Зразок роботи
В останні десятиріччя ХХ століття європейське суспільство зіткнулося з феноменом посиленої уваги до такого явища, як фемінізм. Починаючи з 80-х років ХХ століття фемінізм з кожним роком „набирає ваги”, посилює свою роль у суспільстві та намагається цілеспрямовано вплинути на хід історичних подій. З кожним роком підвищується кількість жінок, які замислюються над своїм соціальним і політичним становищем та позиціями, які вони займають у суспільстві.
Феміністичний рух набуває різного спрямування залежно від епохи і проблем, які залишаються нерозв’язаними в суспільстві без жіночої участі. Боротьба за надання жінкам виборчих прав та права рівного доступу до освіти – це проблеми перших десятиліть минулого століття. У працях Н. Кобринської, X. Алчевської, О. Кобилянської були сформульовані погляди на становище та роль української жінки в суспільстві, яку пізніші дослідники назвали концепцією прагматичного фемінізму.
Насправді ж фемінізм – це рух жінок за людські права. Його основна ідея полягає у тому, щоб створити можливість для жінок прожити життя у згоді зі своїми бажаннями, домогтися, щоб їх трактували як рівноправних членів суспільства на роботі, удома й у політиці. Фемінізм – це боротьба за припинення пригнічення, заснованого на ознаках статі. Його метою не є сприяння виключно визначеної групи жінок жінкам визначеної раси або класу. Він не надає переваг жінкам по відношенню до чоловіків. Він володіє силою для обгрунтованого перетворення життя кожного з нас.
Період кінця XIX – початку XX ст. можна означити як жіночий ренесанс, оскільки з'являється численна група жінок: Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Наталка Полтавка, Олена Пчілка, Любов Яновська, Уляна Кравченко, Христя Алчевська, Людмила Старицька-Черняхівська, Катерина Гриневичівна, які заявили про себе як письменниці і громадські діячки, творчість стає для них способом самореалізації, досвідом пізнання світу, шляхом подолання маргінального місця жінки у патріархальному просторі.
У зв’язку з відродженням вітчизняної феміністичної думки (хоч цей процес і є таким болючим і повільним) виникає природне запитання про її вплив і на жіночу прозу, і на концепцію особистості жінки в ній. Жіноча проза може, в принципі, існувати й “без фемінізму”, але тоді вона залишиться або “дамською прозою” (прозою патріархальних жінок), або буде мімікріювати до чоловічої прози, відхрещуючись від своєї статі. В українському письменстві кінця ХХ століття зазвучав виразний „жіночий голос”, представлений, зокрема, в прозі Г. Гордасевич, Л. Демської, І. Жиленко, Т. Зарівної, О. Забужко, М. Ільницької, С. Йовенко, Є. Кононенко, С. Майданської, М. Матіос, Г. Пагутяк, Г.Тарасюк, Л. Тарнашинської, Н. Тубальцевої тощо.
Концептуалізація жіночої статі у творах названих письменниць, пов’язана з активним художнім освоєнням гендерної проблематики, закономірно призводить до формування нового типу особистості жінки, проявленого в художньому образі „нової героїні” жіночої прози – жінки, представниці інтелектуальної, мистецької еліти, яка усвідомлює драматизм свого буття в патріархальному світі, вбачає у творчості шлях до вивільнення з - під влади соціальних стереотипів і традиційних жіночих ролей, обстоює в добу розпаду і зневіри одвічні цінності: любов, толерантність, мудрість.
Патріархальний світ у сучасній жіночій прозі представлений як такий, що нищить особистість жінки, її єство, у якому закладені прагнення щасливого материнства, рівності в коханні і повноцінного родинного життя. Проте ці прагнення не можуть бути втіленні у життя, оскільки не створено сприятливих умов для їхньої реалізації, тому разом із феміністичним пафосом у жіночій прозі звучить критика на адресу фемінізму, письменниці розчаровані в його ідеалах та можливостях.
Як бачимо, кінець ХХ століття ознаменувався порушенням гендерних проблем сучасною жіночою прозою, а це є необхідною частиною феміністичного проекту, що призведе до переосмислення традиційних уявлень про жіночу роль у сучасному світі.
Магістр