Зразок роботи
Ключовим вектором розвитку будь-якої національної економіки нині стає інтелектуальний капітал — нова й складніша форма капіталу зі значним потенціалом соціально-економічної активності. Йому властивий вищий ступінь розвитку в порівнянні з уже відомими формами капіталу. Країнам, у яких активно формується і використовується інтелектуальний капітал та нові знання й високі технології, що є основою конкурентоспроможності товарів, послуг, фірм, притаманний стійкий рівень економічного розвитку.
Українська економіка переживає етап, на якому основні зусилля спрямовані на відновлення ефективного функціонування науки і виробництва, на їх зближення, на розвиток наукомістких технологій. Це необхідно для побудови постіндустріального суспільства, головні інститути якого орієнтовані на відтворення інтелектуального капіталу. Ефективне управління формуванням і розвитком інтелектуального капіталу в масштабах країни можливе тільки на основі великих стратегічних проектів, до яких залучаються цілі пласти національної економіки. Вибір оптимальної моделі управління цим процесом, що поставить перед національною економікою і наукою певні пріоритетні стратегічні цілі, є для України найважливішою проблемою.
Сьогодні та в найближчому майбутньому капітал в його інтелектуальній формі постає головним чинником виробництва, чинником, який має необмежений потенціал. У сучасному суспільстві інтелектуальний капітал — це основа багатства. Саме він визначає конкурентоспроможність економічних систем, постаючи ключовим ресурсом їхнього розвитку. У процесі створення, трансформації і використання інтелектуального капіталу беруть участь комерційні підприємства, державні і суспільні установи й організації, тобто всі суб’єкти ринкових відносин.
Здатність економіки створювати й ефективно використовувати інтелектуальний капітал дедалі більшою мірою визначає економічну силу нації, її добробут. Відкритість суспільства для імпорту різноманітних знань, ідей та інформації, здатність економіки продуктивно їх переробляти – ось від чого залежить успішний соціально-економічний розвиток будь-якої країни.
У процесі переходу від доіндустріальної й індустріальної стадії розвитку суспільства до постіндустріальної стадії змінюються конкурентні переваги організацій. На зміну природним ресурсам в індустріальному суспільстві, де як домінуючі чинники виробництва виступають праця й капітал, в сучасному суспільстві на перше місце поступово виходять знання й інтелектуальний капітал. У сучасній конкурентній боротьбі вирішальну роль відіграє не стільки кількість населення, як це було в до індустріальному суспільстві, і не стільки доступ до ринків, як у суспільстві індустріальному, скільки якість та інтенсивність безперервного навчання людей і організацій. При цьому головною сферою економічної активності є не стільки сільське господарство, як це було в доіндустріальному суспільстві, і не стільки промисловість, як у суспільстві індустріальному, скільки сфера послуг, головним чином, послуг інтелектуальних.
Висновки
Очевидно, немає потреби доводити, наскільки важливі заходи з поліпшення структури інтелектуального капіталу не тільки для країн світу, а й для України, яка заявила про своє бажання вступити до цієї спільноти. Проте сучасний стан української науки характеризується рядом проблем, без розв’язання яких про входження до європейського наукового простору говорити важко. Одна з найважливіших — проблема кадрового забезпечення високого рівня наукових досліджень. Відомо, що прагнення до освіти та знань, розуміння їх важливості споконвіку були визначальною рисою світогляду і культури українського народу, проте нерідко реалізація творчого потенціалу наших учених відбувалася на теренах чужих держав. Проблема висококваліфікованих наукових кадрів для нашої країни не була простою і за радянських часів, оскільки протягом багатьох десятиліть найавторитетніші вузи та наукові заклади містилися на території Росії, куди йшла вчитися та працювати здібна молодь. В останні роки вектор міграції учених змінився на країни Заходу, і засоби інформації друкують привабливі запрошення для навчання і праці за кордоном. Очевидно, настав час, коли не менш привабливими мають бути і запрошення наших учених до роботи в Україні, коли ми повинні озвучити ідею своєї зацікавленості в їхньому поверненні. Потрібні конкретні дії з утілення цієї ідеї в наукову політику України, дії, які сприяли б формуванню науково-освітнього ресурсу, з одного боку, і підготовці відповідного державного забезпечення та рішення — з другого. Але важливо, щоб вжиті заходи були спрямовані не на «зведення процесу до мінімуму», як це лунає в окремих установах, а враховували сучасний світовий досвід у вирішенні цього питання.
Крім економічного підгрунтя таких заходів, підвищення розуміння в українському суспільстві цінності наукової еліти, не менш важливий і моральний клімат, за який відповідальні учені, що зараз представляють нашу науку. Відповідальність за те, що наукові ступені можуть отримати малокомпетентні спеціалісти, обтяжені адміністративною та бізнесовою діяльністю, за переписування праць тридцятирічної давності, за те, що в метро роздають реклами з пропозиціями підготовки дисертацій. І ще багато за що, чого не повинно бути ні в нашому суспільстві, ні в нашій науці.
Таким чином, міграція наукових працівників, їхня праця в дослідницьких та технологічних центрах різних країн з метою набуття, вдосконалення і застосування своїх знань, створення таких центрів у країнах, що прагнуть забезпечити свій науково-технологічний прогрес, — об’єктивна реальність нашого часу й умова економічного та соціального розвитку в майбутньому. Активне сприяння міжнародній мобільності учених, аж до значного полегшення візового режиму, стає істотним елементом державної політики розвинених країн світу. Одна з можливостей для України бути учасницею цього процесу — розширення співпраці з нашими ученими, котрі працюють за кордоном. Це є й одним із важливих механізмів розвитку кадрового потенціалу нашої науки, особливо з огляду на наявну ситуацію розриву наукових поколінь, зменшення прошарку вчених середнього продуктивного віку.
Магістр