«ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ НОВЕЛІСТИКИ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО (НА ПРИКЛАДІ НОВЕЛИ «PERSONA GRATA»)» (ID:704139)

ВСТУП Епоха українського модернізму викликає багато дискусійних питань щодо її стильових течій, визначальних ідей і тенденцій, а також жанрової системи. Актуалізуються і стають провідними насамперед жанри малої прози. Процес модернізації української прози представлений творчістю І. Франка, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін. Власне, М. Коцюбинський збагатив українську літературу не лише на ідейно-тематичному й світоглядно-естетичному рівнях, а й вплинув на становлення й функціонування жанрово-стильових особливостей малої прози. Проблема інтерпретації і жанрової специфіки новели ставала предметом зацікавлення багатьох науковців. Дослідженню функціонування жанрів малої прози присвячені наукові праці А. Юриняка, Г. Поспєлова, І. Бурлакової, І. Денисюка, І. Жиленко, І. Франка, Л. Мацевко-Бекерської, Л. Тарнашинської, Л. Чернець, М. Дубини, М. Грицюти, Н. Калениченко, Н. Над’ярних, Н. Копистянської, Н. Романишиної, Н. Тамарченка, О. Бровко, С. Ленської, Т. Гундорової, Ю. Коваліва та ін. Новелу як жанр досліджували В. Звиняцьковський, В. Агеєва, В. Фащенко, І. Денисюк, Є. Мелетинський, М. Наєнко, М. Пащенко, Н. Мельник, Н. Томашевський, О. Бровко, О. Колінько, С. Ленська, Я. Топольницький та ін. Новелістика М. Коцюбинського ставала предметом зацікавлення таких науковців, як, В. Іванишин, М. Грицюта, Н. Калениченко, П. Колесник, Р. Гром’як, Т. Гундорова, Ю. Кузнецов та ін. Однак цілісне дослідження малої прози, зокрема жанру новели, залишається однією з актуальних проблем в сучасній літературознавчій науці. Актуальність теми дослідження зумовлюється необхідністю дати сучасну наукову інтерпретацію соціально-психологічної новели «Persona grata» М. Коцюбинського, дослідити проблему жанрового визначення й сутності новели загалом, обґрунтувати особливості трактування цього жанру науковцями, з’ясувати основні положення їхніх концепцій і критерії класифікації різновидів новели. Мета роботи – дослідити особливості соціально-психологічної новелістики М. Коцюбинського, зокрема її жанрової специфіки, на прикладі новели «Persona grata», узагальнити й обґрунтувати погляди науковців на жанрову специфіку й сутність новели та її місце в жанровій системі малої прози, на основі чого проаналізувати новелу М. Коцюбинського й довести її належність до соціально-психологічного різновиду. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: - дослідити особливості інтерпретації жанру новели науковцями та з’ясувати роль і місце цього жанру в жанровій парадигмі малої прози; - здійснити аналіз класифікацій жанру новели, запропонованих науковцями, охарактеризувати її основні різновиди; - репрезентувати особливості соціально-психологічної новели, зокрема її жанрової специфіки; - дослідити основні аспекти жанрової манери М. Коцюбинського, звернути увагу на реалізацію письменником жанру новели, зокрема його соціально-психологічного різновиду; - проаналізувати новелу «Persona grata», обґрунтувати й довести її належність до соціально-психологічного різновиду. Об’єктом дослідження обрано новелу «Persona grata» М. Коцюбинського. Предмет дослідження – особливості соціально-психологічної новелістики М. Коцюбинського, зокрема її жанрова специфіка. Теоретико-методологічну основу роботи складають праці А. Юриняка, В. Звиняцьковського, В. Агеєвої, В. Фащенка, Г. Поспєлова, Є. Мелетинського, І. Денисюка, І. Жиленко, І. Франка, М. Бахтіна, М. Грицюти, М. Пащенка, Н. Калениченко, Н. Копистянської, Н. Романишиної, Н. Тамарченка, О. Бровко, О. Колінько, С. Ленської, Т. Гундорової, Ю. Коваліва та ін. Також основуємося на розвідках учених, що присвячені аналізу творчості М. Коцюбинського, насамперед В. Іванишина, М. Грицюти, Н. Калениченко, Р. Гром’яка, Т. Гундорової та ін. Методи дослідження. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань застосовуються загальнонаукові методи (описовий, аналіз, синтез). За допомогою порівняльно-історичного методу аналізуються жанрові різновиди новели, запропоновані науковцями в різний час, а також особливості інтерпретаційних моделей жанру новели. Окрім цього, використовуються літературознавчі (історико-культурний, компаративний, герменевтичний) методи дослідження.   РОЗДІЛ 1 ПРОБЛЕМА НАУКОВИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ ЖАНРУ НОВЕЛИ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ У сучасному літературознавстві ще не вироблено єдиної інтерпретаційної моделі малої прози, зокрема жанрового визначення творів, і системи жанрів загалом, актуальною при цьому залишається проблема теоретичного й інтерпретаційного вивчення жанру новели, його місця й ролі в структурі родово-жанрової парадигми та класифікації основних різновидів. Так, автори підручника з теорії літератури О. Галич, В. Назарець і Є. Васильєв відносять новелу до малих епічних форм разом із такими жанрами, як оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка [5, c. 261]. За переконанням В. Тюпи, С. Бройтмана і Н. Тамарченка, новела є середнім епічним жанром разом із оповіданням і повістю [4]. Натомість, А. Юриняк узагалі не виокремлює жанр новели, а пише про «новелістичне оповідання», яке, на думку дослідника, характеризується раптовим зламом сюжетної лінії, «яка після кожного такого зламу дістає інший, відмінний напрям розвитку» [30, с. 36]. Однак основи наукового вивчення малої прози були закладені І. Денисюком у праці «Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст.». Дослідник здійснив ґрунтовне дослідження основних жанрів малої прози, розробив її періодизацію. Відтак, І. Денисюк зазначав, що «є підстави виділити як самостійні жанри оповідання, новелу, а також фрагмент як об’єднуючий жанр прози, що її І. Франко назвав фрагментарною (різновиди – етюд, ескіз (шкіц), образок (акварель), белетристичний нарис, поезія в прозі)» [7, с. 26]. Як бачимо, науковець виокремлює новелу як окремий жанр малої прози. Водночас І. Денисюк акцентує увагу на тому, що будь-який жанр не виникає в певний період розвитку літератури, а натомість, «як історично сформований синтез істотних властивостей змісту і форми ряду творів у певному їх структурному типі є відносною сталістю, здатною до постійного оновлення…» [Денисюк І., с. 6] З огляду на це, за переконанням І. Денисюка, джерелом новели як жанру є фольклор, насамперед жанри анекдоту й народної новели. Більше того, науковець наголошує на олітературненні фольклорних сюжетів і мотивів, які осучаснювалися й трансформувалися в прозові форми красного письменства. На думку дослідника, у розвитку малої прози варто виокремити два етапи: фольклоризму і фазу соціологічного оповідання й суспільно-психологічної студії. На цьому, зокрема, наголошує і Ц. Тодоров, який зазначає, що новий жанр завжди є «трансформацією одного чи кількох старих жанрів: через інверсію, через переміщення, через комбінування» [24, с. 24]. На нашу думку, дуже влучним з цього приводу є визначення жанру М. Бахтіна, а також Н. Бернадської. Відтак, М. Бахтін пише, що «літературний жанр за своєю природою відбиває найстійкіші, «віковічні» тенденції розвитку літератури… Жанр завжди той і не той, завжди старий і новий водночас. Жанр відроджується й оновлюється на кожному новому етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі даного жанру. У цьому життя жанру. Тому й архаїка, що зберігається в жанрі, не мертва, а вічно жива, тобто здатна до оновлення архаїка. Жанр – представник творчої пам’яті у процесі літературного розвитку. Саме тому жанр і здатен забезпечити єдність і неперервність цього розвитку» [1, с. 141-142]. Прихильною до зазначеної є думка Н. Бернадської, яка стверджує, що «жанр зберігає традицію, естетичний досвід попередніх епох і створює умови для художнього розвитку; водночас жанрові параметри твору зазнають переосмислення, здобувають значну свободу в моделюванні світу» [2, с. 5]. В. Фащенко також наголошує на тому, що новела не є стійким жанром, а натомість постійно розвивається й оновлюється, зі збереженням певних сталих ознак: «Будь-який жанр, в тому числі й новелістичний, необхідно мислити не як мертву, застиглу суму формальних ознак, а як сповнену історичної доцільності й змістовності рухливу, змінну категорію, в якій, проте, зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиційно-стилістичній структурі твору» [25, с. 158-159]. Відтак, цілком погоджуємося з визначальним положенням І. Денисюка про походження жанру новели від фольклорних праформ. Окрім того, дослідник називає новелу «верлібром у прозі» [6, с. 7]. У сучасному літературознавстві немає єдиного визначення новели, адже кожний дослідник по-своєму подає власну інтерпретацію цього жанру, апелюючи до різних художньо-концептуальних принципів і стильових особливостей творів. З огляду на це, Є. Мелетинський вважає, що «не може бути єдиного і вичерпного визначення новели» [19, с. 4]. На думку Г. Поспєлова, «Новела – малий епічний твір, у якому конфлікт, який швидко розвивається і круто вирішується, виявляє у характері персонажа нові властивості» [22, с. 17]. Варто закцентувати увагу на визначенні І. Франка, який вдало зауважив основні художньо-стильові особливості жанрового означення новели. Так, дослідник писав про цей жанр як «найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часові, тому поколінню, що вічно спішиться і не має ані часу, ані спокою душевного, щоб читати многотомові повісті» [28, с. 524]. Зазначимо, за переконанням В. Звиняцьковського, новела кінця ХІХ – початку ХХ ст. є синтетичною й інтернаціональною жанровою формою. Науковець пише: «Тільки осмислюючи її як специфічний жанр, що, з одного боку, відчутно протистоїть іншим «малим» жанрам (оповідання, нарис, медитація і т. ін.), а з другого – не піддається подальшому класифікаційному подрібненню (неможливо відокремити новелу «сатиричну» та «ліричну», «філософську» та «політичну», «соціальну» від «психологічної» і т. д.) – можна відчути традицію жанру і жанрово-стильове новаторство таких провідних вітчизняних майстрів новелістики, як Чехов і Коцюбинський» [9, с. 107]. Як бачимо, дослідник виокремлює новелу як окремий цілісний жанр малої прози, не розглядаючи її основні різновиди в традиційному аспекті трактування. У визначенні М. Петровського увага зосереджена на таких важливих жанрових характеристиках новели, як опис незвичайної, несподіваної, обмеженої в часі події, тобто концентрації на певній миті життя, переломному в психологічному плані моменті: «Чиста форма замкнутого оповідання – це повіствування про одну подію. Уявімо собі тепер цю подію такою, щоб вона включала в себе цілісний смисл життя, його тотальність… Цей тип короткого повіствування умовно позначимо як «новела» [21, с. 72]. Н. Тамарченко не погоджується з традиційною класифікацією жанрів: «Порівнюючи властивості і структури великої і малої епіки в такому уточненому розумінні їх жанрового складу, неважко помітити, що вони є суперечливими» [23, с. 40]. Відтак, учений запропонував нову класифікацію жанрів, відповідно до якої новела й оповідання є середніми епічними формами. Н. Тамарченко доводить свою думку тим, що існують е такі жанри, як анекдот, притча й байка, які варто вважати малими епічними формами. Як бачимо, така класифікація суперечить усталеній концепції родово-жанрового поділу.