«ЛИСТИ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША ЯК ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОБІОГРАФІЯ МИТЦЯ» (ID:704140)

ВСТУП Епістолярний жанр чи не найкраще репрезентує сутність особистості, її внутрішнього «я», почуттів і душевних переживань. Власне, лист – це сповідь, самопрезентація, індивідуальна психобіографія, що розкриває внутрішні обшири особистості. Відтак, застосування психобіографічного методу дає можливість простежити, як життєві події вливали на психологічний стан творчої особистості, адже «із взаємодії натури і долі, внутрішніх сил і зовнішніх факторів з’ясовується психологічна позиція особистості, що сприяє специфічному вияву художнього обдарування, нерідко зумовлює тематику і проблематику творчості» [Зборовська Н., с. 65]. Епістолярій Пантелеймона Куліша ставав предметом зацікавлення таких дослідників, як В. Петров, Є. Нахлік, Ю. Шевельов та ін. Однак актуальною залишається проблема вивчення психобіографії митця, що найкраще розкривається в листах. Мета роботи – дослідити особливості індивідуальної психобіографії П. Куліша, здійснивши аналіз листів письменника; обґрунтувати психологічний стан і причини його змін у різні життєві періоди. Об’єктом дослідження обрано листи П. Куліша різних періодів, в яких репрезентовано характеристику особистості митця, його психологічний стан, а відтак, розкрито психобіографію та чинники, які на неї впливали й формували. Предмет дослідження – особливості індивідуальної психобіографії П. Куліша, репрезентовані в листах. М. Коцюбинська зосереджує увагу на тому, що в листі «особа автора проступає подекуди виразніше й безпосередніше, ніж у його власній творчості…» [Коцюбинська М. Х. Листи і люди: роздуми про епістолярну творчість. Київ: Дух і література, 2009. 584 с., с. 29]. Більше того, епістолярні тексти немов «машина часу переносять до живих людей, у вир минулих подій і почуттів» [Коцюбинська М. «Зафіксоване і нетлінне», с. 19]. Беручи до уваги постать П. Куліша в епістолярії, вважаємо доцільною думку Є. Нахліка, який зазначає: «Кулішеві листи – це наче зворотній бік його творчості. Вони виявляють такі нюанси й несподівані повороти його переживань, думок, почуттів, мимовільних порухів душі… Часто саме в листах знаходимо справдешнього Куліша – з імпульсивними, спонтанними виявами його темпераменту й характеру…» [Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. Т. 2, с. 381] Отже, проаналізуємо листи П. Куліша та спробуємо подати авторську інтерпретацію індивідуальної психобіографії митця.   ЛИСТИ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША ЯК ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОБІОГРАФІЯ МИТЦЯ Листи П. Куліша різних років написання репрезентують психологічний стан митця на певному життєвому етапі, дають можливість відтворити його індивідуальну психобіографію. З огляду на це, у листах П. Куліша «бачимо живу людину в її зльотах і падіннях, в її грі і в її справдешньому» [9, с. 57]. На нашу думку, однією з визначальних характеристик особистості П. Куліша, що репрезентує сутність його психобіографії, є самотність, яка була не просто психологічним станом, а й сприяла формуванню його особистості. Про самотність, почуття відчуженості письменник нерідко писав у своїх листах, зокрема в листі до О. Марковича від 25 січня 1846 р.: «Моя душа одинока в мире! Она со многими связана самыми нежными чувствами дружбы; но бывают минуты, когда она, мужественная и расширяющаяся за пределы обыкновенной жизни, ищет души тоже мужественной и угрюмо стремящейся к своему великому» [5, с. 72]. Варто закцентувати увагу на тому, що психологічний стан самотності посилюється арештом, ув’язненням, засланням до Тули. П. Куліш відчуває недовіру до оточення, невпевненість у майбутньому. Особливо тяжкими були перші місяці заслання. Більше того, у письменника виникали думки про смерть: «А тут ещё тоска! Грустно так рано разрушаться! Никогда ещё мне смерть не была так ужасна! А надо, вижу, будет и умереть: уже я испытал всякие горечи, одной не достает ещё!» [5, с. 182]. Власне, ці слова П. Куліша свідчать про глибоко трагічний стан митця під час заслання, туга й самотність посилюються хворобою П. Куліша, а відтак, він перебував у складному фізичному й душевному стані. У листах, написаних після заслання, П. Куліш також писав про свою душевну самотність, зокрема до Т. Шевченка від 15 грудня 1857 р.: «Тепер же мені ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки, а такого, щоб розум брав од самого Бога, як ти, мій брате, і нема коло мене. Да вже ж колись побачимось, і наговоримось, і начитаємось!» [1, с. 123] У листі до Г. Ґалаґана від 1 травня 1858 р. письменник писав про своє мовчання, викликане самотністю, наголошував на тому, що йому простіше висловити свої думки й переживання в листах: «Тяжело жить на свете молчаливым странником, который многое видит, чувствует и подразумевает, то ограничивается беседою о прекрасных местоположениях и тому подобных пустяках. И то сказать, что жизнь, самая удобная для дружеской, откровенной беседы, редко располагает нас к откровенности. Иногда молчишь именно потому, что в это время душа полна чувства, а выражение для них ещё не настало. А так как я провёл всю жизнь затворником, то и привык думать и чувствовать втихомолку. Вот почему в письме иногда больше скажется, нежели сказалось бы на словах» [6]. Як бачимо, листи для П. Куліша були одним із шляхів подолання самотності, у листах він міг висловити те, про що мовчав. З огляду на це, листи П. Куліша можна трактувати як сповідь, самовираження, внутрішній монолог письменника з самим собою. Відтак, митець заглиблювався в самотність, такий психологічний стан давав неабиякий поштовх для роздумів, самозаглиблення й пошуків правди-істини. Однак, разом із тим, П. Куліш протягом усього життя шукав споріднену душу. У листі до О. Милорадовичівни від січня 1858 р. письменник пише про свою самотність: «Ви не знаєте, що я один на світі. Ви не зрозуміли, що моя душа жадає, як насущної пищі, дружнього погляду. Де Вам се все знати? Така моя доля, що я живу з людьми на віру, мене ніхто не розуміє, яко чоловіка, і я од тих завсегда далеко, з ким хотів би буть близько» [1, с. 125]. Ці слова також свідчать про те, що П. Куліш не знаходив розуміння серед оточення, шукав близьких для своєї душі людей, які зможуть зрозуміти його внутрішню сутність і душу, шукав розуміння, «душу, котра б зуміла до його душі промовляти»: «…Всю жизнь свою шукаю дружньої душі – і не знайшов її ні в кому» [1, с. 126]. «Лихо мені в світі! Де тих людей шукати?» [1, с. 151]. Відтак, на самотність П. Куліша впливала його недовіра до людей. У листі до О. Милорадовичівни від 26 січня 1858 р. письменник написав: «Ви не вважайте, що я такий мовчун серед Вашого товариства. Се того, що я нікому не довіряю і що десяток очей, як шпильками, проймають мою душу… я звик обертатись тільки серед людей, котрих за братів рідних уважаю… Я братньої любові бажаю…» [1, с. 151]. Можна припустити, що на самотність П. Куліша вплинула також своєрідність його характеру, зокрема категоричність. Письменник був рішучим і категоричним у висловленні своїх поглядів, не сходив з визначеного ним самим шляху. У листі до С. Носа 22 березня 1862 р. П. Куліш писав: «Радите мені покинути вірші, а того й не знаєте, що до мене пишуть люде дуже письменні: От ваша дорога! От коли ви на її натрапили! Так як же тепер пораєте мені: чи Вас чи тих людей слухати? Зроду я ще ні в кого не питався дороги і питатись не буду» [1, с. 175-176]. Більше того, П. Куліш не пристосовувався до інших, а відтак, затятість на своєму, непоступливість нерідко призводили до конфліктів з оточенням: «Жив у ньому дух суперечності й виклику. Співжити з людьми він не вмів і часто не хотів. Між собою і іншими він ставив перегородку, скляну, прозору, але вона не пропускала людського тепла» [9, с. 45]. Це була сутність П. Куліша як особистості, один із виявів його психобіографії. На нашу думку, така позиція письменника свідчить про самостояння особистості, внутрішній стрижень, душевну силу, які давали змогу зберігати цінність власної особистості й уникнути її розчинення чи знищення за умови пристосування до інших.