Зразок роботи
Податкова політика Європейського союзу відображає собою систему регулювання суспільних відносин, у процесі реалізації інтеграційних процесів та гармонізації національних правових і політичних систем, що проводяться інститутами та органами Європейського союзу. , недопущення недобросовісної та згубної податкової конкуренції юрисдикцій держав-членів, недопущення податкової дискримінації на внутрішньому ринку, вироблення нових принципів та механізмів усунення подвійного оподаткування, а також забезпечення боротьби з податковими правопорушеннями.
Джерела податкового права Європейського союзу:
▪ Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (European Economic Community), Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір, Ніцький договір, Лісабонський договір 2007 р.;
▪ Регламенти (близькі за формою, конституцією, Директиви (більш гнучка форма нормативного правового акта, є основними інструментом гармонізації права в ЄС, вона встановлює переважно кінцеві цілі та параметри, одночасно залишаючи державам-членам способи та механізми їх досягнення);
▪ Рішення (як правило, є нормативними правовими актами індивідуального застосування, щодо конкретної держави-члена, або щодо встановлення термінів введення акта ЄС, і т.д.);
▪ Висновки (не мають обов'язкового характеру для держав-членів) -членів)
▪ Судова практика (Рішення суду ЄС, Рішення Європейського суду загальної юрисдикції).
Поряд положень Договору (ст.ст. 90 – 93 з непрямого оподаткування та ст. 94 дозволяє приймати директиви з прямого оподаткування) передбачені можливості для інститутів Європейського союзу приймати нормативні правові акти, у сфері оподаткування обов'язкові для держав-членів. Основні ключові документи щодо питань оподаткування в ЄС: містить основні напрямки розвитку та діяльності інституцій AFFAIRS (ES FIN WG) як уповноважена інституція Європейської Комісії.
Політика ЄС у галузі прямих податків спрямована на те, щоб вирівняти умови конкуренції, забезпечити вільне пересування капіталів та створити сприятливий податковий режим. До останнього часу національні режими оподаткування в даній сфері залишалися багато в чому сумісними. Обкладанню корпоративним податком підлягає чистий прибуток фірми (валовий дохід за вирахуванням всіх витрат і збитків).
З метою створення сприятливих передумов для поглиблення інтеграційних процесів і активізації транскордонної інвестиційної діяльності Рада ЄС прийняла в 1990 р. дві директиви - Директива 434 , поглинання та придбання частки участі компаній різних держав-членів; - Директива 435 про єдину систему оподаткування материнських та дочірніх компаній.
Директиви усувають можливість багаторазового оподаткування прибутку за допомогою податкових правил для транснаціональних компаній. Наприклад, у разі злиття компаній, збільшення капіталу новоствореної компанії не підлягає оподаткуванню, так як компанія, що передає активи, продовжує в податкових цілях враховувати їх за первісною вартістю. Акціонери материнської компанії, вказують вартість акцій також за їх первісною вартістю. і дочірніх компаній передбачено (1) відмову від оподаткування прибутків, що переводяться зарубіжними дочірніми компаніями, або (2) залік податків, сплачених ними, при оподаткуванні материнських компаній.
У 1990 р. була також прийнята Конвенція про усунення подвійного оподаткування зв'язаних між собою підприємств. Передбачена нею процедура значно полегшує пошук взаємоприйнятних рішень спірних питань, що виникають між податковими органами держав – членів ЄС при оцінці активів зливаються або пов'язаних компаній. При цьому на відміну від аналогічної конвенції, укладеної в рамках ОЕСР, яка вимагає лише проведення консультацій із зазначених питань. Арбітражна конвенція ЄС зобов'язує сторони припинити подвійне оподаткування не пізніше трьох років після початку відповідного розслідування.
Суспільства. Відповідно до Кодексу країни-члени зобов'язалися не вводити нових законодавчих або адміністративних податкових заходів, таких, наприклад, як застосування зниженої або нульової ставки податків на прибутки підприємств, які можуть спотворити умови конкуренції та вплинути на географію економічної діяльності в рамках ЄС, а також поступово (протягом 5 років). років починаючи з 1 січня 1998 р.) змінити або усунути такі заходи, що діють.
Передбачається взаємний обмін інформацією та консультації з цих питань у рамках спеціально створеної групи у складі високопоставлених представників країн-членів. Кодекс також закликає країни-члени співпрацювати з метою боротьби зі спробами ухилення від сплати податків та іншими формами податкового шахрайства, використовуючи для цього заходи, передбачені національним законом угодами.
Загальна консолідована корпоративна податкова база (Consolidated Corporate Tax Base) єдиний набір правил, які компанії, що працюють у рамках ЄС могли б використовувати для розрахунку їх оподатковуваного прибутку. Іншими словами, компанії доведеться дотримуватися загальної системи норм ЄС для обчислення його оподатковуваного доходу, а не різними правилами в кожній державі-члені, в якій вони працюють.
Такі компанії зможуть подати одну консолідовану податкову декларацію для всієї своєї діяльності в ЄС. Консолідований оподатковуваний прибуток групи будуть розподілятися на окремі компанії за простою формулою, щоб кожна держава змогла обкласти податком прибуток компаній у своїй державі за податковою ставкою, яку кожна держава-член – обирає. єдиного вікна» системи для подання податкових декларацій та змогли консолідувати всі прибутки та збитки, понесені в рамках ЄС.
Держави-члени будуть зберігати своє повне суверенне право встановлювати свій власний ставки корпоративного податку. Країна-учасниця У неутримує податки на дивіденди, що підлягають сплаті материнської компанії в країні Х.
Якщо дочірня компанія країни А безпосередньо належить компанії країни Х, податок на розподілений прибуток підлягає утриманню. Якщо материнська фірма країни Х створює дочірню організацію-посередника країни В, податок в країні А може не сплачуватись. Країна А не може утримувати податки на доходи, розподілені материнської компанії в іншій країні відповідно до директиви «Про материнські та дочірні компанії» схеми, головна мета якої - ухилення від сплати податку країні А, наприклад у випадку з компанією пустушкою. У результаті дії правил, спрямованих проти ухилення від сплати податку, переваги директиви не можуть бути використані.
Для того, щоб наочно проілюструвати даний приклад припустимо, що філії дочірньої компанії в країні А розподіляє на рік 1 мільйон євро прибутку материнської компанії в країні Х. Податкове законодавство країни А передбачає податкову ставку 25% з прибутку, що розподіляється країні Х, і підлягає зменшенню на 10% відповідно до двосторонньої угоди про сплату податку з метою запобігання подвійному оподаткуванню, укладеному з країною Х, якщо граничне значення пайової участі досягнуто материнською компанією в країні Х, втрати податкових надходжень у країні А в результаті використання компанії-посередника в країні Складе 250 000 євро або 100 , Залежно від застосовних податкових ставок.
Гармонізація непрямого оподаткування була позначена як окреме завдання європейської інтеграції в Договорі про Європейське співтовариство. Виділяють такі основні акти права ЄС у цій галузі: Перша директива Ради 67/227/ ЄЄC від 11 квітня 1967 року «Про гармонізацію законодавства держав-членів щодо податків з обороту» (не діє).
Цей акт був прийнятий з метою замінити багаторівневу кумулятивну систему непрямого оподаткування в державах-членах ЄС та забезпечити досягнення значного ступеня спрощення податкових розрахунків та нейтральності фактора непрямого оподаткування щодо конкуренції в ЄС. Причому запровадження ПДВ, який замінює інші податки з обороту, стало обов'язком держав-членів.
Друга та Третя директива Ради 68/227/ЄЕС від 11 квітня 1967 року та 69/463/ЄЄC від 9 грудня 1969 року «Про гармонізацію законодавства держав-членів щодо податків звороту - запровадження податку на додану вартість у державах-членах» (не діє ). Дані акти надавали низку відстрочок щодо введення ПДВ у деяких державах-членах. " (не діє). У положеннях даного акта відбилися основні принципи функціонування системи ПДВ. Цей акт мав величезну кількість змін та доповнень. Він був повноцінним податковим актом.
Окремо необхідно відзначити гармонізацію ним ставок ПДВ у державах-членах. (положення цього акта дозволяють платнику податків однієї держави-члена отримувати відшкодування ПДВ в іншій державі-члені). З 01.01.2009 діє нова Директива. Тринадцята директива Ради 86/560/EEC від 17 листопада 1986 року "Про гармонізацію законодавства держав-членів щодо податків з обороту - Положення про відшкодування податку на додану вартість оподатковуваним особам, не учреди платнику податків третьої країни отримувати відшкодування ПДВ у державі-члені ЄС). З 01.01.2009 діє нова Директива.
Директива 91/680/ЄС від 16 грудня 1991 р. запроваджено "перехідну систему", стосовно доповнення єдиної системи податку на додану вартість та внесення змін до Директиви 77/388/ЄС, скасовані податків. Ця Директива вносить суттєві зміни до Шостої Директиви, впроваджуючи частину 16 перехідного режиму оподаткування торгівлі між державами-членами. За структурою ця частина повністю повторює всі попередні частини Шостої Директиви, але тільки з тією різницею, що регулює відносини, що виникають при торгівлі всередині.
Співтовариства між державами-членами. електронних послуг. Зазначені правила дозволяють державам членам обкладати податком на додану вартість електронні послуги, послуги з радіо та телемовлення, що надаються на основі передоплати або оплати в рамках ЕС. /ЄС від 28 листопада 2006 року «Про загальну систему податку на додану вартість» може вважатися тріумфом європейської податкової інтеграції.
Чинний з 1 січня 2007 року даний акт був прийнятий для заміни чинного інтеграційного законодавства у сфері регулювання ПДВ (зокрема знаменитої Шестойдирективи) суттєвих змін. Зміни торкнулися переважно логічної структури документа. Акт складається з 15 розділів, 414 статей та 14 додатків, їм визначено: предмет та сферу застосування (глава 1); територія застосування (глава 2), оподатковувані особи (глава 3), оподатковувані угоди (глава 4); місце здійснення оподатковуваних угод (глава 5), настання податкового зобов'язання та стягнення ПДВ (глава6), оподатковувана сума (глава 7), ставки (глава 8), звільнення/податкові пільги (глава 9), відрахування (глава 10), обов'язки оподатковуваних осіб окремих категорій неоподатковуваних осіб (глава 11), спеціальні схеми оподаткування (глава 12), положення, що надають відступ (глава 13), інші положення (глава 14), заключні положення (глава 15).
Положення зазначеної Директиви 2006/112/ЄС "вводять в дію" загальну систему стягування ПДВ, яка застосовується до виробництва та реалізації товарів, а також надання послуг з купівлі та продажу з метою споживання на території ЄС. Директивою визначаються всі ключові елементи оподаткування VAT, за винятком податків , які встановлюються кожною окремою державою ЄС (у межах, встановлених Директивою) та деяких інших питань. правок у 2013 році.
Відповідно до п. 1 ст. 9 Директиви, особою, що підлягає оподаткуванню VAT, визнається «будь-яка особа, яка самостійно здійснює в будь-якому місці будь-який вид економічної діяльності, якими б не були цілі та результати такої діяльності». Звідси випливає, що основною ознакою, що характеризує оподатковувану особу, є здійснення такою особою економічної (підприємницької) діяльності. використання матеріальних і нематеріальних предметів з метою тривалого отримання доходів (п.1 ст. 9 Директиви).
Іншими словами, до платників податків VAT (оподатковуваним особам) відносяться комерційні компанії, партнерства, фізичні особи – підприємці. Не є платниками податків VAT особи, які купують товари або послуги , не пов'язаного з підприємницькою діяльністю До них, як правило, належать приватні фізичні особи. організаційним ознакам взаємозалежні особи одним платником податків (п.1, ст.11 Директиви)
Режим юридичної відповідальності постачальників послуг Інтернету (т.зв. провайдерів) до ЄС встановлюється статтями 12-15 Директиви про електронну комерцію. Директива про Інформаційне Товариство, звільняючи у ст. 5 (1) посередників відповідальності за порушення права на відтворення при створенні тимчасових копій з метою "передачі в мережі між третіми особами", все ж таки вимагає у ст. 8 (3) від держав-членів забезпечення права власників авторських та суміжних прав звернутися до суду з метою отримання судової заборони проти посередників, чиї послуги використовуються третіми особами для порушення авторських та суміжних прав.
Вирішення проблеми відповідальності провайдерів назріло задовго до прийняття згаданих Директив. У багатьох випадках, коли йшлося про порушення норм суспільної моралі, наклеп чи порушення авторських прав в Інтернеті, першою, інстинктивною реакцією урядів і судів були спроби (більш-менш вдалі) притягнути до відповідальності провайдерів за дії їх клієнтів. І така позиція має просте пояснення: провайдерів існує менше, ніж користувачів Інтернету, їхнє фізичне місцезнаходження відомо і їх простіше проконтролювати.
До того ж ймовірність того, що майна провайдерів (як правило, юридичних осіб) вистачить для компенсації збитків набагато вище, ніж ймовірність того, що для тієї ж мети вистачить майна користувачів Інтернету, які в переважній більшості є фізичними особами.
Виходячи з вищесказаного, стаття 15 Державам-членам покладати на Інтернет-посередників обов'язок здійснювати загальний моніторинг інформації, яку вони передають або зберігають, або активно відшукувати факти або обставини, що вказують на незаконну діяльність користувачів Інтернету. У деяких випадках компетентні органи держав-членів можуть вимагати здійснення моніторингу інформації відповідно до національного законодавства (преамбула 47).
Обов'язки повідомляти компетентним органам за їх запитом про інформацію, яка дозволяє ідентифікувати одержувачів послуг, з якими вони мають угоди про зберігання інформації (ст. 15 (2)). Статтями 12-14 передачу, тимчасове зберігання ("кешування") або розміщення на сервері ("хостингу") інформації.
Таким чином, обмеження відповідальності застосовується відповідно до типу послуг провайдерів, а не типу самих провайдерів або інформації, якими передається чи зберігається. Встановлені обмеження мають горизонтальний характер, що означає, що вони відносяться до всіх видів юридичної відповідальності – кримінальної, цивільної, адміністративної – і всіх видів незаконних дій користувачів Інтернету.
Директива стосується відповідальності осіб, які є джерелом інформації, а також не стосується відповідальності Інтернет-посередників у випадках, не передбачених у статтях 12-14.
Магістр