Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Важлива у творчій спадщині Лесі Українки, але
відносно мало досліджена драма "Камінний господар" здатна сьогодні
привертати увагу багатством філософської проблематики, вступати в певний
перегук із нашим часом. А різнобій наявних ідейно-естетичних тлумачень
твору, суперечки щодо концептуально-смислової ролі низки його персонажів
зумовили намагання наблизитись, по можливості, до "справдешнього"
авторського розуміння цього твору.
Впродовж останнього десятиліття зацікавленість художньою спадщиною
Лесі Українки значно зросла. Ознакою новітніх досліджень є те, що вони мають
переважно узагальнюючий характер, висвітлюють зокрема, ті аспекти творчості
Лесі Українки, що пов’язані з розвитком модернізму, феміністичною
проблематикою, вивченням християнських мотивів тощо. Водночас
недостатньо уваги приділяється з'ясуванню особливостей поетики, творчої
генези драматичних творів. Останнім часом з'явилася низка наукових праць,
присвячених детальному розгляду цих проблем, без яких неможливе
комплексне і цілісне бачення творчості поетеси і драматурга.
У центрі уваги нашого дослідження – найвище втілення Лесі Українки
поетичної і драматургічної майстерності, геніальний твір на поширену в
світовій літературі тему про спокусника жінок Дон Жуана. "Боже, помилуй і
прости! – іронічно писала поетеса в листі до А. Кримського, - я написала Дон
Жуана! Отого-таки самого, "всесвітнього і світового", не давши йому ніякого
псевдоніма" [3, с.271]. Леся Українка творчо користувалась загальнолюдськими
джерелами "вічних" мотивів, образів та фабул.
Мета роботи полягає у вивченні особливостей поетики драми Лесі
Українки "Камінний господар", дослідженні характерних рис творчої манери та
пріоритетних світоглядних настанов авторки, виявленні засобів їх вираження у
творі.
Досягнення поставленої мети бачимо у вирішенні конкретних завдань:
охарактеризувати внесок Лесі Українки у розвиток національної
драматургії;
визначити світоглядні та художньо-естетичні домінанти у формуванні
концепції «Камінного господаря»;
проаналізувати композицію твору та драматизацію дій в її становленні;
простежити формування характерів дійових осіб, розкрити їх
функціональну роль у драмі;
розглянути форми і способи мовно-стилістичного увиразнення тексту
драми.
Об’єктом дослідження є драма "Камінний господар" її проблематика,
творча історія, поетика, предметом - трансформація образу Дон Жуана у творі
Лесі Українки, його ідейно-естетичне навантаження, специфіка драматизації
образів.
Наукова методологія. В роботі застосовано такі методи: історико-
літературний (розгляд одного твору в усій цілісності його складників,
починаючи з творчої історії, через розгляд поетики в її динаміці й до
літературознавчого потрактування основного тексту, інтерпретації твору,
поетики "як системи"); текстуально-аналітичний метод "close reading"
("ретельного прочитання", мікроаналізу однієї драми). Теоретико-
методологічною основою дослідження є наукові праці теоретиків й істориків
літератури: М. Драй-Хмари, О. Бабишкіна, Л. Поліщук, А. Криловця, Г.
Головахи, А. Гозенпуда, В. Агеєвої, І. Журавської, В. Гуменюка та інших.
Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати можна
використовувати у процесі викладання шкільного курсу української літератури,
позакласній, гуртковій та літературно-краєзнавчій роботі, а також при
написанні повідомлень та рефератів.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів,
висновків та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПОЕТИКИ
ДРАМАТИЧНОГО ТВОРУ
1.1 ТВОРЧА ГЕНЕЗА ДРАМИ У ВИМІРАХ ПОЕТИКИ
У центрі нашого дослідження драма "Камінний господар" Лесі Українки.
Сучасна наука володіє чималою кількістю ґрунтовних монографій, розвідок,
дисертації, статей, які висвітлюють основні риси світогляду Лесі Українки,
філософсько-екзистенційну модерністську сутність драми.
Взагалі, драма – це літературний рід, що зображує дійсність
безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Це п’єса з
гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в
постійній напрузі. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично
дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків та дій [11, с.321].
Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами. В давній
Греції – батьківщині драми – обряди на честь богів – покровителів
землеробства (Діоніс, Деметра) іноді перетворювалися на культову драму. В
7 – 6 столітті до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне
значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені
урочисті відправи ("діонісії"), під час яких люди танцювали, співали про
страждання Діоніса та його перемогу, одягали шкури царів та маски. На честь
Діоніса виконували дифірамби – гімни, що складалися з партій хору й
декламації заспівувача (корифея) – та сороміцькі пісні. За свідченням
Арістотеля, "трагедія й комедія виникли спершу з імпровізації. Перша – від
зачинателів дифірамбів, друга – від заспівувачів фалічних пісень". Спочатку
діалог між хором і корифеєм був пов'язаний із міфами про Діоніса, але
поступово хор прославляв героїв інших міфів. У 6 століття до нашої ери
народжується власне театр (у перекладі з грецької – видовище). Процесії, які
раніше ходили вулицями, перейшли на спеціальні майдани: спектаклі
показували просто неба. На діонісіях влаштовували змагання трагіків і
комедіографів. Саме беручи участь у таких змаганнях, здобували перемогу
Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.
З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі
мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові
неодмінно відбивала всі зміни в її літературній і сценічній творчості, які
відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого
неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення
можливостей художньої творчості. Арістотель у своїй праці "Поетика"
розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури.
Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має
певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через
співчуття й жах очищення – катарсис, на багато століть визначило підходи до
драми.
Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський
також в основу своїх концепції драми ставили дію. Однак підходи в кожного з
них були різні. Теорія драми доби класицизму відзначалася нормативністю.
Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва;
відбулася демократизація драми та її мови. На початку 19 століття досить
оригінальну драматургічну систему створили романтики (Байрон, Шеллі,
Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з
мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова.
Як самостійний жанр драма виникла лише у другій половині 18
століття.
