Проза М. Костомарова як художня парадигма історичного минулого (ID:352318)

Вступ Сутнісною характеристикою новочасних літератур є наявність історичного виміру створюваного ними художнього світу. Увага до історичного буття людини притаманна українській літературі з перших десятиліть її становлення в якості "нової". Формування в її складі перших прозових жанрів (30-ті-40-ві роки ХІХ ст.) позначене намаганням, хай і не в усьому вагомо зреалізованим, охопити історичний протяг народного життя. Уже починаючи з "Чорної ради" П.Куліша можна говорити про повнокровність таких спроб, про тенденцію утвердження принципу історизму в українському прозовому дискурсі. Художньо місткою ділянкою національної літератури стала історична проза другої половини ХІХ ст. передусім твори М.Старицького, І.Нечуя-Левицького, М.Костомарова, Д.Мордовця. У творчості цих прозаїків, як авторів історичних романів і повістей, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів (та й чи не всієї української літератури ХІХ ст., що обирала аспект історичний) була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії. Окремі виходи на дослідження історичної прози другої половини ХІХ ст. в українському літературознавстві на сьогодні зроблені; накопичено певну кількість спостережень і висновків. Але необхідно зазначити й те, що в складних ідейно-політичних обставинах ХІХ ст. далеко не всі твори, написані у розглядуваний період, однаковою мірою були відкриті для неупередженого аналізу, окремі з них просто не були доступні для читача (приміром, тривалий час, з початку 30-их років аж до виходу 10-томника, не перевидавався роман І.Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький", ще суворішу долю й триваліше "забуття" мав інший роман цього ж автора "Гетьман Іван Виговський"; тільки порівняно недавно вперше з'явилися друком романи М.Старицького "Молодость Мазепы" та "Руина"). Певна річ, така вимушена фрагментарність у можливостях дослідження фактів зазначеного літературного ряду була головною (хоч і не єдиною) причиною того, що завдання осмислити українську історичну прозу другої половини ХІХ ст. як цілісне явище досі в історико-літературних дослідженнях ставитися не могло. Тема дослідження: драматургія (проза) М. Костомарова – як художня парадигма історичного минулого. Мета дослідження: • виконати системний аналіз художнього масиву прози М. Костомарова; • визначити домінантні ознаки проблематики і поетики, специфіку ідейно-естетичної сфери реалізації українських культурних елементів у творах письменника. Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань: • з'ясувати світоглядні домінанти М.Костомарова шляхом вивчення його життєвих принципів; • розкрити коло художньо освоєних письменником проблем та ідейно-естетичних концептів його творчості; • дослідити специфіку жанрових форм і композиційних структур митця; • розглянути вектори творчості прозаїка, виокремити напрями стилістики творів; • виявити найпоказовіші риси образної системи, особливості моделювання конфліктів, прийоми сюжетотворення та засоби характерів; • окреслити основні стильові прийоми та їх художню функціональність у творах; • адекватно ідентифікувати місце митця у процесі розвитку української та російської літератури. Об'єктом дослідження є творчий доробок М. Костомарова через призму історичних перепитій в долі українського народу. За предметом дослідження існують проблемна сфера, естетична природа, жанрово-стильова специфіка прози митця, твори новаторські в дослідницькому аспекті, що вкладаються в художню систему творчості М.Костомарова. Методи дослідження: • біографічні; • порівняльно-історичні: • генетико-типологічні; • системно-естетичні; • компаративістські; • описові. У роботі проводився історико-біографічний опис, проблемно-тематичне прочитання змісту творів у діалогічному зв’язку з історичною добою, використані прийоми зіставно-типологічного аналізу художніх текстів у силовому полі тогочасного письменства. Наукова новизна роботи: в роботі представлено художньо-естетичну концепцію творчих та життєвих поглядів М. Костомарова та репрезентовано творчий доробок письменника, присвячений етнічній батьківщині митця. Розділ І. Історична проза. Витоки. Дослідження. Для історичних творів факт, почерпнутий із джерела, становить об'єктивізоване емпіричне підґрунтя знань, він формує художню дійсність роману. На думку дослідників історичної прози, таке слідування історичним фактам було свідомим прийомом, елементом "гри в історію". Разом з тим, цей факт у творчій лабораторії письменника піддавався літературній обробці: вибору загального і повторюваного, ієрархічному впорядкуванню відповідно до прийнятих критеріїв важливості (наприклад, першорядності подій історичної ваги перед приватними). Трансформуючи життєву правду в правду художню, створюючи образ реальної особи, романіст проводить ретельні історичні дослідження, ґрунтовані на наукових методах, вивчає всі документи і матеріали, що проливають світло як на саму особу, так і на людей, що її оточували, та епоху, в якій вона жила; письменник критично осмислює їх, незважаючи на те, що функціонально різними є результати творчості митця та висновки історика. Процес добору та вивчення матеріалу потребував від письменника спеціальної підготовки. У зв'язку з цим, варто звернути увагу на такі два моменти підготовчої роботи: дослідження та інтерпретація подій на основі першоджерел, що, як правило, давало можливість витворити власні погляди на описувані події; або ж на основі історичних праць, уже раніше створених істориками (зокрема, тим же М.Костомаровим), проте через таке посередництво втрачалась автентичність першоджерела, накладалася суб'єктивна думка історика. При цьому, художньо трансформуючи певні події, митці змодельовують цілий комплекс типових образів і відповідно до найхарактерніших канонів віддзеркалення минулого досягають органічного поєднання історичної реальності й художнього домислу. Це дозволяє в образній формі переконливо втілити задум, ідейно-художню концепцію і водночас відтворити дух зображуваної епохи. Оскільки центральною темою історичної прози другої половини ХІХ ст. є події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, то генетичними джерелами найчастіше стає народнопоетична творчість і козацькі літописи. М.Старицький, І Нечуй-Левицький, М.Костомаров, Д.Мордовець, на відміну від історичних романістів першої половини ХІХ ст., дедалі рідше послуговуються зразками народної творчості, втім повністю іще не відмовляються від цього важливого чинника відображення історичної свідомості народу. Автори історичних полотен широко залучають до своїх творів фольклорні дані в тому випадку, коли описувані історичні події збереглися тільки в народній творчості або ж через брак довіри до історичних документів. Яскравим підтвердженням наведеної думки може послужити повість М.Старицького "Облога Буші". Описані в творі події 1654 р. мали велику історичну вагу, проте козацькі літописці дуже скупо відгукнулися про них, народна ж творчість уславлює не лише оборонців Буші в цілому, а й згадує про дочку сотника Завісного Орисю та її нещасливе кохання. Подібні випадки переваги фольклору над історичними даними трапляються в інших творах письменника "Останні орли", "Кармелюк". Щодо останнього твору, то М.Старицькому належить перша спроба історико-літературної конкретизації та дослідження особи У.Кармелюка. До джерел роману можна віднести белетристичну розвідку польського історика Й.Роле "Кармелюк" (опублікована вперше польською мовою під назвою "Opryszek, opowiesc zdarzen prawdziwyh" 1879 р.), однак й вона тяжіє до народних переказів. Основним джерелом роману стали фольклорні статті, вміщені в "Киевской старине" (№4 1884; №7 1886; №5 1889). Про використання кармелюківського фольклору можна зробити висновок із ліричного відступу, яким закінчується роман: "А народна творчість робила своє діло. Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазій й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка". Використання та введення зразків народної творчості М.Старицьким поряд із історично зафіксованими даними свідчить скоріше не про повернення до фольклору, а про творчу манеру письменника, про надання переваги в творі романтичній традиції. Розділ ІІ. М. Костомаров як історіограф української долі 2.1. Микола Костомаров – історик, художник слова М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, педагог, який «розбивав ідеологічні підстави старожитньої царської Росії — ту вінчану офіціальною тріадою « н. кого а , н. кого а і народності» миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку» 1. Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов’янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури. Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з’ясування етногенезу східнослов’янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов’янських і західноєвропейських літератур. 2.2. Майстерна художня обробка сухої історії З ім'ям М. Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов'язаний початок нового етапу — перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури 5. Уже в першому своєму літературно-критичному виступові «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» («Молодик», 1843) він розглядає творчість Г. Квітки-Основ'яненка, А. Метлинського, Є. Гребінки, К. Тополі, Т. Шевченка під кутом зору головного для того часу завдання — утвердження національної самобутності української літератури. Вважаючи вершиною останньої творчість Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костома-ров бачить головне її достоїнство в тому, що в ній «видно не какое-нибудь подражание чужому, не иностранные чуждые идеи, одетые в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мысли всем известные, выраженные образами всем известными, но истинное изображение своего, родного, со всем отпечатком национального характера» 6. Коріння національної самобутності, підкреслює критик,— в історичному минулому, головним джерелом пізнання якого є народна поезія. Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв'язок життя природи й морально-духовної природи людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть відношення людини до природи можна зрозуміти тільки сягнувши в часи міфологічного мислення, в природу фольклорних образів-символів. Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення («Об историческом значении русской народной поэзии», «Славянская мифология», 1846) об'єктивно служила утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці «Славянская мифология» наблизився до міфологічної школи). Надаючи усній словесності як найдостовірнішому джерелу пізнання «внутрішнього» народного життя суспільно-політичного характеру, М. Костомаров ставить її в центр своєї літературної теорії. Вважаючи згасання народної творчості закономірним історичним процесом, він у статті «Воспоминания о двух малярах» (1861) порушує питання про потребу творчого самооживлення в народі й бачить розв'язання цього завдання в продовженні творчого фольклорного процесу професійною літературою. Це зовсім не означає, що література мусить тільки наслідувати народну поезію. Вироблене народом має втілитися в інші образи й привести до інших явищ у розумовому та практичному житті народу. Порівнюючи Шевченка з Кольцовим, Костомаров говорить, що народний поет не той, хто «может удачно изображать народ и говорить в его тоне» 7, як це вмів Кольцов. Шевченко не ставив своєю метою наслідувати народні пісні, описувати свій народ і підроблятися під народний тон. «Шевченко сказал то, что каждый народный человек сказал бы, если б его народное существо могло возвыситься до способности выразить то, что хранилось на дне его души» 8. У творчості Шевченка втілився найвищий ступінь народності, Він висловив те, що лежало глибоко на дні душі народу, те, що хотів, але не вмів сказати сам народ. З іменем Шевченка Костомаров пов'язує сам факт утвердження української літератури в світі як явища історично закономірного й оригінального. Значення Шевченка, міра народності його творчості не обмежуються рамками тільки рідного письменства: «Его родина — Малороссия — видела в нем своего народного поэта; великороссияне и поляки признавали в нем великое поэтическое дарование. Он не был поэтом тесной, исключительной народности: его поэзия приняла более высокий полет» 9. До появи І. Франка, який дав неперевершений за глибиною аналіз творчості Шевченка, сказане М. Костомаровим про поета своєю проникливістю й глибиною розуміння самого духу творчості Шевченка стоїть на першому місці у тогочасній літературно-критичній думці. Висновки Дослідження історичної прози другої половини ХІХ ст. дає можливість зробити певні узагальнення щодо ролі й місця джерела та його трансформації в історичному творі. Козацькі літописи в другій половини ХІХ ст. стають найпоширенішим джерелом не лише художньої літератури, а й історіографії. В історичному творі за літописами закріплюється подвійна роль: інформаційна й художня. Отже, вони формували не лише історичну концепцію, яка знаходила своє втілення в художньому творі, а й безпосередньо впливали на поетику твору, композиційні риси, типи оповіді, наратора, стилістичне забарвлення. Ретельний текстуальний аналіз дозволяє зробити висновок, що насиченість історичної прози джерелами та їх трансформація може бути різною: від повного визнання за квазі-норму до зазначення якоїсь однієї ситуації; можна спостерігати тотожність джерела й пізнішого художнього твору в різних площинах: ідейно-тематичній, образотворчій, стилетворчій. На приналежність до джерела може вказувати мова оповідача чи персонажа твору. Щодо історичного роману, то "чужа мова" тут найчастіше функціонує як голос давнини, як автентичне свідчення минулого. Вона виступає не тільки елементом літературного твору, а й актуалізує свій первісний контекст (документ, лист, щоденник, історичне дослідження чи інший художній текст). Історичним романістам другої половини ХІХ ст. притаманне поєднання документальності, ретельної розробки історичної теми з певним психологічним поглибленням образів, персонажів людей, доля яких детермінована часом. У дослідженні йдеться про вплив історичної прози на формування української ментальності. Українська література закладала підвалини та ставала унікальним духовним стимулом національного визрівання українського народу, усвідомлення ним необхідності боротьби за національну незалежність, підготувала суспільні настрої для сприймання революційних змін на шляху виборення державності на початку ХХ ст., відтворюючи славне історичне минуле, повертали забуті чи вилучені з історичного обігу імена діячів, які були причетні до визначення долі українського народу, чим сприяли формуванню національної ментальності. Народна пісня за самою свою естетичною природою не може входити в нюанси особистих переживань героя, його роздумів і хитань у виборі поведінки^ вона дає тільки загальну оцінку подіям, учинкам персонажів. Отже, як і античний «трагік», котрий складав твір на тему відомого переказу чи легенди, так,і письменник нового часу мав «задавати» характери. В цьому насамперед і полягала іманентність твору у порівнянні з народною піснею. Саме тому більше чи менше слідування пісні, порушення чи точне додержання її хронотопу не може виступати критерієм оцінки авторського творіння. Навіть перенесення автором дії з одного століття в інше є його волею. Це відповідало романтичній теорії драми: не можна вимагати від твору точного змалювання подій (головне не події самі по собі, а люди, які їх творять), а тільки відтворення загальних закономірностей історії (Ф. Гізо, Ф. Грільпарцер). Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його характеру батьковій натурі, у зіткненні цього незалежного індивідуального характеру нівеляційною козацькою масою. Як у античній драмі, так і в «Саві Чалому», право особистості на свою людську гідність, на вибір власної життєвої позиції у войовничо поляризованому світі прирікає героя на динамічне існування між «своїми» й «чужими». Його свобода волі може реалізуватися через неминучий конфлікт або зі «своїми», або з «чужими». Будучи не прийнятий і в чужому світі герой опиняється сам на сам із своїми нерозв'язаними проблемами. В порівнянні з конфліктною ситуацією свого батька конфліктний простір сина набагато ширший: конфлікт із козаками, які його не оцінили, внутрішня опозиція до батька, який незаслужено зайняв його місце гетьмана, конфлікт з Конецьпольським на ґрунті православної віри, із Гнатом Голим на ґрунті любовного почуття до Катерини. Однак головний — це внутрішній конфлікт Сави, який стає причиною всіх інших конфліктів і переростає в глибоку душевну драму. Він криється в самому його характері як особистості. Це — прагнення до необмеженої свободи, яке сублімувалося у волю до влади. Ця «Божа воля», врешті, не що інше, як присуд долі, року для античного героя. І як античний герой, Сава намагається боротися з цим, реалізуватися як особистість в інтересах народу. Він багато вже зробив для цього раніше. Для повної реалізації треба, щоб козацька громада визнала його неординарність: «Тепер у мене зоставалася одна думка: щоб мене вибрали гетьманом». Необрання Сави гетьманом немовби запускає механізм його долі, його життєвої трагедії — проблема самореалізації стає для нього проблемою вибору між своїм і чужим, ворожим. Збираючись перейти на службу до поляків, Сава (до того ж провокований Гнатом) зазнає справжніх мук, які приводять його навіть до думки про самогубство. Врешті, він вирішує поєднати те, що є непоєднуваним: дістати гетьманство від поляків і «послужити рідній Україні». Література 1. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С. III. 2. Костомаров Н. И. Автобиография // Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989. С. 441. 3. Костомаров Н. И. Автобиография // Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989. С. 450. 4. Див. детальніше: Історія української літературної критики. К., 1988.С 108—122. 5. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. С. 45. 6. Костомаров Н. И. Воспоминание о двух малярах // Твори: В 2 т.К., 1967. Т. 2. С 405. 7. Костомаров Н. Малорусская литература // Науково-публіцистичні і полемічні писания Костомарова. С 241. 8. Костомаров Н. И. Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в «Русском слове» // Твори. Т. 2. С. 413. 9. Костомаров Н. Мысли южнорусса // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. С. 137.