Олесь Ульяненко Дофін Сатани (ID:1126977)

Вступ У сучасному літературному процесі критики й оглядачі дуже люблять навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне». Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом – коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його так, як знімають кіно. І це йому дійсно вдалося. Років за сорок до теперішнього часу можна було б говорити і про данину «суворому стилю», проте «суворий стиль» був доцільним за радянських часів, це навіть здебільшого стосувалося живопису Ніконова, Е. Моісеєнко, Віктора Попкова. Література тоді повинна була переважно відповідати канонам офіційного соцреалістичного методу. Безкомпромісні літератори займалися здебільшого перекладами, перекладацька школа тоді була дійсно блискучою, однак, як завжди, не завдяки, а всупереч. Поезія та проза шістдесятників була певною мірою більш романтичною, на відміну від наших сучасних прозаїків, яких поглинає урбаністичне світосприйняття за часів всесвітньої глобалізації. Можна багато дискутувати з приводу явища реалізму в сучасній прозі – зараз, мовляв, серед тридцяти–сорокарічних російських письменників говорять про «новий реалізм»: це ніби кадрування щоденного життя, бажано на чорно–білій плівці – це справді виглядає як високе мистецтво, тільки би читач не нудьгував.