0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 09:00 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Екзистенційно-образний світ у прозі А. Камю 40-х років ХХ століття (ID:557107)

Тип роботи: магістерська
Дисципліна:Література
Сторінок: 84
Рік виконання: 2020
Вартість: 3000
Купити цю роботу
Зміст
ЗМІСТ ВСТУП 3 Розділ 1. Екзистенціалізм у французькій літературі. А. Камю 7 1.1. Розвиток французької літератури у 40-х роках ХХ ст. 7 1.2. Виникнення екзистенціалізму. Особливості французького екзистенціалізму 19 1.3. Філософські та естетичні погляди А. Камю як одного з лідерів мистецького напряму екзистенціалізму. 34 Розділ 2. Дослідження екзистенціальної проблематики творів А. Камю «Сторонній», «Чума» 43 2.1. Повість «Сторонній»: семантика назви, філософська концепція образу Мерсо 43 2.2. Своєрідність теми абсурду в повісті А. Камю «Сторонній» 53 2.3. Роман «Чума»: проблема вибору, гуманістичне вирішення її 61 2.4. Концепція абсурду А. Камю в його романі «Чума» 70 ВИСНОВКИ 80 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 86
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
ВСТУП Актуальність теми дослідження. За радянських часів вивченню творчого доробку А. Камю присвячували свої статті та розділи своїх праць такі українські науковці, як Н. Білоцерківець, Т. Денисова, М. Жулинський, Д. Затонський, К. Райда. Після 1991 року з’явилися розвідки Д. Наливайка, М. Моклиці, М. Поповича. У філологічній царині було захищено чотири дисертації, присвячені творчості А. Камю: «Ідейно-художні особливості творчості Альбера Камю 1942–1947 років» (1978) М. Буланової Топоркової, «Античні теми в драматургії французького екзистенціалізму (Альбер Камю і Жан Поль Сартр)» (1996) О. Александрової, «Дієслівні конструкції у французькій художній прозі екзистенціалізму: структурний, семантичний та функціональний аспекти (на матеріалі творів А. Камю “La Peste” і “La Chute”)» (2002) Н. Філоненко, «Французька екзистенціальна проза в українських перекладах (на матеріалі творів А. Камю і Ж. П.Сартра)» (2006) М. Лук'янченко. Український науковий дискурс про творчість А. Камю поки що залишається на початковій стадії, порівняно з неосяжним світовим, у першу чергу, французьким камюзнавством. Понад півстоліття за кордоном регулярно виходять дослідження, які розглядають життєвий шлях та творчість багатогранного митця. Це розвідки А. Аббу, З. Абделькріма, Ф. Бартфельд, Ж. Герен, Р. Кійо, Ж. Леві Валенсі, Г. Лоттмана, П. Л. Рея, Ж. Сароккі, Е. Сьєлан, О. Тодда та ін. У російському камюзнавстві варто виокремити праці Л. Андрєєва, С. Великовського, В. Єрофєєва, М. Злобіной, Т. Свєтлой, Є. Кушкіна, С. Семенової та С. Фокіна. У працях зазначених вище дослідників творчість Камю розглядається узагальнено, питанню вивчення саме екзистенційно-образного світу у прозі А. Камю не приділено достатньо уваги, науковці виокремлюють філософський аспект творчості французького письменника. Багато досліджень стоять на межі між філософією та літературою, основна мета більшої кількості робіт – охопити творчу спадщину Камю у філософському або літературознавчому контексті. На сучасному етапі науки тема екзистенційно-образного світу в творчості Камю не є широко дослідженою. Мета дослідження – розкрити особливості екзистенційно-образного світу у прозі А. Камю 40-х років ХХ століття на прикладі повісті «Сторонній» та роману «Чума». Відповідно до поставленої мети роботи необхідно вирішити наступні завдання дослідження: 1) простежити розвиток французької літератури у 40-х роках ХХ століття; 2) ознайомитися з передумовами виникнення екзистенціалізму та особливостями французького екзистенціалізму; 3) розглянути філософські та естетичні погляди А. Камю як одного з лідерів мистецького напряму екзистенціалізму; 4) розкрити семантику назви повісті «Сторонній», дослідити філософську концепцію образу Мерсо; 5) з’ясувати, у чому полягає своєрідність теми абсурду в повісті «Сторонній»; 6) проаналізувати розкриття проблеми вибору та гуманістичне вирішення її у романі «Чума»; 7) дослідити концепцію абсурду А. Камю в його романі «Чума». Об’єкт дослідження – тексти повісті А. Камю «Сторонній» та роману «Чума». Предмет дослідження – художнє виявлення екзистенційно-образного світу у прозі А. Камю 40-х років ХХ століття. Методи дослідження: метод теоретичного аналізу та систематизації вжито при розгляді текстів, що слугували теоретичним підґрунтям у формуванні екзистенціальної парадигми; метод екзистенціальної інтерпретації тексту, який характеризується поєднанням результатів аналізу і систематизації теоретичних засад екзистенціалізму з їх практичним втіленням у творах досліджуваного митця, пошуком та інтерпретацією відповідних екзистенціалів; соціокультурний аналіз використовується для відстеження прояву екзистенціальних тем та ідей в інших сферах культурних досліджень людства; наратологічний метод використано для з’ясування сюжетно-композиційних особливостей аналізованих творів; біографічним методом послуговувалися для роз’яснення певних аспектів авторського світогляду, що відбилися на поетиці досліджуваних творів. Наукова новизна отриманих результатів: • зроблений ґрунтовний аналіз розвитку французької літератури у 40-х роках ХХ століття; • узагальнено понятійний апарат екзистенціалізму як філософського та літературного напряму, акцентовано увагу на передумовах виникнення та особливостях розвитку французького екзистенціалізму; • окреслені і прокоментовані умови, за яких правомірно стверджувати, що філософсько-естетична система А. Камю – це персональний досвід самосвідомості, для якого література – дещо більше, ніж ілюстрація і популяризація філософських ідей, а філософія – дещо більше, ніж епізодичні умоглядні екскурси літератора; • розтлумачено семантику назви повісті А. Камю «Сторонній» та показано її зв’язок з канонами екзистенціалізму і світовідчуттям головного героя; • наведені аргументи на користь того, що проблема абсурду у повісті «Сторонній» розкривається через відношення людини до світу; • здійснений комплексний аналіз поведінки головних героїв роману А. Камю «Чума» у критичній ситуації, показано вирішення проблеми вибору кожним із них; • показано еволюцію концепції абсурду А. Камю, яка у романі «Чума» розкривається глибше і поєднується з мотивами бунту. Практичне значення отриманих результатів. Матеріали, які містяться у магістерській роботі, результати і висновки будуть корисні літературознавцям та студентам при підготовці магістерських, дипломних, курсових досліджень і можуть бути використані під час підготовки лекційних курсів, спецкурсів і семінарів з французької та зарубіжної літератури у вищих навчальних закладах. РОЗДІЛ 1. ЕКЗИСТЕНЦІОНАЛІЗМ У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. А. КАМЮ 1.1. Розвиток французької літератури у 40-х роках ХХ століття У вересні 1939 року Франція вступила у війну з Німеччиною. Дії уряду були дещо дивними, оскільки спрямовувалися більшою мірою не на боротьбу з фашизмом, а на переслідування французьких демократичних сил. 10 травня 1940 року на територію Франції вторглися німецькі війська, і вже 25 червня була підписана капітуляція. «Серед багатьох причин, що призвели Францію до поразки, слід виділити наступні: а) руйнівні наслідки діяльності Народного фронту в 1936 – 1938 рр.; б) жорстока внутріполітична боротьба напередодні і в період «дивної війни», яка сприяла порушенню єдності французького суспільства, його розколу і психологічному роззброєнню; в) крах застарілої військової доктрини. Французькі генерали продовжували воювати за канонами Першої світової війни, хоча зміни, що відбулися, насамперед, у зв’язку з моторизацією військ, використанням бронетехніки та авіації, вимагали відповідно нової тактики в методах ведення війни і вирішення стратегічних задумів» [6, с. 250]. Після капітуляції країна розділилася на дві зони – північну, окуповану військами гітлерівської Німеччини, та південну, якою до 1942 року керував уряд маршала Петена, що розмістився в резиденції у Віші. Одним з наслідків окупації Франції стало різке розмежування в літературі на тих, хто зрадив чи примирився, і тих, хто виявився спроможним чинити опір, кого захоплювала боротьба. Рух Опору наростав з кожним роком, перейшовши в 1944 році в народне повстання, що звільнило від гітлерівців Париж. Цей рух був складним, настільки ж складною була й ситуація в літературі цього періоду. Після цілковитого підкорення Франції у 1942 році, німецький уряд пропонував французьким письменникам високі посади в журналах, цензурних комітетах, запрошував на офіційні урочистості, на екскурсію в Німеччину та намагався всілякими подібними способами схилити їх на свій бік. У тому ж таки 1942 році нацисти влаштували запрошення делегації французьких письменників на традиційні святкування у Веймарі, присвячені Гете, але їм не вдалося завербувати жодного прославленого письменника. В делегацію ввійшли лише Шардон, Дріє ля Рошель, Терів, Френьо і Блонд. Після цього у підпільній газеті «Летр франсез» 11 листопада 1942 року з’явився глузливий відгук на цю подію: «…ця сміхотворна команда все, що гітлерівські поплічники зібрали для того, щоб представити Францію Рабле, Ронсара, Декарта, Мольєра, Расіна, Гюго, Флобера і Золя?» [24, с. 389]. Нечисленна група французьких письменників, яка відреагувала на таку привабливу політику нацистських окупантів, складалася з людей, які вже давно були відомі своїми реакційними поглядами. В перчу чергу до них належав Шарль Моррас та його послідовник Монтерлан, відомі уславленням культу війни. До цієї когорти входив також Жан Жіоно. Він славився неприйняттям технічного прогресу, антипатією до міста й робочих мас. Справжнє щасливе життя письменник вбачав у патріархальному селянському побуті та існуванні серед первозданної природи. Антипатія до прогресивного мислячого суспільства зблизила його з нацизмом. Коли виникла загроза гітлерівської агресії, Жан Жіоно висловився, що лише дурні надають перевагу помирати стоячи, ніж жити навколішки [24, с. 390]. Під час окупації Франції така позиція привела його до колабораціонізму. Крім названих письменників, серед колабораціоністів опинилися Селін, Фаб-Люс, Анрі Бордо, Абель Ерман, Андре Сюарес, Рене Бенжамен, критик Рамон Фернандес і деякі інші маловідомі літератори, які розраховували прославитися хоча б за допомогою окупантів. Особливу позицію зайняв Андре Жід, який у 1942 році виїхав у Туніс. Офіційно він не належав до колабораціоністів. Однак «Сторінки зі щоденника» Андре Жіда, опубліковані в алжирському журналі Арш у квітні-травні 1944 року, свідчать, що він духовно приєднався до колабораціоністів. У записах, датованих червнем-листопадом 1940 року, письменник стверджував, що 9 із 10 французів примирилися б з владою німців, якщо б ті запропонували їм достаток. Також він писав, що не вважає підлістю входити в угоду зі вчорашнім ворогом, а називає це мудрістю, прийняттям невідворотного. На його думку, підкоритися – це наймудріший вчинок в ситуації, коли немає вибору. І, насамкінець, висловив власну позицію, яка полягала у відсутності з його боку наміру бунтувати. [24, с. 390]. Ці записи обурили патріотичні почуття передових французів і сприяли появі низки гнівних статей у передових виданнях. Різні позиції займали інші французькі письменники, які під час окупації виїхали за межі Вітчизни. У США жили Андре Моруа і Жюль Ромен, який написав там два томи «Людей доброї волі». У Штатах оселився і Жак Марітен, який належав до деголівської групи опору і друкувався у підпільних французьких виданнях. У Південній Америці мешкав Жорж Бернанос, який здобув у цей час величезну популярність своїми відозвами, в яких він проклинав зрадників і закликав співвітчизників до патріотичних почуттів. У Радянському Союзі жили Жан-Рішар Блок і Жорж Соріа. Щотижня співвітчизники Жана-Рішара Блока чули його голос по московському радіо. За період еміграції він написав понад дві тисячі радіозвернень і в травні 1943 року п’єсу «Тулон», присвячену патріотичному подвигу французьких моряків. У межах Франції, всупереч цинічним пророцтвам Андре Жіда, більшість письменників категорично відмовлялась співпрацювати з окупантами. Багато хто продовжував повсякденну працю, ігноруючи вішійський уряд і утримувався від публікації своїх творів. Це була в основному стара гвардія французьких письменників: Ромен Роллан, Пол Валері, Роже Мартен дю Гар, Жорж Дюамель. Вони не приєдналися до колабораціоністів, а Поль Валері та Жорж Дюамель в 1943 році стали членами Національного комітету письменників. На всіх етапах Опору підпільні видавництва, створені передовими письменниками та журналістами, мали важливе значення. Мабуть, ніколи французька література не була так тісно пов’язана з політичним життям нації, як у бурхливий період 1940-1944 років. Створенню в антигітлерівському підпіллі творів художньої літератури передувало широке розповсюдження газет, листівок і брошур Опору, в яких спостерігалося відродження кращих літературних традицій революційної публіцистики, зверненої до народу. Найбільш показова в цьому сенсі діяльність «Юманіте», яка почала виходити нелегально майже відразу після її заборони восени 1939 року. Підпільна газета «Юманіте» друкувалася на ротаторі в передмісті Парижа, звідки розповсюджувалася за допомогою розгалуженої мережі партійних зв’язківців. Від початку війни і до визволення Франції редакція «Юманіте» опублікувала 315 номерів газети та кілька десятків спеціальних випусків і листівок, присвячених надзвичайним подіям французького Опору. Наклади підпільної «Юманіте» (чергових і спеціальних випусків) досягала 10-11 млн. екземплярів на рік. Водночас із «Юманіте» в Парижі та провінціях виходило багато інших газет. Найвідоміші з них – «Ліберасьон», «Комба», «Резістанс», «Франс д’абор», «Темутьяж Кратьєн», «Ла терр», «Авангард». Виступаючи органами різноманітних політичних сил і партій, ці газети по-різному окреслювали майбутнє країни, але більшість із них висували на противагу фашистському диктату республіканські ідеали [24, с. 394]. Вслід за політичними газетами й листівками, письменники, педагоги, художники, медики, юристи й інші групи французької інтелігенції почали організовувати свої комітети та видавати власні підпільні журнали. Таким був перший підпільний журнал «Універсіте лібр», виданий за ініціативи викладачів університету – комуністів Жана Декура і Жоржа Політцера – 1 листопада 1940 року. Журнал викривав балачки колабораціоністів про зближення із нацистськими завойовниками. Черговий номер виходив раз у два тижні впродовж чотирьох років окупації та згруповував навколо себе професорів і студентів. По аналогії створювалися журнали працівниками юстиції, шкільними вчителями, студентською молоддю, представниками мистецтва та ін. Підпільні видання Опору створювалися в умовах жорстокого фашистського терору, а після окупації Парижа розпочалися масові репресії німецьких воєнних трибуналів за розповсюдження листівок із закликами супротиву. Восени 1941 року Жак Декур прийнявся за створення Національного комітету французьких письменників – «найдемократичнішого об’єднання, яке вийшло із вогню антифашистської боротьби», як його назвав дослідник Л. Андрєєв [56, с. 29]. Друкованим словом комітету став щотижневик «Леттр франсез», якому судилося стати головним центром об’єднання французьких інтелігентів, які брали участь в Опорі. Перший номер підпільної «Леттр франсез», що містив Маніфест французьких письменників, був майже готовим до друку. Однак у лютому 1942 році Жака Декура, Жоржа Політцера та їхніх товаришів заарештувала поліція Віші й передала до рук гестапо як організаторів підпільного друку. У травні 1942 року стало відомо, що всі вони загинули героями, зберігши горде мовчання під тортурами. Коли звістка про розстріл Жака Декура дійшла до його побратимів, журналіст та письменник Клод Морган продовжив розпочату справу і видав перший номер газети з Маніфестом французьких письменників, що сповіщав про створення Національного фронту і його готовність захищати національну культуру. Першим активно співпрацювати з газетою почав поет Поль Елюар. В «Леттр Франсез» були опубліковані його найкращі твори. Потім Арагон надав редакції свої відомі на той час вірші: «Пісня франтирера», «Прелюдія до Французької зорі», «Балада про того, хто співав під тортурами». Образ народу, що бореться, який автор зобразив, зокрема, у «Прелюдії до французької зорі» ‒ «стрижень патріотичної лірики Арагона, яка пробивалася до оголеної правди, до нового типу образності, зберігаючи характерну для поета стилістику й тяжіння до філософського осмислення трагедії світу» [58, с. 92]. Незабаром в Національний комітет письменників і діяльність «Леттр Франсез» включився Франсуа Моріак. Восени 1940 року Моріак опублікував велику статтю в легальній газеті «Фігаро» (Бордо) і журналі «Фонтен» (в Алжирі), в якій закликав французів не падати духом. Ця стаття була прихильно сприйнята французькими патріотами. Потім, після довгих місяців мовчання і роздумів, упродовж яких Моріак вів щоденник подій, що відбувалися на його очах в окупованій Франції, він написав на основі цих матеріалів книгу «Чорний зошит», що була опублікована в грудні 1943 року «Опівнічним видавництвом». Це була гнівна, патетична промова в осуд нацизму і прославлення патріотичної гордості французів, написана в традиціях високого ораторського мистецтва. В цей час в створенні газети вже брало участь широке коло письменників. Крім Поля Елюара, Арагона, Моріака, Моргана, ще Жак Дебю-Брідель, Жан Полан, Жан-Поль Сартр, Мішель Леріс, критик Жан Бланза, поети Лонс Массон і Андре Френо, Жан Тардьє і П’єр Сегерс, Жорж Садуль, Ельза Тріоле, Жорж Адам, Шарль Вільдак та інші. Відповідно збільшилась кількість членів Національного комітету. Не вдовольняючись періодичним виданням газети, редакція «Леттр Франсез» в березні 1944 року виступила з Альманахом, де були надруковані «Сім віршів про кохання на війні» Поля Елюара, новела «Квочка» і вірш «Слава» Луї Арагона, стаття Франсуа Моріака «Написано 1 вересня 1944 року», потім «Панорама підпільної літератури» Жана Блаза та інші твори. Таким чином, в роки напруженої боротьби за Батьківщину газета «Леттр Франсез» була одночасно і дієвим політичним центром французької інтелігенції, і представником передової французької літератури. Вона відродила в умовах антигітлерівського підпілля кращі зразки французької сатири, лірики, патріотичної новели і особливо бойової публіцистики [24, с. 400]. Творча активність французької інтелігенції, яка вступила у війну з фашистськими загарбниками, не обмежилась діяльністю згаданої газети. На півдні Франції, наприклад, з перших днів окупації Луї Арагон почав формувати літературне підпілля. Переховуючись від поліції, він разом з Ельзою Тріоле розгорнув роботу в різних містах південної зони, об’єднуючи навколо себе письменників-патріотів, які виїхали із зони окупації. В лютому 1942 року Арагону була діставлена купа матеріалів про французьких полонених табору Шатобріан, розстріляних гітлерівцями в жовтні 1941 року. Ознайомившись з цими трагічними документами – показаннями свідків, які були присутні при розстрілі, прощальними листами засуджених на смерть, ‒ Арагон розповів світові історію трагічної гибелі французьких патріотів. Завдяки його маленькій книзі, підписаній «Свідок мучеників», текст якої був переданий по радіо союзників, увесь світ дізнався про історію героїв, які полягли за Батьківщину зі співом «Марсельєзи» та «Інтернаціоналу». Пізніше Арагон почав публікувати у видавництві «Французька бібліотека» у Ліоні, куди згодом переїхав, бюлетень «Зірки», а пізніше окремі маленькі книжки. Першою з’явилася поема Арагона "Паноптикум", підписана псевдонімом Франсуа Гнівний. Наступними його виданнями у «Французькій бібліотеці» були: новела Мопассана «Дядько Мілон», вірші Елюара, новели Арагона і Ельзи Тріоле. Так народилося друге підпільне видавництво французького Опору. Першим же було «Опівнічне видавництво». Його організатори – письменники Лескюр та Веркор. Першими в цьому видавництві було надруковано книгу Веркора «Мовчання моря», «Шлях через лихо» Жака Марітена, «Чорний зошит» Франсуа Моріака. За час існування видавництва в ньому вийшло близько тридцяти трьох різних творів. Завдяки підпільному друку, французька література цього періоду стала активним учасником політичної боротьби. Підпільні видання затаврували ганьбою зрадництво і ввели в літературу образи справжніх героїв. Все це не могло не привести до відомих змін в характері французької літератури, перш за все до відродження в ній громадянських традицій, патріотичних та героїчних ідеалів, значною мірою втрачених в останні передвоєнні десятиліття.