Синтаксична організація поетичних творів Лесі Українки (ID:252850)

Розділ 1. Мовостиль Лесі Українки як національно-культурний феномен 1.1 Дослідження лінгвостильової природи поетичного тексту Лесі Українки: українські та зарубіжні студії Творчість Лесі Українки позначена всією складністю проблем, що поставали наприкінці ХІХ- на початку ХХ століть у літературі, мистецтві, філософській та суспільній думці. Багатьма критиками початку століття творчість Лесі Українки оцінювалась як найбільш сучасна. Так, С. Єфремов називає її «чи не найбільш сучасним з усіх поетів наших, що найповніше одбила в собі ознаки свого часу з усіма його запитами, поривами до високої мети і нидіння серед дрібних та мізерних обставин, з високими замірами та малими вчинками» [5, 98]. Мовотворчість Лесі Українки була предметом зацікавлень багатьох лінгвістів. Так, вивченням афоризмів y доробку письменниці займалася А. Горохович, ономастика була предметом дослідження Т. Крупеньової, стилістичні особливості синтаксису творів – І. Дацюк, А. Кулінської та Я. Януш. Проте багатий мовний матеріал доробку Лесі Українки дає змогу знаходити в ньому нові, ще не вивчені шари мови[3, 34]. Академік І. Білодід у праці «Мова творів Лесі Українки», відзначаючи велику роль письменниці у становленні літературної мови, говорить про «розширення її словникового складу в сторону збагачення лексикою і фразеологією, що позначає поняття соціально-ідейної сфери, сфери світової культури і науки» [1, 35]. Майстерність слововживання Лесі Українки полягає в тому, що використані нею лінгвокультуреми, навіть окремо взяті поза текстом, транслюють певну культурну інформацію. Уконтексті на них накладається асоціативне мислення письменниці, наслідком чого стають найрізноманітніші семантичні трансформації. Такі лексеми образно можна було б назвати діамантами, які при варіативному освітленні вигравали різними кольорами [13, 76]. Саме через це мову її творів характеризують як «виняткове й оригінальне явище в історії мови української класичної драматургії кінця ХІХ – початку ХХ ст.» [10, 44].У книзі «Українська етнолінгвістика» В. Жайворонок слушно зауважив: «Предметний зміст мови – це передусім її словник, тобто її лексичний склад як духовний продукт перетворення об’єктивного світу в процесі колективного пізнання й народної мовотворчості. Образно кажучи, словник національної мови значною мірою засвідчує те, щό народ знає про світ…» [4, 67]. Мова творів Лесі Українки як «новий, зрослий етап розвитку літературної мови українського народу» [11, 53] свідчить про те, що наш народ не так мало й знає. Будучи великим знавцем і патріотом українського слова, письменниця прагнула піднести інтелектуальну потужність нашої літературної мови. Опрацьовуватимову Лесі Українки не як мову класика літератури досить незвично. Традиційно слово письменниці сприймається як таке, що належить до високих регістрів літературних стилів. Втім, говорячи про дослідження інновацій мови Лесі Українки, варто звернутися саме до спостереження за спонтанними виявами її лінгвістичної поведінки, «розмовності» її мови, оскільки в них породження «мовного нового» віддзеркалюється найбільш яскраво [23, 98]. Епістолярій Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення індивідуального стилю поетеси, орієнтованого на народне мовлення українців, традиції слов’янських та неслов’янських народів. Глибинне знання звичаїврідного народу було для Лесі Українки основним і визначальним y формуванні власного стилю. Проблеми функціонування фразеологічних одиниць в авторських текстах розкрито y розвідкахЛ. Авксентьєва, В. Білоноженко, В. Калашника, В. Ковальова, М. Коломійця, Ю. Прадіда, Л. Скрипник, В. Ужченка, Т. Цимбалюк, В. Чабаненка та ін. До майстрів образного ідіоматичного слова, правомірно належить Леся Українка. В. Білоноженкоy праці «Лексикологія і граматика»зауважує: «Значення фразеологізмів Лесі Українки зрозуміле тільки тим, хто володіє мовою, а їх уживання свідчить не тільки про знання мови, а й про вміння висловити рідною мовою свою думку». [34, 88]. Т. Цимбалюк y монографії «Фразеологія перекладів» зазначає: «Письменниця не колекціонувала фразеологізми – вона вміло трансформувала ареальні фразеологічні одиниці задля збагачення української літературної мови. Основним для Лесі Українки був не точний запис діалектизмів, фразеологічних одиниць, а їх стилістичне навантаження» [32, 87]. Кінець ХІХпочаток ХХ ст. – період, коли світова скарбниця літературних шедеврів збагачувалась найвитонченішими зразками української художньої прози, поезії, драматургії, а словник літературної мови активно поповнювався новими мовними одиницями на позначення абстрактних, наукових понять. Ці трансформації в лексичному складі «переконливо показали всьому світові, що yкраїнська національна мова здатна для вираження найвищих духовних утворів людини, надбань світової культури і мистецтва» [11, 153]. Значну роль y цьому відіграла Леся Українка, для якої «бути Українкою означало бути незалежною європейською жінкою» [11, 182]. В.Никонова y праці «Ономастика» зазначає: «Бути європейцем, як показує своїм прикладом письменниця, означає по-європейськи ставитися до моралі і науки, суспільства і культури, до людини, що спроможна взяти на себе відповідальність за свій вибір, плекати найкраще з європейських теорій на національному ґрунті» [8, 126]. На думку Ю.Карпенка, в художній творчості письменниці «чи не вперше українська мова досягла високого рівня інтелектуалізації» [8, 116]. Особливості ідіостилю Лесі Українки, зокрема свідома настанова на збагачення національного інтелектуального мовного фонду, з особливою силою відбилися в ономастичному просторі драматичної спадщини, яка є вершиною іі поетичного генія і в якій найбільш повно розкрився її талант. Мова творів Лесі Українки відзначається високим інтелектуальним рівнем, багатими й різноманітними лексико-фразеологічними засобами, пластичною образністю й високим ступенем метафоризації. Інформація літературної ономастики, що є однією з домінант мовної картини світу письменника, має первинне значення для розуміння сутності художнього твору. Інтелектуальний потенціал імені в художньому тексті, зокрема його «здатність актуалізувати культурологічну, філософську, релігійну, міфологічну інформацію, викликати асоціації, розвивати символічні значення, здатність розкривати й увиразнювати провідні мотиви твору, сприяти глибинному осмисленню філософських проблем» [5, 56], дає можливість визначити обсяг інтелектуальних зацікавлень автора – зауважує Г.Лукаш. Саме М. Зеров чітко виокремив інтелектуалізмпоетичної уяви Лесі Українки як визначальну рису її творчості таяк новий здобуток вітчизняної літератури: «Найголовнішийпредмет її письменницького інтересу – це думки, які вона хочерозвинути, а тому і байдуже їй, щó бере вона для своєї «Лісовоїпісні», фантастичні істоти чи справжніх, звичайно стрічанихy житті людей» [6, 78]. Неокласики першими yлесезнавстві окреслилиреперні точки творчого макросвіту поетеси, що стали основою дляінтелектуальної картографії її поетичного мислення. Саме ціточки утворили вісь академічних студій, навколо яких усінаступні покоління науковців розгортають нові інтерпретації. Безперебільшення можна стверджувати, що сьогодні жодендослідник доробку Лесі Українки не може обійтися без студійнеокласиків, зокрема без досліджень Миколи Зерова, без посиланьна його проникливі та досі актуальні спостереження, без йогомайстерного розшифрування основних засад і визначальнихпринципів поетики світообразу Лесі Українки, без йоговиважених інтерпретацій художніх і естетичних параметрівтекстів видатної поетеси. Навіть більше, окремі зауваження таспостереження М. Зерова щодо особливостей поетики художньогомислення Лесі Українки є суголосні з тими ідеями, які ляглив основу розвитку магістральних напрямів світової літературно-критичної думки XX століття. Це, зокрема, його увага до складноїпроблеми взаємозв’язку «автор – читач», його спроба визначеннямаркерів читабельних і нечитабельних текстів (слід відзначити,що М. Зеров посилався на вислів Лесі Українки «нечитомість»),його тонке відчуття феномену книжності чи літературностів художніх текстах (цей преславутий «екзотизм» драматичнихтворів поетеси, який відлякував читача своєю радикальною інакшістю на тлі традиційних уявлень про українську літературу)і, насамкінець, його делікатно витончені ключі розуміння секретівавторських стратегій опанування читацької уяви тощо. Мабуть,сьогодні кожен поінформований читач зуміє легко, без будь-якоїасоціативної вимушеності провести паралель між влучнимитезами, спостереженнями й висновками М. Зерова та основнимиідеями тих представників літературно-теоретичної думки другоїполовини XX століття, які зосереджували свою увагу па постатіавтора, читача та на різному розумінні поетики й естетики тексту [8, 116]. Особливістю мовотворчості Лесі Українки, що єднає її з діяльністю українських літераторів початку 90-х років минулого століття, можна назвати бажання заповнити індивідуальним творенням нового в мові культурного розвитку, компенсувати суспільно-політично зумовлену дефектність перебігу природніх мовних процесів індивідуальними над зусиллями творчих особистостей [8, 98]. Важливо підкреслити, що в масштабі мовної спільноти такі зусилля можуть бути більше чи менше ефективними – в залежності від того, наскільки вони збігаються в часі із зусиллями мовнополітичними. Леся Українка була свідома відмінностей свого мовлення, вона бажала говорити певним арго, мала хист і смак до його творення. Про це ясно свідчать характер та величезна кількість слів і словосполучень, які поетеса бере в лапки y своїх творах [8, 119]. Отже, цінність творчості Лесі Українки в контексті формування літературної української мови, літературного канону, інтелектуального сприйняття українських художніх текстів є досить вагомою. Письменниця y поетичній творчості використовує загальномовні засоби з різним стилістичним навантаженням та емоційно-експресивним забарвленням. 1.2 Значення мовотворчої діяльності поетеси для розбудови національно-культурної парадигми Багатогранний талант Лесі Українки виявився y найрізноманітніших сферах літературної праці - вона була ліриком, драматургом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом, перекладачем і фольклористом. Але найважливішим є те, що в літературному процесі своєї доби вона не лише могутній талант, а й активний і непримиренний борець, з чітко визначено соціальною позицією, а також просвітниця, що глибоко розуміла гуманістичні засади педагогічного процесу і залишила власні міркування та практичні спроби, спрямовані на його оптимальну організацію. Поетична творчість ЛесіУкраїнки стала найвизначнішим явищем української культурипошевченкової доби. Поряд із такими поетами, як Шевченко і Франко, ЛесяУкраїнка може вважатися третім колосом української поезії [15, 89]. Йдучи в руслілітературних традицій Шевченка, вона не відставала від Кобзаря й на нивімовотворчості, сприяла утвердженню єдиної літературної мови на всьомуареалі українського етносу, невтомно працювала на її витворення йрозвиток. На жаль, і досі ця праця належно не поцінована мовознавцями –істориками української літературної мови, хоча Леся Українка буланастільки талановитою і неординарною особистістю, що критиків небракувало вже з часу опублікування перших віршів і першої збірки – ОсипМаковей, Іван Франко, Омелян Огоновський, Микола Сумцов, МихайлоПавлик, мама Олена Пчілка і дядько Михайло Драгоманов. Не булолітературознавця, критика, який би не точив перо на огнистому каменіЛесиної поезії [15, 90].