Зразок роботи
ВСТУП
Фредерік Бегбедер – один з найяскравіших представників сучасної французької прози, романами якого зачитується вся Європа. Це непересічна особистість, тож і його творчість привертає увагу своєю нестандартністю, відвертістю і гостротою. Якщо в одному митцеві живе прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор, сценарист, актор та режисер, то можна з упевненістю сказати, що творча спадщина цієї людини буде розмаїтою та оригінальною.
Роман «Кохання живе три роки» (1997) розійшовся майже по всьому світу багатомільйонним накладом і здобув мільйони прихильників серед читацької аудиторії. Вдало підібрана назва, актуальна в усі часи тема, і своєрідна подача відрізняють книгу Бегбедера від любовних романів інших письменників. Цим пояснюється надзвичайна популярність як автора, так і його твору. Хоча після прочитання, у кожного залишаються свої думки і враження, й вони далеко не однозначні.
Такими ж неоднозначними для сприйняття є й персонажі роману. Зокрема, головний герой, Марк Марроньє, викликає одночасно і жалість, і відразу, й зацікавлення, і ще багато суперечливих почуттів. По-різному можна оцінювати і його жінок. З одного боку, наше ставлення до них формується під впливом поглядів самого Марка, з іншого – для того, щоб зрозуміти їх, треба від цих суб’єктивних поглядів відсторонитися. Щоб краще збагнути кожен образ, треба детально розглянути й проаналізувати всю образну систему роману.
Саме вивчення системи образів роману Ф. Бегбедера «Кохання живе три роки» й стане метою даного дослідження.
Для реалізації поставленої мети передбачається виконання наступних завдань:
1. Вивчити поняття «художній образ» у літературознавстві;
2. З’ясувати види художніх образів у художніх творах.
3. Розкрити своєрідність образу Марка Марроньє.
4. Охарактеризувати чоловічі й жіночі образи роману.
5. Запропонувати методику вивчення системи образів роману
Ф. Бегбедера «Кохання живе три роки» на уроках літератури.
Об’єкт дослідження – роман Ф. Бегбедера «Кохання живе три роки». Предмет дослідження – образна система роману.
Новизна роботи зумовлена відсутністю спеціальних робіт, присвячених даній проблемі. Під час підготовки до написання роботи і опрацювання необхідної літератури було виявлено, що творчість Ф. Бегбедера є мало дослідженою, зокрема немає робіт, в яких було б здійснено ґрунтовний аналіз образної системи роману «Кохання живе три роки». Також недостатньо методичних матеріалів, необхідних для роботи в освітніх закладах під час вивчення творчості сучасних письменників. Цим і пояснюється новизна даного дослідження.
Актуальність курсової роботи. Обрана тема може зацікавити як спеціалістів в області літературознавства, так і широке коло громадськості, а саме тих, хто цікавиться творчістю Ф. Бегбедера. Завдяки оригінальній манері письма та зображення образів-персонажів у своїх творах, осмисленню стрижневих проблем сучасності, творчість Бегбедера зайняла свою нішу в сучасній літературі. Художні твори популярних нині авторів недостатньо досліджені. Вивчення даної теми допоможе зрозуміти ключові особливості творення образної системи сучасними письменниками.
Практична значущість роботи полягає у можливості використання набутих результатів дослідження на уроках та позакласних заходах у закладах середньої освіти та на практичних заняттях у закладах вищої освіти.
Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (17 позицій) Повний обсяг курсової роботи становить 35 сторінок.
РОЗДІЛ І. ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ
1. 1. Поняття художнього образу
Художній образ — це не копія дійсності, це вузькофактографічне, натуралістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мистецтві чуттєвий образ цінний не сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш загальний, ніж конкретно-фактологічний, зміст. Віддзеркалена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, шо узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одинично поданого факту. Використовуючи наукову термінологію, можна сказати, що конкретно-чуттєва форма одиничного в мистецтві слугує засобом втілення загального [5, с. 97-98].
А. Ткаченко дає дуже змістовне визначення даного поняття: «художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва» [14]. Тож і основою літератури як мистецтва слова є художній образ, адже всі явища представлені в тексті в образній формі. Варто розуміти, що хоча поняття «художній образ» вживається в усіх видах мистецтва, та значення його в кожній галузі буде різним. Розглянемо особливості даного поняття в літературі.
В літературознавчому словнику-довіднику за редакцією Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка знаходимо такі визначення літературно-художнього образу:
1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ;
2) будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме;
3) семантична (значеннєва) трансформація слів у художньому тексті, коли об’єктивному мовному значенню слова (слів) надається специфічне художнє значення, відбувається «семантичне зрушення», що дає змогу по-новому, з несподіваного боку розглянути предмет чи явище [9, с. 416].
Кожне з визначень підкреслює те, що літературно-художній образ – це своєрідне узагальнення й відображення у художньому творі явищ реального світу, але трансформуючись в уяві письменника, вони набувають іншого значення, несуть естетичне навантаження.
У художньому творі кожен з образів виступає як відносно автономна одиниця чи окремо взята клітинка того складного й цілісного образного організму, яким, по суті, є увесь художній твір. Стосовно літературно- художнього твору з цієї точки зору образами називають як окремі словесні уявлення, так звані «мікрообрази», чи словесні образи (під якими найчастіше розуміють тропи та різноманітні синтаксичні фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його «макрообрази», до яких відносять зображених у творі людей, тварин і т. д. (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер’єри) оточення [5, с. 100].
В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у творі як об’єкт зображення, авторський і читацький образи складають групу образів, пов’язаних із суб’єктами зображення, сприйняття та оцінки зображуваних у творі об’єктів, тобто такими образами, які немовби збоку спостерігають за зображуваними подіями, певним чином оцінюючи їх. Під образом автора в цілому розуміють явище втіленості самого автора-творця в його творінні, під образом читача — явище включеності до твору, врахування й передбачуваності автором потенційних читацьких оцінок того, про що у творі розповідається.
Образом, нарешті, називають і ввесь твір у цілому, маючи на увазі при цьому насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні елементи якої, врешті-решт, виступають як видозмінювані форми прояву якогось єдиного смислового цілого: «...на питання, «де» образ у творі? — пише С. Бочаров, — можна відповісти: всюди. Образність є взагалі буття художнього твору, його «матерія». Характери героїв, сюжетні положення, композиційна будова мовлення, особливості мови, авторської та дійових осіб, вся ця видима плоть, «тканина» літературного тексту, модифікації образу, його «перетворення», форми, конкретні обриси» [5, с. 100-101].
Отже, художній твір є видом літератури, основу якого становить система художніх образів – результат словесного художнього освоєння дійсності. Літературно-художні образи слугують для відтворення почуттів і переживань, конкретної й одночасно узагальненої картини людського життя. Художній образ є найважливішим як в літературі, так і в будь-якому іншому виді мистецтва. На ньому базується кожен мистецький твір.
1. 2. Види художнього образу
Єдиної класифікації літературно-художніх образів немає.
За предметним принципом можна виділити ряд образних шарів, які накладаються один на одного:
• образи-деталі (від найдрібнішої художньої деталі до таких розгорнених описів, як пейзаж, портрет, інтер’єр і т. п.), що є статичними, фрагментарними;
• динамічні образи-персонажі (образи подій і вчинків, думок, настроїв і переживань, що мають місце у просторі і часі, сукупний, збірний образ, в якому зосереджується увага на тому, що гуртує людей в одне ціле);
• образ – уявний світ літературного твору, світ, витворений автором, який включає ще ширший образ – образ світу; найглобальніший образ, що виходить за своєю предметністю за рамки твору й завершує художню світобудову.
За своїм смисловим значенням літературно-художні образи розмежовуються на індивідуальні, типові, образи-мотиви, архетипи.
• Індивідуальні свідчать про самобутність автора, оригінальність і неповторність.
• Типові втілюють загальнолюдські риси, характерні особливості культурно-історичної епохи.
• Мотив – це образ, який повторюється в декількох творах одного або багатьох авторів чи навіть цілого художнього напряму.
• Архетип – найстійкіші моделі людської уяви [9, с. 415].
Невід’ємною частиною художнього твору є система образів.
Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення.
1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:
а) образи осіб, що виступають у творі як об’єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж;
б) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач (= рос.: повествователь);
в) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді й водночас як її об’єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач (= рос.: рассказчик). До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.
2. Образ творця твору, суб’єкта зображення (що вбирає в себе як суб’єктів, так і об’єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.
3. Образ адресата твору, суб’єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.
4. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.
5. Образ речового оточення прийнято називати інтер’єром.
Якщо такі традиційні для літературознавства поняття, як «персонаж», «пейзаж», «інтер’єр», визначаються термінологічною сталістю, а поняття — «ліричний герой», «образ читача» — більшою чи меншою мірою термінологічною узгодженістю, то стосовно визначеності та системного співвідношення понять — «оповідач», «розповідач», «образ автора» — чіткої термінологічної єдності ще не вироблено. Інколи, по-перше, терміни «оповідач» та «розповідач» беруться як синоніми (не розмежовуються), коли типи суб’єктів розповіді у творі розрізняються з меншою деталізацією; по-друге, терміни «оповідач» та «розповідач» розглядаються як форми авторського образу (автор при цьому виноситься за межі будь-якої образної форми існування, образність автора, інакше кажучи, категорично заперечується); по-третє, класифікація суб’єктів розповіді проводиться за дещо іншими ознаками, що має наслідком виокремлення відмінних від поданих тут їхніх типів [5, с. 142].
Літературно-художній образ – одна з найбільш багатогранних і складних літературознавчих і філософських категорій. Художні образи досліджували літератори, філософи, міфологи. Тому і не дивно, що існує багато різних поглядів на трактування цього поняття, і, відповідно, на особливості його класифікації.
РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ ОБРАЗНОЇ СИСТЕМИ РОМАНУ Ф. БЕГБЕДЕРА «КОХАННЯ ЖИВЕ ТРИ РОКИ»
2. 1. Своєрідність образу Марка Марроньє
Марк Марроньє – головний герой роману і водночас оповідач. Уся історія його життя зводиться до доведення теорії про трирічне існування любові: спочатку люди палко кохають одне одного, потім на зміну коханню приходить ніжність і дружба, і врешті-решт, їм стає нудно. Причиною таких песимістичних поглядів на прекрасне почуття стає той факт, що стосунки головного героя з дружиною Анною згасли саме в такий термін. У своїх нескінченних монологах він наводить переконливі, на його погляд, аргументи на підтвердження своїх переконань.
Образ Марроньє доволі своєрідний. Впродовж роману в читача може кілька разів змінитися ставлення до нього. Перше враження: цей чоловік – цинік і гульвіса. Але далі помічаємо, що це всього лише маска, захисна реакція на навколишній світ. Насправді, глибоко в душі, криється інше «я», яке Марк намагається не випускати назовні. «Він такий, Марк Марроньє: прикидається крутим у своєму оксамитовому костюмчику, тому що бути ніжним соромиться. Йому стукнуло тридцять: вік, коли ти занадто старий, щоб бути молодим, і занадто молодий, щоб бути старим… Йому набридло доводити, що у нього добра і глибока душа, от він і вдає з себе зверхнього і злого, навмисне демонструючи буйний, чи навіть грубуватий норов» [1]. Він створив собі таку репутацію, і його це влаштовує. Якоюсь мірою, така репутація склалася через його роботу журналіста, який пише світську хроніку. З’явись він щирим, добрим, ніжним, скромним на вечірку – навряд чи його б сприйняло те коло людей, про яких він писав.
Горілка, наркотики, сумнівні стосунки – так Марроньє переживає свій розрив із дружиною й захоплення новою пасією Алісою, яка відповідала взаємністю, але була у шлюбі з іншим. Така нестабільність у житті й упевненість у тому, що почуття до Аліси також притупляться через якихось три роки, доводять героя до депресивного стану. І те, як він поводиться в даній ситуації можна оцінювати по-різному. Так, його можна зрозуміти,
самотність – неприємне відчуття, і читачеві стає шкода героя. Проте, виникає і антипатія через його надмірну жалість до себе, що межує з егоїзмом. Аліса мала рацію, говорячи, що Марк занадто самозакоханий і «…настільки зосереджений на собі, що просто нудно» [1], він так любить себе, що його ні на кого більше не вистачає. Його жалість і самолюбство не мають меж: «Я одягаюсь у чорне: ношу траур по собі. Траур по людині, якою не став» [1].
Ще одна риса, яка аж ніяк не приваблює в образі головного героя – це відсутність сили волі, слабкість духу. У нього вистачає сміливості порвати стосунки, які його не влаштовують, але в той же час немає терпіння почекати, поки Аліса оговтається від шокуючої новини, й розбереться зі своїми почуттями й ситуацією, що склалася. В той період тиші, коли жінка не відповідала на листи й ніяк не нагадувала про себе, Марк зовсім склав руки і навіть не намагався боротися за своє кохання. Він здався: «Я думаю, що нічого немає. Я ні у що більше не вірю. Я сам собі не потрібен. Життя у мене нікчемне» [1]. Він проявляє слабкість – намагається закінчити життя самогубством, та навіть це зробити як слід у нього не вистачає духу, врешті-решт, його знаходить служниця на підлозі з імпровізованою мотузкою із краваток на шиї. Та і ми розуміємо, що такі, як Марроньє не відберуть у себе життя, бо занадто себе люблять. Цьому підтвердженням його слова: «Я багато разів міг померти: під колесами автомобіля (але вчасно відскочив), стрибаючи з вікна (але вчепився за дерево)». Бачимо, що він не здатний на суїцид, його мета – не загинути, а здаватися жертвою, щоб його жаліли. Навіть Анна, колишня дружина, яку в ситуації, що склалася можна вважати жертвою, знаходить в собі сили пережити обман, зраду й рухатися далі, будувати нове
Магістр