0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Становлення і розвиток арабської літератури (ID:407451)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Література
Сторінок: 61
Рік виконання: 2016
Вартість: 600
Купити цю роботу
Зміст
ЗМІСТ ВСТУП 4 РОЗДІЛ 1 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ АРАБСКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 6 1.1. Загальна характеристика арабської літератури 6 1.2. Виникнення арабської писемності 9 1.3. Героїчний вік та епоха експансії (500 – 750 рр.) 11 РОЗДІЛ 2 АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНІХ ВІКІВ (VIII – XVIII В.) 21 2.1. Золотий вік (750 – 1055 рр.) 21 2.2. Срібний вік (1055 – 1258рр.) 28 2.3. Епоха Мамлюків (1258 – 1800 гг.) 37 РОЗДІЛ 3 АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА НОВОГО ЧАСУ (XIX – XXI СТ.) 43 3.1. Арабське Відродження 43 3.2. Характерні особливості новоарабської літератури 49 ВИСНОВОК 59 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 60 ДОДАТКИ 62
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
ВСТУП Арабська література – безсмертний пам'ятник, створений не одним народом, а цілою цивілізацією. Люди, що внесли в неї свою лепту, належали до різних етнічних груп, які, проте, під впливом завойовників-арабів втратили свої національні мови, традиції та звичаї і увійшли в нову, всеосяжну арабську націю, що грунтується на єдності думки і віри. Тільки іранці, та й то лише засвоївши характерні риси і нахили арабів, зуміли зрештою відновити свою інтелектуальну і національну самостійність. Але навіть коли арабська мова була усунена з панівного становища в східних областях внаслідок піднесення перської літератури, він зберіг і все ще зберігає свої позиції як універсальна мова мусульманської теології, філософії і науки. Оскільки збереження творів залежало від суспільства, байдужого – якщо не відверто ворожого – до всього, що виходить за межі вузької сфери мусульманської теології та пов'язаних з нею дисциплін, можливо, що в числі втрачених творів були якраз ті, які особливо підвищили б у наших очах цінність мусульманської культури. Тим не менше все ще залишився маловивчений матеріал, наявний лише в рукописах. Поряд з цим, в той час всі найважливіші твори збереглися і стали тепер доступними для арабистів, порівняно небагато з них знаходяться в розпорядженні західних вчених в доброякісних перекладах, хоча кількість перекладів з кожним роком збільшується. Подібно до того як чистокровні араби становили лише незначну меншість в світі мусульманської цивілізації, так і внесок арабів у свою літературу був не настільки вже й значний на загальному тлі. Тим не менше ця література була пройнята складом мислення і способами вираження, властивими народу тієї країни, звідки вона виходила як наступальна сила в сьомому столітті нашої ери. Об’єктом дослідження є становлення і розвиток арабської літератури. Предметом – її характерні риси та особливості. Мета курсової роботи передбачає виконання наступних завдань: 1) проаналізувати основні етапи історичного розвитку літератури; 2) визначити вплив арабської літератури на інші культури; 3) визначити вплив західних культур на становлення арабскої літератури. У процесі роботи використовуються методи аналізу, синтезу, методи збору та обробки інформації. Структурно складається з 3 розділів, висновку, списку використаної літератури та додатків. РОЗДІЛ 1 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ АРАБСКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1.1. Загальна характеристика арабської літератури Роль арабів у світовій цивілізації пов'язана з піднесенням і поширенням ісламу, і заснуванням імперії халіфів. Відомості про доісламську історію Аравійського півострова посередні і неточні. Проте література в арабів існувала ще до Мухаммеда (бл. 570 – 632). Головними темами були самовихваляння, мова свого племені, висміювання, любов, скорбота загиблим героям, а також яскраве і безпосереднє зображення пустелі, наповненої жахами і небезпеками, чия природа груба, але й яскрава – з її пекучою денною спекою і безжальними холодними ночами, з колючим чагарником і дикою звіриною. Найстаріші зразки арабської поезії сягають початку VI ст. н. е.., тобто всього лише століття відділяє їх від зародження ісламу. Звичайно, складати вірші стали набагато раніше, але лише до зазначеного часу остаточно склався «класичний» стиль, що відрізняється підпорядкованими суворими правилами системи розмірів і не менш суворої схеми римування. Для мусульман Коран – живе слово Аллаха, і тому він не тільки містить вічну Істину, але і являє собою абсолютне досягнення в літературному стилі. В ранніх главах книги (сури), де релігійне почуття досягає найвищих вершин і переважають мотиви хизування величі Аллаха і очікування Страшного Суду, Мухаммед постає митцем, про чию майстерність свідчить і вибір формальних засобів вираження – садж, тобто своєрідна римована проза, запозичена у арабських віщунів, але суттєво покращена. Величезний вплив Корану на розвиток пізнішого арабського стилю. Період, протягом якого складався Коран, зайняв понад 20 років – з 610 н. е. до смерті пророка в 632. Явний занепад арабської літератури стає помітним вже у ХІІ ст. З ХІV до кінця XIX ст. не з'явилося жодної гідної згадки письменника, хоча словесність, зрозуміло, продовжувала існувати. Вплив західної культури та політичне відродження арабського світу породили нову літературу. Найбільш обдаровані арабські літератори вдало поєднували вітчизняну традицію з новим духом, відгукнувший на західний вплив. Ця молода арабська література створюється як мусульманами, так і християнами, а також арабами, що живуть в Північній і Південній Америці. Поезія і проза ісламу. Ймовірно, на формування специфічного мусульманського менталітету досить сильно впливала поезія різних арабських племен, особливо войовничих бедуїнів. Їх словесність менше інших стикалася з світом еллінізму, що сприяло створенню якісно іншої культури. Один з жанрів поезії бедуїнів – «касида» – послужив основою для формування цілої системи поетичних форм в ісламських країнах. Касида – невелика поема в 15 – 200 рядків – складається з трьох частин. Перша, лірична, стала відправною точкою у створенні любовної лірики й поезії, що оспівує радість життя. Друга частина, що описує важке життя героя в пустелі, дала початок жанрами описів, «мисливської» поезії і творів, в яких збільшуються героїзм і благочестя. Третя частина касиди, присвячена спогадам про покинутого улюбленого краю, надихали поетів на створення ще одного значного напряму – жанрів оплакування і осміяння. Поетика арабів, сформована в системі цих жанрів, зберігалася аж до середини XIX ст., коли під впливом європейської літератури почався розвиток прози та драматургії. Основним жанром середньовічної арабської поезії (VII – початок VIII ст.) став панегірик як найбільш світський і легко перетворюваний на політичний інструмент. Поети були в прямому сенсі релігійно-політичними лідерами, які відстоювали інтереси свого угруповання поетичною риторикою. У цей же період у мусульманській літературі змінилося становище і характер любовної лірики. У містах Хіджазу вона залишилася єдиним тематичним жанром, де поки не панувала теократична ідеологія. Пізніше гімн любові і пристрасті, вільний від усяких релігійних рамок, стає своєрідним вираженням ідейного протесту. Мусульманство як ідеологія сільського населення знайшло свій ідеал любові. На території Ірану й сусідніх країн арабська літературна традиція накладалася на сформовану систему жанрів, що сприяло розширенню тематики. Національні літератури активно переводилися на арабську, та з VIII ст. до кінця X ст. мусульманська культура фактично стає одномовною. У цей період з'являється арабська художня проза. Одним із перших прозаїків стає іранець Ібн аль-Мукаффа. На початку VIII ст. в мусульманстві з'явилася нова течія – суфізм, проповідуючи споглядальний, аскетичний спосіб життя і містичні форми свідомості. Суфійська література – особливе явище, оскільки вона несла яскраво виражену символіку і метафоричність, якими захопилися багато поетів, незалежно від власної релігійної поезії. Суфізм відкриває надзвичайно широкі можливості для творчості, де оспівування чуттєвості, любові і життя не суперечило містичного прагненню до божественної істини і духовному розчиненню у божестві. Поети суфійської школи створювали багатопланові символічні композиції, в яких поєднувалися мотиви любовної лірики і філософії, а будь-яке слово ставало надзвичайно багатозначним, хоча при цьому не порушувалися рамки жанру. Іншими класичними жанрами стали: кита – вірш з 8 – 12 рядків, яке писалося для вихваляння, паплюження або плачу; рубай – короткий яскравий вислів філософського характеру; газель – любовна лірична пісня. До кінця IX ст. книга як засіб поширення знання почала відігравати провідну роль. Крім наукових трактатів з'явилися книги віршів і нової прози. Наступний етап розвитку арабської прози почався в X ст. Новела стала провідним оповідних жанрів. Вінцем жанрової еволюції X ст. стає макама, що з'єднує в різних пропорціях особливості класичної поезії і новелістики. Стильовою основою став сформований до цього часу садж – особливий розмір римованої прози. Кілька новел об'єднувалися одним головним героєм-оповідачем, при цьому збірники не мали самостійного назви, як перські та давньоєврейські. В період розквіту маками народився самостійний жанр – філософська поезія, в якій можна побачити відмінність між мусульманською та елліністичною культурами. Але починаючи з XI ст. розвиток завмер, і більшість дослідників трактує його як занепад, хоча насправді це не зовсім так. Саме в цей час почалася бурхлива літературна діяльність збірного характеру. Написані коментарі до найдавніших творів та їх нові стилізації. У своїх історико-біографічних творах Ібн Халликан відтворив образи великих людей минулого. Автори-компілятори ас-Саалиби, Імад-ад-дін аль-Ісфахані склали кілька літературних антологій. У XI – XII ст. під час загального культурного розквіту в поезії магр-бінців з'являються цікаві новації. Створені нові види поезії, такі, як мувашшах і заджал (мелодія). Загальними рисами нової арабо-іспанської поезії були музикальність та близькість до усного народної жанру. В іншому напрямку йде севільська арабо-іспанська школа, де формується лицарська поезія. Таким чином, впливаючи на європейську літературу, арабська класика змінювалась і сама. Вже в XIII – XIV ст. помітні загальний занепад і застій в класичних формах арабської літератури. У XV – XVI ст. традиція стала сприйматися застарілою системою. Продовжувався розвиток саме нетрадиційних сфер в літературній творчості. До них в основному відносяться близькі до народних і власне народні жанри. Поширилися епічні форми, подібні дастанам. Найбільш «народний» був жанр рубай, який представляє собою віршований афоризм з чотирьох рядків. Занепад арабської культури після монгольських навал сприяв відновленню перської літератури, у другій половині XIII – XIV ст. знову розквітають класичні жанри. Лише в XV ст. класика вичерпує свої можливості, з кінця XV – XVI ст. її форми бліднуть і залишаються лише в палацовій літературі. Арабська література не знала епосу і драми, хоча в епоху Середньовіччя з'явився театр тіней. Арабська література ХХ ст. зазнала впливу західно-європейських романів, оповідань і драм – жанрів, інших класичних традицій, що донині є провідними способами художнього вираження. Поезія, на додаток до неокласичної традиції, також отримала нову форму – вільний вірш. 1.2. Виникнення арабської писемності Одноманітна, за винятком рідкісних оазисів, країна на піщаній рівнині Центральної і Північно-східної Аравії з різкою зміною спеки та холоду, посухи і злив була і залишається непридатною для осілого життя. Її мешканці змушені кочувати, вони займаються головним чином розведенням верблюдів і овець і повинні безупинно переходити з місця на місце в пошуках пасовищ. Одноманітність їх життя порушується лише буйними оргіями років і жорстокими стражданнями в голодні роки, успіхом або невдачею набігів на сусідні кочові племена або на окраїнні осілі громади. Незмінність природних умов наклала свій відбиток на їх звичаї, мисленні і мові, зазначені тими одвічними повтореннями і різкими переходами, які знайшли відображення майже в усіх творах арабської життя і літератури. Ідейний світогляд таких кочівників не міг бути широким. Боротьба за існування занадто сувора, щоб цікавитися чим-небудь, крім повсякденних, чисто практичних потреб. Їх філософія виражена в кількох лаконічних приказках, а релігія – не що інше, як туманне марновірство. Їх мислення конкретне, і мова бідна абстрактними поняттями, за винятком тих, які відносяться до найпростіших дій і фізичним якостям. Немов на відшкодування цієї ідейної убогості одноманітне оточення зумовило надзвичайно пишний розвиток мови в сфері матеріального життя. Справа не тільки у великій кількості синонімів, – все розмаїття явищ природи, аж до самих незначних, всяка дія, аж до найскладніших, позначаються дивовижно точним словом. Цю особливість можна спостерігати також в тій чи іншій мірі і в мові інших народів, які за своїм кочовим способом життя і культурою нагадують бедуїнів Аравії. Арабська мова не була винятковим надбанням кочівників Центральної та Північної Аравії. Існували також осілі громади північних арабів, досить тісно пов'язані з більш культурними народами. Між стародавньою цивілізацією Ємену на південно-західній околиці Аравії та прикордонними областями Сирії та Іраку підтримувались постійні торговельні відносини, відкрився шлях для проникнення культурних впливів в Центральну Аравію. Уздовж торгових шляхів виросли такі великі громади, як мекканська, родинні кочівникам по крові і мові. У Хирі на Євфраті, де правила арабська династія, підтримувана персами, і в прикордонній з Сирією області араби, природно, тісно стикалися з християнською арамейською культурою. По цих каналах армейська культурна лексика тонкою цівкою вливалася в арабську мову, але це справило настільки ж мало впливу на форму і сутність мови, як армейська культура – на самих кочівників, природою приречених жити, в первісній простоті або загинути у боротьбі за існування [1, с. 13]. Арабська мова – одна з головних галузей семітської корінної мови, поширеної по всій Азії та Північній Африці. Вона відрізняється особливим багатством як за виробленості граматичних форм, так і за кількістю слів. Після виділення з нього, вже в дуже ранню епоху, південно-арабського діалекту гим’яритів, один з середньоарабских діалектів (їх налічується всього 21), а саме – племені курайшів, до якого належав сам Мохаммед, став літературною арабською мовою. Чим більше поширювався іслам і чим більше входили араби в зіткнення з іншими народами, тим більше мова втрачала свою первісну чистоту. Хоча вже в пам'ятках часів Мохаммеда, наприклад, у справжніх виданнях Мусліма і Бухарі, знаходимо багато іноземних слів, але зміна лексичної частини мови була лише пізніше, коли в нього увійшли латинські, іспанські та італійські слова (Додаток А). Самі форми мови постраждали в значній мірі від зіткнення з чужими національностями. Колишнє багатство флексій як в іменах іменників, так і в дієсловах зникло в арабському просторіччі, і місце їх заступила велика кількість префіксів та окремих частин мови. Вокализм був обмежений, колишнє лексичне багатство значно скоротилося, і багато слова змінили своє значення. У такому вигляді арабська мова продовжує існувати в обширному районі в якості народної мови, між тим як стара класична мова уціліла лише в школах деяких вчених Сирії, Палестини і Єгипту [16]. 1.3. Героїчний вік та епоха експансії (500 – 750 рр.) Арабська література, подібно до більшості великих літератур світу, увірвалася в життя могутнім потоком поезії. Майже одночасно вона розцвіла на широких просторах Північної Аравії, – так само раптово, як і поезія Гомера, але перевершуючи її складністю метрики і досконалістю форми. Найбільш ранні поети, чиї твори дійшли до нас, належать до першої половині шостого століття, і вже у них спостерігається гнучкість і точність мови, яка надалі залишилася неперевершеною. Витоки арабської поезії сходять через простий ямбічний розмір короткими загрозливими вигуками в римованій прозі (садж'), яким приписувалося магічне значення. Найбільш відомим прикладом такого розуміння ролі поета служить історія Валаама. Однак жодною іншою семітською мовою не створено поезії, яка хоча б віддалено нагадувала поезію доісламських арабів. Історія виникнення її шістнадцяти розмірів з їх украй складним розподілом на стопи до цих пір не з'ясована. Пояснення, запропоноване арабськими філологами і частково прийняте деякими сучасними вченими, зводиться до того, що ці розміри підказані в першу чергу різними ритмами руху верблюда. Безсумнівно одне – рання поезія найбільше розвивалася у племен, найменш схильних до впливу цивілізації. Крім розміру, найбільш характерною особливістю форми арабської поезії є те, що всі вірші, які у своєму найбільш складному жанрі, касиде, або оді, налічують від шістдесяти так ста рядків, побудованих на одній римі. Співвідношення поетичного і племінних мов залишається цікавою і досі не вирішеною проблемою. З одного боку, вважають, що вони практично ідентичні, з іншого, – що поети користувалися стандартизованою поетичною мовою, заснованою на розмовних діалектах, але відрізнялися від них витонченістю словника, флексією і синтаксичною розчленованістю. Синтаксичний лад віршів відрізняється особливою чіткістю, невідомою ні в одній іншій семітській мові, між тим як синтаксис розмовної арабської мови завжди був вільним і швидше суггестивним, ніж виразним. Виникає навіть сумнів, чи була ця літературна мова поширена по всій Аравії до порівняно пізнього часу, коли, як ми побачимо нижче, вона стала нормою для всієї арабської літератури.