Зразок роботи
РОЗДІЛ І. ЗАКОНОДАВЧІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ СИСТЕМИ, ОСНОВИ НАДАННЯ НАЛЕЖНИХ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ НАСЕЛЕННЮ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ:
1.1. Законодавчі аспекти становлення системи охорони здоров'я, особливості розвитку медичної системи і специфіка держполітики:
1.1.1. Законодавчі аспекти становлення системи охорони здоров'я і основи їх правового регулювання
З перших років становлення незалежної України розпочались значні перетворення в усіх сферах державного і суспільного життя, які, звісно ж, не могли не торкнутись системи охорони здоров'я, що потребувала виважених та докорінних змін, які було спрямовано на збереження життя й здоров'я населення і створення належних умов для реалізації конституційного права на охорону здоров'я людини.
Здійснюючи аналіз норм законодавчого забезпечення системи охорони здоров'я України, з метою оцінки законодавчих аспектів її становлення, спершу доцільно розглянути законодавчі норми, які закріплюють та регулюють права людини на охорону здоров'я, що передбачено статтями Конституції України і законами Цивільного, Адміністративного, Сімейного та Кримінального кодексів України.
Конституція України є основним законодавчим документом, який регулює суспільні відносини в сфері охорони здоров'я, норми якої створюють правову основу статусу особи та її правового поля. Ця основа включає закріплення відповідних прав і засобів їхнього забезпечення, які держава має в своєму розпорядженні та які закладені в її політичній, економічній та соціальній системах. [1]
Конституція України часів 1996 року на основі демократичних принципів розвитку закріпила у численних статтях права людини у сфері охорони здоров'я, джерела фінансування, компетенцію різних органів державної влади і місцевого самоврядування тощо.
Конституційні закони знаходять своє втілення в різних сферах суспільного життя, що розвиваються під дією регулятивного впливу правової системи. Засоби забезпечення права людини на охорону здоров'я, які закріплені в Конституції України, отримують в цих нормах узагальнене правове вираження. Це своєрідний мотор, що призводить в дію механізм реалізації права на охорону здоров'я.
Стаття 49 Конституції України присвячена охороні здоров'я і медичній допомозі населенню. В ній закріплено права кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, що відображає вимоги всесвітніх та міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров'я. Крім цієї статті є ще й інші конституційні норми, але вони лише в певній мірі стосуються охорони здоров'я та відображають норми міжнародно-правових актів прав людини. [1]
Конституційні норми, які проголошують людину, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність й безпеку найвищою соціальною цінністю, а її права та свободи, в тому числі у сфері охорони здоров'я, невідчужуваними й непорушними, юридично втілені у всій національній системі права. Тому доречно розглянути регуляційний механізм охорони здоров'я на рівні інших законів. [1]
З числа законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16.01.2003р., яким вперше на даному рівні закріплено низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров'я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285) та медичну таємницю (ст. 286). [2]
Важливим регулятором в сфері охорони здоров'я є норми Адміністративного кодексу України, які регулюють організаційно-управлінські процеси охорони здоров'я. Адміністративним правом передбачаються певні обов'язки громадян, що пов'язані з наданням належної медичної допомоги, забезпеченням медичного захисту та організацією санітарно-епідеміологічного благополуччя населення.
Адміністративна відповідальність передбачена за порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення): за порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм (ст. 42), за ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45), за умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) тощо. [3]
Сімейний кодекс України від 10.01.2002р. з метою охорони здоров'я встановлює шлюбний вік (ст. 22), визначає осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26), гарантує державну охорону сім'ї, материнства та дитинства (ст. 5) та інше. Особливо цікавою є стаття 30 Сімейного Кодексу, яка закріплює обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров'я. [4]
Держава забезпечує створення належних умов для медичного обстеження осіб, які заручились. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї ж статті передбачено, що приховання відомостей про стан здоров'я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання їхнього шлюбу недійсним. [4]
Кримінальний кодекс України від 5.04.2001р. містить перелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов'язані з охороною здоров'я, у тому числі з наданням медичної допомоги, з її ненаданням, наданням неналежного рівня, не відповідно потребам.
Одним з ключових розділів є розділ II "Злочини проти життя та здоров'я особи", у якому вміщено, зокрема, такі склади злочинів, що пов'язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130-133), неналежним наданням, чи ненаданням, у встановленому законом порядку медичної допомоги (ст. 139, 140), порушенням встановленого порядку медичного втручання (ст. 134, 138, 141-145). [5]
До особливої частини Кримінального кодексу поряд з розділом II "Злочини проти життя та здоров'я особи" включено й інші розділи, склади злочину яких безпосередньо стосуються охорони здоров'я. Зокрема, розділ III "Злочини проти волі, честі та гідності особи" (ст. 151), а розділ IV закріплює норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особистості. [5]
Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають склади злочинів, що опосередковано покликані забезпечити право людини на охорону здоров'я, зокрема:
• розділ VIII «Злочини проти довкілля»;
• розділ IX «Злочини проти громадської безпеки»;
• розділ X «Злочини проти безпеки виробництва»;
• розділ XI «Злочини проти безпеки руху і експлуатації транспорту»;
• розділ XII «Злочини проти громадського порядку та моральності»;
• розділ XIIІ «Злочини в сфері оббігу та реалізації наркотичних препаратів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів»;
• розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства і міжнародного правопорядку», які покликані захищати право людини на безпеку.
Кримінально-процесуальний кодекс визначає правопорядок застосування примусових заходів медичного характеру (розділ VI), порядок проведення експертизи (глава 18) та окремих слідчих дій із залученням судмедексперта, з дотриманням вимог з безпечності для їх здоров'я (ст. 192-194). Цікавою є стаття щодо проблематики імунітету свідка та нерозголошення медичної таємниці (ст. 69). [6]
Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює норму, згідно якої засуджені користуються всіма правами людини, окрім передбачених законодавством винятків. Серед них статтею 8 гарантується право на охорону здоров'я, яка забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, поєднанням безоплатних та платних форм медичної допомоги. [7]
Важливим документом є ЗУ "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19.11.1992р. – нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров'я. Цей закон є декларацією прав людини в сфері охорони здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я України і регулює суспільні відносини у цій галузі.
Норми "Основ законодавства України про охорону здоров'я" конкретизують, деталізують та розширюють конституційні норми, які в тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров'я, в тому числі статті 49 Конституції України, яка закріплює конституційне право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. [8]
Закон є свого роду «медичною конституцією» та своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров'я. Цей акт був задуманий як фундамент для майбутнього законодавства в медичній сфері. Одним з його ключових положень є норми, які визначають основні засади та вихідні ідеї охорони здоров'я, що дають уявлення про витоки, яких дотримується суспільство при створенні належних умов для реалізації права на охорону здоров'я.
Питання безоплатності медичної допомоги, яка надається у державних та комунальних закладах, що гарантовано ч. 3 ст. 49 Конституції України, в Основах передбачено лише через норму ч. 2 ст. 25, де вказано, що безоплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, при загрозливому для їх життя і здоров'я.
В ст. 6 Основ передбачено право на кваліфіковану медико- санітарну допомогу, а у ст. 7 закріплено одну з гарантій - надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, але проблему оплати за надання медичної допомоги у них не визначено.
Право на охорону здоров'я відображається і в нормативних актах інших галузей, тож розглянемо їх також більш детально. [1; 8]
Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року та Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд від 22.06.1999 року й інші нормативно-правові акти, які регулюють питання основних завдань щодо здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду й функціонування державної санітарно-епідеміологічної служби, завданням яких є забезпечення профілактики захворювань шляхом виявлення і усунення порушень даного законодавства. [9]
Виключне значення має захист прав споживачів. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16.01.2003р. [10] та Законом України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991р. [11], мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів, робіт, послуг, їх безпеку, відшкодування збитків і шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами, роботами, послугами.
Проблеми, з якими зіткнулась Україна на сучасному етапі, - це ефективність функціонування інституту прав людини і можливість реалізувати ті права, що гарантовані насамперед Конституцією. Як зазначає П. Стецюк, значна частина проголошених прав і свобод не може бути реалізована громадянами України у повній мірі, а окремі права і свободи майже є неможливими у своїй реалізації в Україні, враховуючи реальний економічний і екологічний стан держави. [12]
Імплементація в чинне законодавство, в тому числі в Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" та Конституцію України в розділі статті 49 не гарантує того, що право громадянина України, чи її повноправного жителя, на охорону його життя й здоров'я буде реалізовано та забезпечено повною мірою.
Однак, варто погодитись з думкою Л. Деркач, що Конституція України - це правовий фундамент країни, на якому рано чи пізно буде збудовано те, чого прагне її народ і про що він мріє, тож рано чи пізно він обов'язково матиме той рівень охорони здоров'я для населення, який передбачений її чинним законодавством. [13]
Магістр