Зразок роботи
1. Українське літературне шістдесятництво: світоглядні основи та естетичні засади.
60-ті pp. XX століття були роками так званої хрущовської „відлиги”. Це був період розвінчання „культу особи” сталіна й деякої лібералізації радянського суспільства. Одним із найбільших досягнень цього періоду стала поява феномена «шістдесятництва» покоління інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру у період тимчасового послаблення тоталітаризму і найповніше себе творчо виявило на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Сюди увійшла «нова хвиля митців», серед яких: поети Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Василь Симоненко; прозаїки Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Євген Гуцало; художники Алла Горська, Віктор Зарецький; літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк; режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко; мистецтвознавці Роман Корогодський, Юрій Смирний, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Діяльність шістдесятників розгорталася у київському клубі творчої молоді «Сучасник», (який виник 1960 р), творчий осередок якого очолив Лесь Танюк. Також у Львові (1962 р.) сформувався клуб «Пролісок», головою якого був Михайло Косів.
Розглядаючи особливості розвитку явища «шістдесятництва», потрібно враховувати суспільно-політичні та мистецькі чинники його становлення в цей період. Важливою при визначенні умов, за яких відбувалося формування цього руху, є думка одного з його ідеологів – Івана Дзюби: він зазначив, що «прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим - ХХ з'їзду партії, що ознаменував появу чогось нового в політичному житті країни, й свідомості народу. Тому зароджується віра в неминучі суспільні зміни».
Світоглядними основами шістдесятництва були: культ свободи в усіх її виявах: особистості, совісті, мислення, нації; гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості); духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника) і духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); моралізм та естетичний максималізм, як прояв культу моральності як абсолютного мірила людських вчинків; активний патріотизм і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації; культурництво – відстоювання справжньої культурної творчості. Отож: на місце культу особи приходить культ особистості: кожна пересічна людина-трудівник є неповторною, унікальною. Активно сповідують шістдесятники ідеї антропоцентризму, згідно з яким людина – центр Всесвіту. Невід’ємною засадою світогляду покоління є патріотизм, що виявляється в національній самосвідомості, любові до Батьківщини, збереженні історичної пам’яті.
Естетичними засадами шістдесятництва були: критика, що проявилася у запереченні соціалістичного реалізму власною творчістю – молоді письменники відмовились від виробничої тематики у своїй творчості. Вони не збиралися прославляти голів колгоспів, бригадирів, доярок; вони писали про людей; естетична незалежність як відстоювання свободи митця; єдність традицій (національних і світових) та новаторство; індивідуалізація (посилення особистісного начала), інтелектуалізм, естетизм (прагнення до краси, гармонії у літературі), елітарність (існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити).
Культурно-історичними чинниками шістдесятництва були: народна творчість – зокрема, митці активно запозичували й переосмислювали фольклорні мотиви й образи, використовували народнопісенні засоби; також українська література – передусім, естетичним взірцем письменників стала творчість митців Розстріляного Відродження (Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка й ін.); світова культура – шістдесятники усвідомлювали важливість долучення української культури до світового літературного процесу, тому активно вивчали творчість зарубіжних письменників, перекладали твори кращих митців світового письменства.
Євген Сверстюк визначив основні ознаки шістдесятництва як «юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає», «шукання правди і чесної позиції», «неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі».
Зміни, що відбувалися в суспільстві зазначеного періоду, прияли поширенню в літературі мотиву історичної національної пам'яті, звернення до свого родинного кореня, який зумовив зміни не тільки в тематиці й проблематиці творів, а й торкнувся жанрово-стильових аспектів (звернення до жанрів роману й повісті «внутрішнього вибору»). Новаторські риси епічності літературознавець Микола Ільницький вбачає в тому, що історичний процес розкривається крізь людську призму, а це передбачає поглиблений розгляд життя людини, її минулого з точки зору сучасності.
У літературі 60-х рр. домінували: ліричне начало; в жанровій системі – лірична поезія, балади, притчі, сонет, етюд, історичні романи, роман у віршах, химерна проза. (Як слушно зауважує Микола Ільницький, це покоління проголосило “своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні “парадокси доби”, болі народу, спричинені кривдою, несправедливістю, приниженням національної і людської гідності”).
Явище шістдесятництва було неоднозначним як за творчими особистостями, так і стильовими течіями. Їх звинувачували за навмисну незрозумілість, неясність поетичного мислення. Михайло Наєнко наголосив на тому, що явище шістдесятництва фактично було новим етапом «модернізму». Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук). Лірична поезія окремих письменників набирала ознак різноманітних літературних течій: неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму, ранньої західноєвропейської авангардистської течії дадаїзму.
Творчий вибух шістдесятництва – це події 1962 року: вихід збірок М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник», В. Симоненка «Тиша і грім», Б. Олійника «Б’ють у крицю ковалі»; приїзд до Львова грона талантів із Києва – М. Вінграновського, І. Драча, І. Дзюби.
Проте, тогочасна політика другої половини 60-х років ознаменувала чергове посилення цензури й ідеологічного контролю над інтелігенцією. У 1963 році, після зустрічей Микити Хрущова з представниками творчої еліти, де він критикував відхід від соціалістичного реалізму, були відновлені заходи ідеологічного контролю, які обмежували свободу вираження думок.
Влада, вбачаючи в шістдесятниках зародки опозиційності, відповіла на творчий порив молоді двома хвилями арештів – у 1965 і 1972 роках. Через це в середовищі шістдесятників відбувся розкол. Перші сформували офіційне шістдесятництво (І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко та ін.). Вони мали змогу активно друкуватися, але натомість змушені були йти на певний компроміс із владою. Інші – такі, як В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк – сформували дисидентський рух. Не бажаючи пристосовуватися до влади, дисиденти зазнали з її боку масових арештів і ув’язнень. Треті ж, взагалі, вдалися до «внутрішньої еміграції» зайняли аполітичну позицію, яка коштувала їм довгих років мовчання, писання «у шухляду» (Ліна Костенко, В. Шевчук). У наслідку цих процесів, на початку 1970-х, літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише у творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення.
Таким чином, шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, ідеали громадянського суспільства. Вони розвинули активну культурницьку діяльність: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані Клуб творчої молоді «Сучасник» в Києві та в клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками національної культури. Окрім того, рух шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне – в посиленні в Україні руху опору проти русифікації (книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Євгена Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема Василя Симоненка тощо).
Магістр