Образ емігранта в українській літературі (ID:247827)

ВСТУП Актуальність теми. Еміграція - одна з важливих соціальних проблем кінця ХІХ - початку ХХ ст., локалізована, передусім, на західноукраїнському те- рені. Тяжке економічне становище змушувало селян Буковини, Галичини й Закарпаття шукати кращої долі за кордоном. Вони виїжджали до Росії, Німеччини, США, Бразилії, Канади на заробітки або на постійне проживання. Проте й на чужині їх чекала нелегка доля. Еміграція знайшла відображення в новому жанрі народної творчості - емігрантських піснях. Можна навести паралелі між цими фольклорними текстами і поезіями Описи історії української еміграції до Латинської Америки були започатковані ще в період першої так званої “бразильської гарячки” (1895-1897 рр.). Його провадили політики, економісти, газетярі з Галичини та столиці Австро-Угорської імперії - Відня. Насамперед їх цікавили причини еміграції. Все викладене вище обумовило вибір теми дослідження та свідчить про її актуальність. Метою роботи є вивчення образу українського емігранта кінця ХІХ – початку ХХ ст. в українській літературі. Об’єктом дослідження в курсові роботі є відображення еміграції у поетичній творчості Івана Франка, новелістиці Василя Стефаника, у художніх рецепціях Тимофія Бордуляка та Андрія Чайковського. Предметом дослідження – є образ емігранта в українській літературі. Об’єкт та предмет дослідження обумовили низку завдань, вирішення яких сприятиме досягненню мети дослідження. Відповідно до мети основними завданнями дослідження є: • дослідити еміграцію з України в історичній ретроспективі; • розглянути першу хвилю еміграції з України: передумови, причини, наслідки; • розглянути соціальну адаптацію українських іммігрантів у Північній і Латинській Америці. • дослідити образ емігранта з України у поетичній творчості Івана Франка; • розглянути проблеми першої хвилі еміграції з України у новелістиці Василя Стефаника; • дослідити еміграція до Бразилії у художніх рецепціях Тимофія Бордуляка та Андрія Чайковського. В процесі написання роботи було використано сукупність загальноприйнятих методів і прийомів наукового пізнання. Методологічну основу дослідження склала система філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів, філософських підходів і принципів наукового пізнання, які забезпечили комплексний та всебічний аналіз обраного предмета дослідження. 1. ЕМІГРАЦІЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ 1.1. Еміграція з України в історичній ретроспективі За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українська імміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”. Природа діаспори неоднозначна. Вона пов’язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга – після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі – землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку. Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах – в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. У Польщі – це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців. Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. До Банату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційних процесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII – XIX ст..). Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з’явилися наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.. внаслідок переслідування російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення у Румунії – від 120 – до 800 тис. осіб. Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців – русинів протягом століть асимілювалася. На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії – більше 15 тис. Майже 250 років тому з’явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття – переважно лісоруби та вівчарі. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрід