Київська Русь (ID:529089)

ВСТУП Київська Русь виникає на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існуэ до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км. У історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди: 1. Період становлення та еволюції державних структур (кін. VII - X ст.) 2. Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. X - XI ст.) 3. Період політичної роздробленості К.Р. (кін. XI - сер. XIII ст.) 1. СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ На межі XVIII-ІХ ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома "Пісня про Роланда" свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців. Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.[1] Cлов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та овее и Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей овее и із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови. 2. СТАНОВЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави – Київської Русі. Погляди істориків на утворення Київської Русі мають досить суперечливий характер. Спираючись на статті «Повісті минулих літ» про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів – Рюрика, Синеуса і Трувора, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Pociї, розвинули так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Pyci. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають i до сьогодні. В цілому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємодії. 3. ПІДНЕСЕННЯ І РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Після тривалої боротьби між синами князя Святослава, Ярополком, Олегом та Володимиром, київський стіл зайняв овее ий Володимир Святославич. Володимир Святославич (князював з 980 по 1015 рр.) – один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Він значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 р. Здійснив похід на Захід овее польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За Володимира до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. Воював з в'ятичами (982 р.), ятвягами (983 р.), радимичами (984 р.), волзькими болгарами (985 р.) і хорватами (993 р.). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Політичне об'єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Спочатку Володимир здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів і зробити обов'язковим поклоніння їм. В кінці 987 р. Або на початку 988 р. Охрестився. В 988-89 р. Запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. За Володимира територія Києва овее розширена і захищена новими валами з кам'яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський кам'яний палац та інші споруди. Володимир розвивав політичні, економічні і культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. Діяльність Володимира сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. Канонізований церквою. Після смерті Володимира (1015 р.) і чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння у 1019 р. У Києві вокняжився Ярослав, син Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди Рогволодівни. 4. ПОЛІТИЧНА РОЗДРІБНЕНІСТЬ. ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ 3 перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними и часто ворогували між собою. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за Київ. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 i 1246 pp. 24 князів 47 разів правили в Києві. 3 них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, a вісім – по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Лише Володимиру Мономаху (1113-1125), сину третього зі старших Ярославичів Всеволода вдалося утримати єдність земель Русі. Українські князівства об'єднувалися на короткий час під владою галицько-волинських князів Романа Мстиславича та овее ий Данила Романовича Галицького. 5. ХРЕЩЕННЯ РУСІ Київську Русь хрестив Володимир Великий, підтвердження цьому лише одне – «Повість минулих літ» Нестора Літописця. Щоправда, князь для своєї держави міг обрати зовсім іншу релігію. Відповідно до літописів про «вибір вір» («випробування віри»), він пережив глибоку духовну кризу, оскільки усвідомив помилковість язичництва, відтак почав довідуватися про те, які віри існують в інших народів. У підсумку до Києва у 986 році приходили посольства від різних народів із закликами обрати овее їхню релігію. Прибували з таким візитом і волзькі болгари мусульманської віри, й посланці з Риму від Папи, що проповідували латинську віру, а також хозарські євреї з іудаїзмом. Крім того, у столиці Русі побував проповідник, присланий з Візантії, який почав розповідати про православ’я. Володимир зі свого боку також вирішив відправити посланців до тих країн, звідки прибували проповідники, аби з’ясувати, яка релігія є кращою. Повернувшись, посланці розповіли князю все, що бачили, та найбільше хвалили православну грецьку віру. Однак Володимир схилився на бік східного християнства не одразу. 6. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ Дохристиянські часи Київської Русі позначені значним впливом економічного розвитку держави та язичницьких вірувань слов’ян. На цей час припадає стрімка урбанізація, викликана розвитком ремісництва на території Русі. З великою швидкістю розвиваються: • ковальство; • гончарство; • ткацтво; • вичинка шкіри; • різьблення по каменю та дереву; • ювелірна справа. ВИСНОВКИ Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов'ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.