Зразок роботи
ВСТУП
Україна на шляху свого становлення пережила багато нелегких часів. Складною добою став період кінця XVIII – початку XIX століття, коли поряд з масовими утисками російського царату, запровадженням кріпацтва, активно витіснялася рідна мова, а панівною ставала російська. Більшість дворян взагалі не сприймали українську мову серйозно, вважаючи її діалектом великоруської, чудернацькою «мужицькою» мовою, якою неможливо писати довершені художні твори. В майбутнє української мови та літератури не вірили, з нашої мови насміхалися, але докорінно винищити так і не змогли, бо з’явилися ті, хто піднесли її на новий рівень: І. Котляревський та Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Безперечно, Іван Котляревський першим довів, що художні твори можна писати живою народною мовою, проте його бурлескно-травестійна поема «Енеїда» дала привід стверджувати, що українська придатна лише для творів жартівливого характеру. Тому перед Квіткою-Основ’яненком постала складна задача: довести спроможність української мови висвітлювати важливі питання, бути засобом реалістичного зображення дійсності. І з цим завданням він майстерно впорався.
Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко показав досконалість і повноцінність української мови, довів усім, що нею можна писати довершені прозові твори, в яких висвітлюються важливі теми, розкривається широке коло проблем. І при цьому мова залишається такою ж милозвучною, красивою, багатогранною, як і у віршованих творах. Першим таким прозовим твором стала його повість «Маруся», на якій і буде зосереджено увагу в дані роботі.
Об’єкт дослідження: повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Маруся».
Предмет: зображально-виражальні засоби мови повісті «Маруся»
Мета курсової роботи: дослідити специфіку авторського художнього слова в повісті «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.
Мета передбачає виконання таких завдань:
висвітлити постать Г. Ф. Квітки-Основ’яненка як засновника нової
української прози;
ознайомитися з історією написання повісті «Маруся»;
розглянути, як оцінювали дану повість критики та літературознавці;
дослідити особливості мови твору;
проаналізувати використання письменником засобів художньої
виразності;
зробити висновки про особливості індивідуального художнього
стилю Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.
Для реалізації цих завдань використовуються методи: критичний аналіз літературних джерел, літературознавчий аналіз художнього твору, а також методи узагальнення, систематизації та класифікації матеріалу.
Творчу спадщину Г. Ф. Квітки-Основ’яненка досліджувала велика кількість літературознавців. Дуже багато наукових робіт висвітлюють різні аспекти творчості письменника. Близькими до теми даної курсової роботи є дослідження О. І. Гончара, Є. Вербицької, С. Зубкова, В. Кичигіна, А. Слюсара, які розглядали жанрово-стильові особливості творів письменника та його літературно-естетичні погляди. Однак робіт, у яких була б зосереджена увага саме на специфіці авторського художнього слова в повісті «Маруся», немає. Цим і зумовлюється актуальність даного дослідження.
Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури (18 позицій)
РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА – НОВЕ СЛОВО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
1. 1. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко – засновник нової української прози
Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко займає чільне місце в одному ряду з такими письменниками, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський,
Т. Шевченко, які утвердили значимість української мови, самодостатність україномовної літератури. З-поміж інших його постать вирізняється тим, що він заговорив до народу українською прозою, красивою, зрозумілою, змістовною. Йому вдалося переконати всіх у тому, що можливості живої народної мови значно ширші, ніж просто бути засобом для створення гумористичних творів. «Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була своєчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови» [16, с. 148]. До того ж на той час Україна вже могла похвалитися високохудожніми зразками поезії та драми, а от з прозою було сутужно. Як відомо, всю складність суспільного життя можна показати лише через прозові твори, тому вони є більш популярними серед читачів. Тож нова українська література потребувала талановитого прозаїка. Ним став Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Що скерувало його до цього, можна прослідкувати, ознайомившись з його життям і творчою діяльністю.
Становлення кожної особистості починається із сім’ї. Григорій зростав у родині, де панувала атмосфера глибокої пошани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва: «Очевидно, що змалку діти в родині Квіток були добре знайомі з простонародним життям, особливо з його побутовою та розважальною сферами. Очевидно також, що українська мова – мова більшості місцевого населення – займала певне місце в житті родини, принаймні допускалася в побутовому спілкуванні або ж використовувалась зі спеціальними цілями навіть у вищому товаристві» [3, с. 221]. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, які так полюбляв і в яких із задоволенням брав участь Григорій. Усе це сприяло формуванню мистецьких смаків юного Квітки, його суспільних поглядів, прищеплювало любов до народної поезії, мови, виховувало повагу до простолюду. Батько майбутнього письменника був особисто знайомий із Г. С. Сковородою, який часто заходив на гостину до їхнього дому. Квітка-Основ’яненко зростав на віршах відомого філософа й поета, вчив їх напам’ять і при нагоді декламував. Таке дитинство дійсно заклало підґрунтя для подальшого становлення творчої особистості.
Юність Квітки стала періодом пошуку свого місця в житті. Його вподобання швидко змінювалися, він спробував себе у різних сферах суспільної й громадської діяльності. Його енергійна й талановита натура прагнула нових починань, активного розвитку. Та ким би він не був, яку б посаду не займав, основою його життя стало письменство. «Якось непомітно Квітка став духовним ватажком молодих українських письменників. У Основ’яненка було стільки віри у всеперемагаючу силу освіти, стільки енергії та бажання сприяти розквітові рідної культури, що він підтримував усі нові починання й заходи в цій галузі» [16, с. 150]. Оце прагнення розвивати, вдосконалювати рідну культуру та літературу стало рушієм його творчості. Він щиро вболівав за якість української культури, і сам докладав чимало зусиль для того, щоб покращити її.
Літературна діяльність Квітки-Основ’яненка, як і життя, також сповнена пошуків. Тому не відразу він узявся за написання україномовних творів, багато писав російською. Що стало причиною переходу на українську мову, достеменно не відомо. Найвірогідніше, він, як людина, яка виховувалася в умовах любові до всього українського, не міг змиритися з насмішкуватим ставленням суспільної верхівки до української мови. Адже все українське панство не лише прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї, а й показово знущалося над народною мовою, вважаючи її непотрібною, незрозумілою, нижчого ґатунку. Будучи істинним українцем, він не міг спостерігати за приниженням рідної мови, а разом з тим і літератури. Його обурювало вороже ставлення до української літератури людей зухвалих і некомпетентних: «Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: «Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє». Гай, гай! Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове! Не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь...» [14, с. 112 – 113]. І почав сам писати для народу. А для того, щоб його прозові твори дійсно відтворювали побут і звичаї українського народу, були близькими й зрозумілими простим людям, то й матеріал автор брав із повсякденного життя. Його часто бачили на базарі, де він, спілкуючись із людьми, всотував у себе живу мову; завжди мав із собою записник, у який занотовував найяскравіші висловлювання й крилаті вислови, сюди ж записував розповіді односельчан і сусідів. Потім із своїх записів брав необхідне для написання того чи іншого твору. «Тож квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квітчастої ниви української народної поезії». [16, с. 150].
У своєму прагненні прокласти шлях українській літературі, піднести в очах русифікаторів достоїнство української мови, Квітці-Основ’яненку довелося зіткнутися з труднощами, наприклад, з боку періодичних видань. На сторінках «Северной пчелы» писалося про марність його спроб воскресити малоросійську мову й створити малоросійську літературу. Ту ж саму позицію займав журнал «Русский вестник», критикуючи альманах Є Гребінки «Ластівка», в якому, до речі, було надруковано повість «Сердешна Оксана». Болісно вразила Григорія Федоровича позиція В. Бєлінського, який не бачив перспективи розвитку української літератури, не гідної для вищих верств населення, написаної простуватою селянською мовою. Неприємними були слова критика й неочікуваними, бо ж російськомовні твори Квітки він оцінив дуже високо. Наступним ударом стало глузування з народної мови й української літератури М. Тихорського. Квітка-Основ’яненко не змовчав і у відповідь рішуче виступив на захист достоїнств української літератури й демократичного героя в ній.
«Г. Квітка-Основ’яненко заперечував думки про обмеженість української літературної мови. Серед свідчень її багатих художніх можливостей він називає творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, а також «наши песни, думы, пословицы, поговорки, выражения в летописях». Він довів художньою практикою її великі потенції, придатність для вираження найглибших людських почуттів і переживань» [10, с. 156 – 157].
Підтвердженням придатності української мови для вираження найглибших людських почуттів і переживань стали сентиментально-реалістичні повісті письменника. Першою з них була написана «Маруся» (1832), а потім ще ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками. «Поява повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності» [10, с. 163]. Це була достойна відповідь усім тим, хто не вірив у силу й оригінальність українського слова. Майстерність Квітки- повістяра відзначив О. Бодянський, він одним із перших визнав його зачинателем нової української прози. Змінив свою думку щодо малоросійської мови й літератури В. Бєлінський, зауваживши, що перша збірка Квітки-Основ’яненка відзначається «високим літературним достоїнством, що йде від оригінальності предмета й оригінальності таланту» [10, с. 163].
Завдяки письменницькій майстерності Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, його здатності тонко відчувати душу народу, передавати характер, ментальність українців, його повісті стали дійсно новим явищем у тогочасній літературі. Майже ніхто не вірив і не міг подумати, що українською мовою можна стільки всього передати: почуття, внутрішні переживання й зовнішні проблеми, всі життєві нюанси й перипетії. Як виявилось, це можливо.
У Квітки-Основ’ненка є два типи україномовних прозових творів: бурлескно-реалістичні оповідання й реалістично-сентиментальні повісті. Зосередимо увагу саме на його повістях і розглянемо їхні особливості. Їхніми характерними ознаками можна виділити наступні.
У своїх творах автор передусім наголошує на природній моральності та самодостатності звичайної людини з народу і простоті її життєвого устрою.
В центрі творів опинився не просто народ, як узагальнений образ, а його індивідуальність, національний характер.
Теми й прототипи образів почерпнуті з життя.
Письменник зобразив конкретну дійсність, висвітлив важливі суспільні проблеми.
Квітка-Основ’яненко своїми повістями показав обізнаність з народними традиціями й побутом, досконале знання фольклору.
Особлива оповідна манера.
Наявність багатої палітри мовно-стильових засобів.
Це основні ознаки Квітчиних реалістично-сентиментальних повістей, таких, як «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов», на прикладі яких він показав, що українською мовою можна писати одночасно розумне й ніжне, звичайне й корисне. Його твори нікого не залишили байдужим. Особливо привертали увагу простих людей, навіть викликали в них сльози, бо правдиво і зі співчуттям оповідали про їхнє життя до того ж їх рідною мовою.
Вже багато говорилося про діяльність Квітки в напрямку захисту багатої й самобутньої української мови, яка здатна відтворювати найглибші й найтонші переживання душі людини. Варто ще раз, підводячи підсумок наголосити, що всупереч усім тим, хто сміявся з невеликої когорти письменників, які робили все можливе, щоб піднести українську літературу до рівня світової, Квітка-Основ’яненко своєю діяльністю довів свою думку, що українська мова й література «рухається і буде жити», що ніякі спроби ворогів «не зітруть її з лиця землі», що вона «подужає противників і гонителів» [16, с. 152]. Він вірив, і «цією вірою своєю в великі перспективи українського слова, своїм інтересом до народного звичаю, не нівельованого модами, своєрідного, він і підноситься над літературою своїх спільників, письменників 20-40-х рр. і стає справжнім основоположником українського письменства для українського романтичного народництва» [9, с. 657].
1. 2. Історія написання повісті «Маруся» та її оцінка критиками й
літературознавцями
Шлях Квітки як українського повістяра розпочався зі славнозвісної «Марусі». Народження цього твору було таким. На межі 1820 – 30-х років у житті відомого українського письменника і близького товариша Квітки-Основ’яненка Петра Гулака-Артемовського настав нелегкий період. Справа в тому, що він розчарувався в силі українського слова. І якщо раніше в нього було величезне прагнення підняти українську мову над рівнем бурлеску й травестії (з цією метою були написані його балади «Твардовський» і «Рибалка»), то в цей період він взагалі пориває з поезією. Спостерігаючи за такими песимістичними настроями свого друга й колеги, Григорій Федорович радить йому написати українською щось серйозне й водночас проникливе. Але Гулак-Артемовський не скористався даною порадою, будучи вперто переконаним у тому, що українська мова для цієї задачі не придатна. З метою переконати товариша й багатьох інших, налаштованих так само, в широких можливостях українського слова Квітка-Основ’яненко пише повість «Маруся». Твір виявився певним відкриттям навіть для самого автора, який зізнавався згодом: «Пишучи «Марусю», я пізнав себе, що можу так писати…” [13, с. 217].
Сюжет повісті досить простий. В центрі твору – сім’я заможного селянина Наума Дрота. Він разом з дружиною Настею та донькою Марусею живе, шануючи традиції, дотримуючись законів Божих, невтомно працюючи.
Маруся – достойна донька своїх батьків, така ж трудівниця; чесна, скромна, богобоязлива. Зрозуміло, що батько хотів для єдиної доньки достойної пари. Дочка ж обирає бідного сироту Василя, якого рано чи пізно можуть забрати в рекрути. Тобто автор показав сумну тогочасну дійсність простого селянина: йому важко влаштувати своє життя за власним бажанням, суспільні порядки вносять коректури, через що доводиться долати величезні труднощі на шляху до щастя. На цьому шляху Василеві довелося пережити і відмову Наума видати за нього свою дочку, і самотужки навчитися грамоти, старанно працювати, аби здобути прихильність хазяїна, і той би погодився знайти найомщика, і ще одне сватання (цього разу щасливе), але щастя його було короткотривалим. Маруся померла, не витримавши довгої розлуки з коханим.
На перший погляд, звичайний сюжет, взятий із тогочасної дійсності. Та як тільки 1834 року повість побачила світ, то відразу привернула увагу критиків, літературознавців, письменників. Її високо оцінив П. Куліш, визнавши найкращим твором не тільки в творчому доробку Г. Квітки-Основ’яненка, а й серед усіх українських прозових творів. Захопившись творчістю Квітки, він навіть присвятив йому історико-літературну працю, в якій неординарно подав біографічні дані та проаналізував твори письменника. Чільне місце він відвів «Марусі», неодноразово наголошуючи: «хто не прочитав її, всяке плакало» [15, 497]. Куліш розмірковував над тим, який треба мати талант, щоб розсмішити читача, ще більший – примусити його замислитися над смішним, а в Квітки він виявив дійсно великі здібності – здатність заволодіти серцем читача, промовити до нього так щиро, щоб він сам відкрив своє серце. Кулішеві симпатизує вималювана в творі сім’я Наума Дрота. Можна припустити, що саме образ Наума, його терпимість і християнське благочестя має на увазі літературознавець, висловлюючись про твір наступним чином: «Се перва була книжка, котра тим же духом, що й слово Учителя благого, дихала» [15, с. 497]. Варто звернути увагу на те, що подібним чином Куліш не оцінював жодну книгу попередніх століть, навіть присвячену релігійній чи церковній проблематиці. Тож це дійсно висока оцінка. На цьому позитивна характеристика Кулішем «Марусі» не вичерпувалася. «Розглядаючи «Марусю», дослідник не тільки бачить у ній яскравий прояв вірності автора духу народного життя, але й віднаходить трансцендентні ознаки зв’язку літературного твору з глибинами народного духу. Кулішева апологетична оцінка повісті «Маруся» Г. Квітки-
Магістр