Зразок роботи
Літературна мова і її ознаки.
Літературна мова – це унормована, відшліфована форма національної мови, що характеризується уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Вона обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими озна¬ками:
• унормованість;
• стандартність;
• наддіалектність;
• поліфункціональність;
• стилістична диференціація;
• наявність усної і писемної форм вираження.
Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чіт¬ких, обов’язкових правил щодо вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструк¬цій, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.
Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець. Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).
***Види літературних мовних норм
1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому.
2. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Наголос – це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово.
3. Орфографічні норми – це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів тощо. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графічних варіантів. Наприклад, відповідно до правила "дев'ятки", що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в словах стипендія, директор.
4. Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті. За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора.
5. Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь).
6. Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усному мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського словотворення під впливом російських лексем: паркування (а не парковка), татуювання (а не татуїровка), маркування (а не маркіровка), компостувати (а не компостирувати).
7. Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі. Наприклад, можна почути поєднання іменника біль' з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Це граматична помилка у визначенні роду іменника {біль-це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикметниками сильний, головний, нестерпний). Або, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати, виявляють різні синтаксичні особливості - оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (наказом, положенням, статтею).
8. Стилістичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю.
Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебу¬ває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Проте основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності. Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралель¬ного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:
- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка імен¬ників, напр.: директорові – директору, товаришеві – товаришу.
- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити, говорити.
Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. У словниках українського слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфАвіт і алфавІт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).
++Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціо¬нально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою вну¬трішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю.
Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, лі¬тературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набу¬ває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов'язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилась мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України. На відміну від літературної мови, єдиної для всього народу, розмовна мова у різних реґіонах має певні відмінності, сукупність яких характеризує територіальні діалекти. Окремі ж відмінності від літературної мови називаються діалектизмами. Діалектизми бувають фонетичні (наприклад, бурак, кісто, здоров'є), лексичні (маржина – худоба), морфологічні (руков, скажи ми, ся роздивити), синтаксичні (лис царем).
++Праці Ю. Шевельова спростовують твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Дослідник зазначає, що сучасна українська літературна мова „сміливо може бути названа мішаною щодо діалектної основи, і, отже, традиційне підручникові твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову... ". А остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулося у 20-х роках XX ст. у добу „українізації".
Початкову добу нової, властивої української літературної мови було закладено у ранніх творах, тексти яких збереглися, це інтермедії Митрофана Довгалевського — «Комическое дѣйствіе» (1736 р.); та «Властнотворный образ человѣколюбія Божія» (1737 р.); інтермедії Г. Кониського в його драмі «Воскресеніе мертвыхъ» (40-і роки XVIII ст) та ін. Першим великим твором загальнонаціонального значення нової української літературної мови була «Енеїда» І. Котляревського. Остаточне сформування нової української літературної мови закінчилося літературно-мовною діяльністю Т. Г. Шевченка. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.
Поліфункціональність – одна з найважливіших ознак літератур¬ної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літера¬турна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.
Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задо¬вольнити мовні потреби української нації (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).
Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Обидві форми викорис¬товують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфі¬ку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на читача. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'яза¬на з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графіч¬ним відображенням мовлення і читанням.
Магістр