Жанрово-стильові особливості повісті Г. Квітки-Основ_яненка (ID:1130723)

ВСТУП ...А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш... Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули, Що діялось в Україні... Т. Шевченко. Українська дворянська еліта в час Великої Руїни асимілювалася в імперську російську культуру й державну службу. Пани свідомо втратили свою національну належність: їхньою рідною мовою стала російська, вони активно впроваджували французьку мову, європейські традиції та звичаї у своє життя. Більшість із дворян вважала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, а лише для написання творів бурлескного, гумористичного, жартівливого характеру, усіляко принижуючи українську мову, уважаючи її діалектом великоруської. «Зусилля воскресити малоросійську мову й створити малоросійську літературу майже даремні», «малоросійські музи і в прозі, і в поезії говорять чудернацькою мовою, не схожою на жодну людську», «малоросійську словесність... даремно намагається створити дехто з уродженців Малоросії» — це деякі фрагменти з тогочасної періодики. В 30-х роках XIX сторіччя у новій українській літературі розвивалися поетичні й драматичні жанри. Вимоги часу, посилення реалістичних завдань літератури мали потребу в зображенні дійсності, у її широкому охопленні, у всіх труднощах, розбіжностях і деталях зображення людини в складних суспільних відносинах, відображення життя у формах самого життя. Для здійснення рішення цих завдань самим придатним був прозаїк – епічний жанр – роман, оповідання. Основоположником української художньої прози став саме Квітка – Основ’яненко, що почуттєво вловлював назрілі потреби часу. Першим його українським добутком у прозаїчному жанрі була знаменита повість «Маруся». Приводом до її написання були тодішні дискусії щодо творчих можливостей українських літературних діячів. Деякі письменники вважали їх здатними лише на жартівливі добутки. Квітка-Основ’яненко своєю «Марусею» переконливо продемонстрував різнобічні художньо-літературні можливості української мови, його придатність для написання прозаїчних добутків серйозних, навіть трагічного змісту.