Зразок роботи
Вступ
Автобіографія на сьогодні є, мабуть, найменш вивченим жанром документальної прози, одною з тих ділянок в українському літературознавстві, якої практично не торкалося перо дослідника літератури, внаслідок залежності літературознавства, в основному, від панівних тодішніх стереотипів.
Але сьогодні до нас повертається минуле у формі листів, спогадів, документальної та біографічної повісті. Вони заполонили сторінки українських часописів, виходять у світ окремими виданнями. Повертаються до читача і щоденники – зі спеціальних фондів, архівів, із видань у діаспорі.
Письменницькі автобіографії стають фактом літератури, навіть, можна сказати, домінують серед інших жанрів. Межу між літературою і не-літературою долають відкрито, і автори усвідомлюють перехід цілком очевидно. На сьогодні жанр автобіогріфії представлений найрізноманітнішими зразками, що вимагають літературознавчого визначення феномена автобіографіїх як форми самовираження письменника.
Автобіографію по праву вважають інтимним твором. Адже даний жанр може знаходити своє виявлення як у сухій констатації життєвих фактів з відповідним датуванням так і в тексті художньому з безліччю метафор, епітетів та символів, які якнайкраще ілюструють та передають настрої ліричного героя, автора.
Автобіогра́фія (грец. αὐτός — сам, грец. βίος — життя, грец. γράφω — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари(спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це можна означити терміном «автобіографізм», тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж.-Ж. Руссо («Сповідь»),Й.-В. Гете, О. Герцен («Минуле і думи»), Л. Толстой). Однак на відміну від щоденника та мемуарів, автобіографія зосереджується на житті самого автора, тоді як перші більше уваги приділяють спогадам про людей, з якими письменник зустрічався. подіям, свідком яких був. Автобіографії притаманно узагальнювати події та факти власного життя та підпорядковувати їх певній художній концепції, що надає творові ідейно-художньої цілісності. Виняткова роль автобіографії у збереженні історичної пам'яті, у самопізнанні людини та нації.
В українській літературі традиція автобіографії започатковується «Поученієм» Володимира Мономаха. Показовою є епістолярна спадщина Станіслава Оріховського «Лист до Яна Франціска Коммендоні» (1564)
XIX сторіччя дало чимало видатних творів, починаючи від «Журналу», «Автобіографії», «Художника» Тараса Шевченка (1860) і «Автобіографії» Пантелеймона Куліша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка («Олівець», «Отець гуморист») та інших.
XX століття для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх: «Мандрівка в молодість» Максима Рильського, «Зачарована Десна» Олександра Довженка та інших. Великою подією була поява «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича (1968-72).
Значні набутки має українська еміграційна мемуаристика — «Зустрічі і прощання» Г. Костюка, 1987.
У даному дослідженні ставиться мета з позиції комплексного підходу до оцінок історико-культурних процесів в Україні, з урахуванням сучасних досягнень у галузі історичної науки, літератури, мовознавства дослідити феномен автобіографії як жанру літератури та форми самовираження письменників.
Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань:
• з'ясувати світоглядні домінанти Володимира Мономаха, Станіслава Оріховського та Тараса Шевченка;
• розкрити коло художньо освоєних письменниками проблем та ідейно-естетичних концептів їх творчості;
• дослідити специфіку жанрових форм і композиційних структур митців;
• розглянути вектори творчості прозаїків, виокремити напрями стилістики творів;
• виявити найпоказовіші риси образної системи, особливості моделювання конфліктів, прийоми сюжетотворення та засоби характерів;
• окреслити основні стильові прийоми та їх художню функціональність у творах;
• адекватно ідентифікувати місце митців у процесі розвитку української літератури.
Об'єктом дослідження є творчий доробок В. Мономаха, С. Оріховського та Т.Шевченка.
За предметом дослідження існують проблемна сфера, естетична природа, жанрово-стильова специфіка прози митців, твори новаторські в дослідницькому аспекті, що вкладаються в художню систему творчості В. Мономаха, С. Оріховського та Т.Шевченка.
Методи дослідження:
• біографічні;
• порівняльно-історичні:
• генетико-типологічні;
• системно-естетичні;
• компаративістські;
• описові.
Розділ І. Автобіографія як жанр у давній
та новітній українській літературі.
Будучи унікальним методом самопізнання через спогад, автобіографія являє собою фікцію, засновану на документальності. З'ясувати межу поміж прожитим і продуманим, поміж фактом і смислом — ось що переймає дослідників літератури, які лиш у другій половині ХХ століття відкривають автобіографію як предмет. Дискусія щодо автобіографії як мірила факту в фікції, логіки в хаосі зачіпає ядро літературознавчого пізнання. Специфіка я-документів національних літератур висвітлює наповнення національних суб'єктів творчості. Надзвичайна цікавість до автобіографії як предмета теоретичних досліджень відсуває компаративний аспект на периферію українського й зарубіжного літературознавства.
Розвиток автобіографічного жанру постулює генологічні канони. Класичними стають індивідуальні авторські прикладання автобіографічного методу. Першим наріжним каменем виступає "Поезія і правда" Вольфґанґа Ґете, надаючи жанру програмного звучання та теоретичного обширу. Марсель Пруст прочиняє творчій свідомості вимір найглибшого спогаду. Однак кожен автобіограф модифікує обрану вихідну точку в канонічній системі координат. Особистісний канон переважає канон жанру. Автобіографічна оповідь, перебуваючи на грані роману та історіографії, експонує рівень свободи у викладі особистісної та національної пам'яті. Автобіограф посягає на роль творця власного життя: проектує первинні спогади на тло довершеного досвіду, творить людину, що читає свій "біос", творить героя, що переступає межі твору і наближається до свого творця, шукаючи символи, знаки та ідею.
Автобіографії властива певна серединна художність: з одного боку, вона схильна виявляти вторинний художній характер, оскільки, за М. Бахтіним, програє у автобіографічній вартості неавтобіографічним творам ("Автор-творець допоможе нам розібратися і в авторі-людині, і вже після цього набудуть висвітлювального і доповнювального значення і його висловлювання про свою творчість"). Але з іншого боку, художність автобіографії схиляється до первинності, оскільки вона є витвором, в якому особливий ґатунок приймає самостійність автора-творця, самостійність як відокремлення, відрив, відчуження — коштом неймовірних зусиль уяви — від створеного за власною подобою героя, від автора-героя ("Не тільки створені герої відриваються від процесу, що створив їх, і починають вести самостійне життя в світі, але рівною мірою і їх дійсний автор-творець"
Розділ ІІ. Генеза автобіографічного жанру Володимира Мономаха
"Поміж давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної слави, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, князь, який вирізнявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських", - писав М.Костомаров в 1873 році.
Володимир Всеволодович Мономах – політичний лідер Київської Русі, освічений державик, дипломат і письменник. За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Володимир Мономах мав також своїх посадників в містах по Дунаю.
Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса.
Головний твір Володимира Мномаха – «Повчання дітям». На думку Б.Рибакова, цей твір – своєрідна передвиборча програма князя, котрий претендував на київський престол. Імовірно, «Повчання» було написане у 1117 році.
П.Толочко зазначає: «Повчання» не просто моралізаторство підстаркуватого князя, а своєрідний політичний заповіт «цесаря» Руської землі, якому не байдужа майбутня доля його держави. Не випадково його звернення до синів переростає ці вузькі рамки і адресується, фактично, усім князям Русі. З висоти набутого досвіду мудрий Мономах дає поради князям, як краще урядувати, закликає їх не лінуватись і не передовіряти справи воєводам, завжди жити правдою і миром.
«Повчання» Мономаха написане у формі літопису-автобіографії. Хронологічно твір охоплює роки 1066-1117. «Повчання» можна розділити на три частини: перша – морально-релігійний вступ, наповнений цитатами зі Святого Письма, друга – цілком світська, містить світські поради щодо політичних питань, зокрема князівської моралі, третя – поради і висновки автора пояснюються прикладами зі свого власного життя.
Володимир Мономах пише «Повчання», «сидячи на санях». Цілком імовірно, що поштовхом для написання твору стала потреба у переданні життєвих надбань духовного характеру. Доцільність повчань монарха також зумовлюється нестабільною ситуацією Київської Русі.
Автор звертається уже в першій частині не виключно до синів, а до широкого читацького загалу: «Хай діти мої, чи хто інший, слухаючи сю грамоти цю, не посміються, а кому із дітей моїх вона буде люба – хай прийме її в серце своє і, не лінуючись, почне, як і я, трудитися. ». Релігійне начало у творі є сильним і визначальним для всіх суджень та роздумів автора. До релігійного начала натурально приєднується морально-етичний червень. Князь виступає проти убивства людини, репрезентуючи гуманне світосприйняття. Він розкриває основні принципи кодексу рицарської честі, закликає шанувати гостя. Великого значення надає Мономах наукам, навчанню, зазначаючи: «Лінь бо – мати всьому: що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається».
Розділ ІІІ. Розвиток особистих рис у творах Станіслава Оріховського
Станіслав Оріховський-Роксолан народився 1513 р. в с. Оріховці Перемишлянської округи воєводства Руського. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився в університетах: Краківському (з 1526р.), Віденському (в 1527 р.), Віттенберзькому (в 1529 р.), Падуанському (в 1532 р.), Болонському (в 1540 р.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. !543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, повернувся додому, де займається активною гуманістичною діяльністю. Помер 1566 р.
Найвизначніші його твори латинською мовою — дві промови «Про турецьку загрозу», видані відомим краківським друкарем Гієронімом Вієтором (? — 1546) у 1543 і 1544 рр. У них порушується актуальне на той час питання — згуртування європейських народів проти турецької експансії. Саме тому ці твори користувалися великою популярністю в Європі протягом тривалого часу, про що свідчить значна кількість їх перевидань у західноєвропейських країнах: «Про целібат» (1547); «Відступництво Риму»; «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу» у двох редакціях (1543, 1548); «Хроніки», що описують п'ять років історії Польщі; «Промова на похоронах Сигізмунда ї» (1548). Цікаві й дрібніші його твори — листи, діалоги, памфлети та промови на різні теми.
Свій багатогранний талант оратора, публіциста, філософа, історика Оріховський виявив у багатьох сферах духовної культури у найрізноманітніших жанрах. У галузі філософії його найбільше цікавили питання, присвячені етиці та політиці. Станіслав Оріховський був визначною постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження.
У тодішній Європі С. Оріховський посідав чільне місце серед філософів. Його називали “українським Демосфеном” та “сучасним Цицероном”. Як філософ найбільше займався проблемами етики й політики. С. Оріховський був одним з перших у Європі ідеологів освіченої монархії, прагнув бачити в особі короля “філософа на троні”. Розробляючи політико¬правову проблематику, пропагував ідею природного права, яке ставив вище від людських, писаних законів, бо вони мінливі. Вивчаючи генезис держави, виділяє природну, вроджену потребу людей у взаємодопомозі та соціальну засаду суспільно¬договірного забезпечення державного життя, а також обстоює незалежність світської влади від церкви. Сповідував основний принцип гуманістичної етики — принцип підпорядкування приватних інтересів спільному гаразду, на чому ґрунтуються головні ідеї — патріотизм, суспільна діяльність, служіння державі. Мудрі поради мислителя правителеві надзвичайно актуальні й нині. До них корисно прислухатися і наділеним владними повноваженнями, і звичайним громадянам: “...Не бери хабарів, бо гроші засліплюють очі мудрим і знеславлюють чесних. Зважай, щоб прохання були гідними громадянина і корисними для держави”. Гуманізм історіософії С. Оріховського ґрунтується на правдивому висвітленні історичного процесу як драми людства: “Історик нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду: не керуватися ні дружбою, ні ненавистю”. В такому разі історія стає реальним джерелом історичної пам’яті, дієвим чинником формування самосвідомості народу, виховання національної гідності й патріотизму, що є запорукою здорових сил суспільства й держави.
Розділ IV. Автобіографічні мотиви Тараса Шевченка.
Він був сином мужика – і став володарем. у царстві духа.
Він був кріпаком – і став. велетнем у царстві людської культури.
Іван Франко.
Тарас Шевченко належить до славної плеяди діячів слов’янського національного відродження — тих великих просвітителів і революціонерів, яких висував із своїх глибин кожен народ на зламі своєї історії, коли на чергу дня ставало питання про його долю — бути чи не бути йому історично? Ці люди полум’яним словом і саможертовним життям пробуджували в народі його людську гідність, волелюбність, опір всілякому гнобленню, високий патріотизм і прагнення братерства, впевненість у неминучій перемозі революції. І саме життя таких людей було часткою життя народу, а їх творчість увібрала й відкрила світові його сутнісні сили. «Є письменники, — писав І. Франко, вважаючи самого себе лише малим робітником на літературному полі, — чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори — це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. Їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, і навіть невдало розказане збагачує скарбницю людського духу» .
Автобіографічною спадщиною Тараса Григоровича є «Журнал», або «Щоденник» - зразок мемуарної прози.
У Шевченковому «Журналі» сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія. Не дивно, отже, що про нього й досі говорять різно. Ось недавно Григорій Грабович назвав його «інтимним твором», а Григорій Костюк зарахував автора до тих, які пишуть свої щоденники «обдумано, з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі». Майже всі коментатори, однак, схиляються до визначення «Журналу» як інтимного щоденника. Куди раніше Михайло Могилянський зайшов у цьому напрямі таки дуже далеко, твердячи, що Шевченко створив, мабуть, найчеснішу, найодвертішу книгу на світі, в якій він оповідає про кожний момент свого життя, нічого не скриваючи. А піонер наукового шевченкознавства, Сергій Єфремов, твердив: «Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках.» Я тут намагатимуся показати, що всі цитовані критики мають де в чому слушність — такий бо цей текст складний і остаточно таємничий. Загально беручи, цей текст — літературний твір, що у ньому «актуальність» віддалена у мистецтво, а «інтимність» — це засіб літературної гри.
Висновки
Щоденник як літературне явище щораз жвавіше зацікавлює теоретиків літератури. Вони запитують, чи щоденник взагалі належить до літератури, чи його можна вважати за літературний жанр. Дехто трактує щоденник, разом з іншими (тепер особливо поширеними) текстами, що збудовані з фрагментів, як лябораторійне мірило меж літератури як такої. Цілком відкрита й фрагментарна структура щоденника — з більш-менш арбітрарним початком та кінцем і з домежно звільненим, епізодичним плином розповіді, що скаче з фрагменту до фраґменту зиґзаґами змін настрою, обставин, зацікавлень, стилю — служить сучасним дослідникам за модель відкритого жанру повісти й роману, а особливо плянової відкритости постмодерністичної прози. Найголовніше й найтрудніше питання в дослідах і щоденника, і експериментальної прози: де шукати джерело енергії, яка ці різнородні та мінливі фрагменти єднає в цілість? Чи такою єднальною енергією, наприклад, є голос, оснований на особистості? А чи нею є динаміка самої мови, яка, між іншим, розтоплює й авторову особистість?
Тут майже все, звичайно, залежне від даного тексту. Можна бо сказати, що «піджанрів» щоденника буває стільки, скільки буває самих щоденників. Домежна відкритість самого жанру дозволяє на необмежену кількість варіянтів у самих по собі звільнених, приблизних його межах. Якнайзагальніше беручи, дослідники поділяють щоденники на дві категорії — інтимний щоденник і щоденник літературний. Ці категорії основані на завданні або, інакше кажучи, на проектованій авдиторії даного тексту: чому він написаний, себто комувін написаний.
На одному полюсі категорії інтимного щоденника маємо протоколування сухих фактів про різні події, місця чи особи, абож телеграфічно записані думки. На протилежному маємо «внутрішньо» керований щоденник, іноді з завданням більш-менш «терапевтичним»: пояснювати авторові його власну особистість і допомагати внутрішньо організувати його життя.
Список використаних джерел
1. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / К.Я. Танчин; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. — Т., 2005. — 20 с. — укp.
2. Епістолярна спадщина і парадигми наукового дослідження Г.С. Мазоха
3. Нарис з історії літератури доби Київської Русі О.М. Сліпушко К.-2003
4. Софія Київська. О.М. Сліпушко К.- 2002
5. Світи Тараса Шевченка: Збірник статей до 175-річчя з дня народження поета / ЗНТШ: Філологічна секція. — Т. 214. — Нью Йорк, 1991. — С. 65-90
6. Универсальная библиотека. Ч. 423. 10 к. Иван Франко. К свету! На промыслах. Перевод с украинского Г. Войташевского и М. Новиковой. Книгоиздательство “Польза” В. Антик й К-о. Москва, без означення року
7. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
8. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
9. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч.посібник. — К.: Літера, 2003 ISBN 966-7543-25-0
Магістр