчиків, правильної режисерської та акторської гри, відповідного високохудожнього репертуару котрий зміг би забезпечити зростання суспільного інтересу до театру. Лише любов’ю до праці, надзвичайною енергією сценічних акторів та великою підтримкою публіки вдалося українському театру з гордістю вийти з даних труднощів і навіть за важких умов здобути славу, незважаючи на утиски ворожого режиму. Найболючіше в цьому – відсутність репертуару. Драматична цензура робила український театр вузькою галуззю етнографічно-народного життя, проте й з цієї галузі доводилося створювати нові постановки з неймовірними труднощами і навіть з величезними матеріальними витратами. На той час театр був фактично єдиним джерелом національного культурного життя. Він був останньою надією на духовне відродження пригнобленого народу. Надія передусім подавалася Україні видатними діячами української культури М. Кропивницьким, М. Старицьким, І. Карпенко-Карим, М. Садовським, М. Заньковецькою, П. Саксаганським та іншими митцями, завдячуючи яким українське сценічне мистецтво не тільки існувало, а дуже успішно розвивалося. Упродовж практично двох століть питання розвитку та становлення професійного театру в Україні другої половини ХІХ ст, була дуже актуальною. Причина в тому, що приблизно півстоліття український театр знаходився під гнітом російського царату. Українська сцена є чи не одним прикладом того, що український побут не зовсім завмер, а поклоніння українських артистів виступало єдиним можливим свідченням відданості та любові української публіки до рідної стихії. Об’єктом виступає досліджування театрального мистецтва України в другої половині ХІХ ст.. Предметом дослідження являється становлення, розвиток та умови існування театру. Мета курсової роботи полягає у вивченні історії становлення та розвитку професіонального театру України другої половини ХІХ ст. Задля досягнення мети було поставлено наступні завдання: 1. Охарактеризувати професійний український театр 2. З’ясувати умови розвитку аматорського театрального мистецтва 3. Виявити успіх української трупи на петербурзькій сцені 4. Вивчити значення українського театру на кишеневську публіку Структура та обсяг. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 30 сторінок. РОЗДІЛ 1.ГОЛОВНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ 1.1 Професійний український театр Класична епоха українського театру почалася з аматорських гуртків середини ХІХ ст. Зростання інтересу до театру з боку широких демократичних верств населення виявилося насамперед у дальшому розвитку аматорства. Створювали театральні гуртки в містах, містечках і навіть селах, займалися цим міщани та купці, чиновники і вчителі. Спочатку працювали аматори аби створити окремий український театр, відцентрований від московського, який об’єднав два винятково визначних кола: один у Києві, другий – у Єлисаветграді. [9,с.12] У Києві все почалося ще ефектніше: тут справа крутилася навколо двох видатних митців: композитора Лисенка і поета Старицького, які виявили абсолютно надзвичайні талановиті режисери і сценічні майстри. Старицький був видатним драматургом, який набув особливої популярності в театрі як режисер, який умів не тільки надзвичайно мальовничо поставити драматичний твір, а й інсценувати його, переробити з роману, оповідання або невдалого театрального твору другого автора. Старицький був незмінним співробітником Лисенка, котрий писав для нього дуже гарні лібрето до повістей Гоголя чи творів інших авторів. На Галичині почав діяти театр товариства «Руська бесіда». В основному гра була на трьох мовах в п’єсах українська, російська і польська. У виставі також брав участь П. Кухаренко, чиї постановки завдяки Старицькому і Лисенку вийшли на сцену та здобули велику популярність. Навколо Лисенка і Старицького гуртувалися шанувальники українського театру такі як: П. Чубинський, його друзі О. Русов, О. Левицький. [1,с.83] У 1950-60-х роках у багатьох містах на сході України, таких як: Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків діяли аматорські музично-театральні гуртки (спільно із мандрівними російсько-українськими трупами), які виступали з перекладами іноземної класики, утім здебільшого вони представляли твори місцевих авторів Ці п’єси мали сентиментально-романтичний характер. Жах, розбите серце, неспокійна пристрасть і божевільне кохання – така коротка характеристика сценаріїв. Аматорське мистецтво було наділене яскраво вираженою демократичною спрямованістю, яка відображалася у постановці п’єс, які були доступні та зрозумілі народу. Приміром, аматорським театром полтавської недільної школи на протязі 1861-1862 рр. успішно ставилися «Сватання на Гончарівці» І.Ф.Квітки-Основ’яненка «Наталку Полтавку» І.П.Котляревського, «Бідність не порок» О.М.Островського. Дані спектаклі пробудили такий резонанс серед полтавської публіки, що губернатор заборонив їх ставити. [1,с.83] Місцями аматорські гуртки здобули високий мистецький рівень в постановці п’єс кращих російських та українських драматургів. Театральний гурток Київського університету було засновано в 1859 році. Колектив студентів під керуванням М.П.Старицького М.П.,М.В.Лисенка, блискуче поставив «Лихо з розуму» О.С. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, а також п’єси О. М. Островського та О. В. Сухово-Кобиліна та ін. В 1861-1866 роках заслужений успіх мав аматорський театр в Чернігові, він мав назву «Товариство кохаючих рідну мову», в ньому брали активну участь поет - байкар Л.І. Глібов, етнограф О.В. Маркович, лікарі І. Лагода, С.Д. Ніс та ін. [11,с.79] По іншому справа развивалася в Єлисаветграді, там гурток очолював великий театральний артист М. Кропивницький, котрого оточувала обдарована родина Тобілевичів. В виставах драматичних гуртків таких міст як Бобринець та Єлисаветград вперше пробували свої акторські здібності М.Л. Кропивницький і брати Тобілевичі – І.К. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, котрі пізніше стали артистами українського професійного театру. Взагалі аматорськими гуртками було підготовлено ґрунт задля розвитку професіонального українського театру. Хоча, в 70-х роках він остаточно не був сформований, оскільки на перешкоді стояла політика утисків та заборон з сторони царського уряду. [29,с.213] В 1872р було надано дозвіл давати українські вистави приватним гурткам в Києві. Розпочався в той час життєдіяльний театральний рух, душею котрого були М. Старицький і М. Лисенко. Ця аматорська театральна трупа була так добре організована, що вже у 1874р проводила публічні вистави у міському театрі, а в 1875р і у біржовому залі . За деякими газетними повідомленнями, трупа виступала у Бессарабії в 1873 році. Згодом М. Кропивницький з чималим успіхом ставив українські п’єси по всіх містах України. Театр «Руської бесіди», під керуванням О. Бачинського і П. Романовича, у надзвичайно тяжких матеріальних умовах, без приміщення, без належного сценічного оздоблення та гардеробу десятиліттями ніс громадянський патріотизм, доброту та культуру. Він об’єднав зусилля таких талановитих акторів: Т. Бачинського, А. Нижанківського, П. Свєнцицького, І. Гриневецького, В. Плошевського, М. Романовича, Й. Стадика, викликавши інтерес не лише власної, а й закордонної аудиторії. [18,с.8] Цензурні пригнічення українського слова в ХІХ ст. було започатковано кількома секретними документами, до них відносяться записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. «О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречи», яка була дозволена царем Олександром ІІ». На підставі цього документа виник «Указ Синоду духовним цензурним комітетом» [16,с.12] з юридичною силою закону, це була конкретна заборона на релігійну тематику в українській художній літературі, а отже й драматургію. З появою Емського указу (1876), а згодом указів і цензури царського уряду український театр почав зазнавати прямого гніту. Емський указ (його повна назва «Выводы Особого Совещания для пересечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс») [23,с.112] Налічував 11 пунктів і призначався для застосування щодо трьох гілок влади ними були, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство народної освіти і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (. Ним суттєво обмежувався розвиток української культури, заборонялася українську науку, освіту, переклади та ін., торкався також театральної сфери, фактично ним заборонявся український театр.