Європейський союз: сучасний стан та перспективи розвитку (ID:179486)

1.1. Сутність і структура Європейського Союзу Сучасна міжнародна політика характеризується усвідомленням спільнотою нових викликів та загроз глобальному цивілізаційному розвитку. Спостерігається чітка тенденція до розширення змісту поняття безпеки у різних напрямках її реалізації. Нинішні інтеграційні процеси впливають на політичні та економічні рішення окремих країн, а зростаюча взаємозалежність між державами – на світове співтовариство в цілому [21]. Ідея про об’єднання західноєвропейських держав народилася після Другої світової війни, коли політики Вінстон Черчилль та Робер Шуман закликали до формування об’єднаної Європи. У 1949 році була утворена Рада Європи, головним завданням якої став захист прав людини та поширення демократії на континенті. Європейський Союз утворився в результаті послідовного розвитку інтеграції західноєвропейських країн. У 1950 році розпочалася діяльність Європейського об’єднання вугілля і сталі, біля витоків якого стояли ФРН і Франція. Наступного року вони запросили вступити до об’єднання Італію, Бельгію, Нідерланди і Люксембург. У 1951 році ці шість держав підписали Паризький договір про формування нового утворення, генеральним секретарем якого став французький дипломат Жан Монне. М. Бініон відзначає, що нова спільнота забезпечила значне економічне зростання в країнах, що об’єдналися [2, с. 17]. У 1957 році ними ж був підписаний Римський договір, який поклав початок функціонуванню Спільного ринку. У 1973 році до нього приєдналися Велика Британія, Ірландія та Данія, у 1981 році - Греція, у 1986 році - Іспанія і Португалія, що врешті-решт привело до формування Європейського Економічного Співтовариства. Поступово розширена спільнота почала перебирати на себе низку наднаціональних повноважень. З 1989 року почав функціонувати Європейський парламент, у Брюсселі – Європейська комісія з координаційним секретаріатом і адміністративним центром. 2.1. Сучасний стан та проблеми розвитку ЄС В умовах наростаючої глобальної нестабільності порівняно слабкими фінансово-економічними та політичними ланками світової спільноти стають окремі держави Європейського союзу. Через високий рівень інтегрованості і господарської взаємозалежності європейських країн це неминуче позначається на становищі Євросоюзу в цілому, породжуючи в рамках цього об'єднання розломи і лінії підвищеного внутрішньополітичного та міждержавного напруження. Останнє особливо помітно, оскільки держави ЄС існують в різних політичних циклах. Серйозним випробуванням для багатьох країн Європи стала проблема мігрантів і біженців, яка викликала ланцюгову реакцію конфліктів всередині Євросоюзу, підірвала саму основну ідею європейського інтеграційного проекту. Все це – прояви системної багаторівневої кризи інститутів Об'єднаної Європи. Її головними каталізаторами послужили: уповільнення господарського зростання, погіршення фінансового становища, загострення соціальної обстановки, політичний наступ правого і лівого популізму, пожвавлення всіляких «євроскептиків», загроза виходу з Євросоюзу Великобританії, безперервні терористичні атаки, нова хвиля біженців з країн Близького Сходу і Північної Африки . «Європейська політика паралізована страхом перед популістами, імміграцією та тероризмом. Дуже складно вирватися з цього замкнутого кола », – вважає глава варшавського відділення Європейської ради з закордонних справ Петро Бурас [4, с. 40]. Важко точніше передати драматизм ситуації, що склалася на європейському політичному просторі. Останнім часом (особливо під сильним впливом кризових) відбулося практично одночасне загострення цілого ряду внутрішніх проблем і ослаблення глобальних економічних і політичних позицій Європейського союзу і його окремих членів, включаючи провідні високорозвинені держави. Назвемо основні, на наш погляд, причини і ознаки цього. 1) Зайве поспішне і не завжди економічно обґрунтоване (але часто політично мотивоване) розширення меж Євросоюзу за рахунок країн Східної та Південної Європи, значно відсталих в своєму інституціональному та господарському розвитку від «корінних» держав ЄС. Досвід показав, що процес приєднання нових членів йшов значно швидше, ніж могли «перетравити» діючі комунітарні інститути [27]. Якщо Н. Тензер, керівник Ініціативи поширення французького досвіду в Європі та світі, вважає, що за умови продовження процесу прийому нових країн до Євросоюзу, потрібно вирішити, які нові інституції слід запровадити, тому що, наприклад, для вирішення фінансових питань бракує механізму, здатного забезпечити нову структуру бюджету й визначити пріоритетні питання в подоланні кризи єврозони, визначитися врешті-решт з проблемою цінностей, то французький філософ П. Тібо вважає, що найбільшою проблемою ЄС є його організаційні засади та не відкритість до зовнішнього світу. На його думку, об’єднана Європа сьогодні занадто зайнята собою, нею керують дедалі більш забюрократизовані структури, рішення на найвищому рівні, які визначають життя ЄС , іноді ухвалюються за лічені години, без належного обговорення і осмислення, без консультацій з громадянами країн-членів Євросоюзу [20, с. 42-43].