Косовський прецедент та його вплив на міжнародні відносини в ХХІ ст. (ID:164776)

Вступ Косово (столиця — м. Приштина) — автономний край (площа 10,9 тис. кв. км, населення близько 2 млн. осіб) у складі Сербії. Визначення Косова як автономного краю, так само як і Воєводини, дає Конституція СФРЮ 1974 р. У березні 1981 р. косовські албанці ініціювали безладдя, вимагаючи надати краєві статус союзної республіки. У відповідь Белград спрямував у Косово війська, ввів у краї надзвичайний стан. 28 березня 1989 р. сербський парламент прийняв поправки до Конституції Республіки Сербія, якими урізалися права автономних країв. У червні того самого року Слободан Мілошевич на мітингу на честь 600-річчя битви на Косовому полі, в якій серби вступили в нерівну битву з добірним військом Оттоманської імперії, заявив косовським сербам, що «більше ніхто не скривдить їх»; а в липні сербське керівництво розпустило крайові органи влади Косова й призначило особливу дирекцію для управління краєм. До Косова ввели сербські війська та спец підрозділи сербської поліції, які замінили місцеві органи правопорядку. На противагу Белградові косовські албанці обрали своїх Президента і парламент, сформували крайовий уряд, утворили Армію визволення Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, а в майбутньому — приєднання його до Албанії. Сепаратистські настрої в Косові підігріваються вимогами остаточного виходу республіки зі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії й албанські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт. Переговори Белграда й Приштини, резолюції Ради Безпеки ООН не допомогли нормалізувати становище. Збройне протистояння триває. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорсткою вимогою до Белграда й Приштини розпочати мирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких — збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії . Переговори між делегаціями уряду Сербії та косовських албанців спочатку в Рамбуйє, а згодом у Парижі успіху не досягли. Сербська делегація відмовилася дати згоду на введення до Косова військ Північноатлантичного альянсу. Президент міжнародної асоціації «Адвокати без кордонів» Жіль Вільям Голбандель заявив: «Ті, хто вів переговори з Мілошевичем, зробили все можливе для того, щоб Президент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йому угод». Югославське керівництво, яке так і не змогло запропонувати повноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО привід запровадити на практиці «концепцію необмеженої відповідальності» альянсу і його право на «гуманітарну інтервенцію». Насправді це була неприхована агресія НАТО проти суверенної Югославії — за всіма класичними канонами міжнародного права. У прийнятому консенсусом Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначенні агресії зазначається: «Буде кваліфікуватися як акт агресії... бомбардування збройними силами держав території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави». І далі: «Жодні міркування чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії». 24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана віддав наказ головнокомандувачеві силами НАТО в Європі розпочати військову операцію проти Союзної Республіки Югославія. Як обґрунтування для застосування сили названо прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту — в протистоянні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення, — збереження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів — здійснення права на самовизначення з подальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи переконливо свідчать, що Європа «поступилася» правовими й моральними нормами. Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (надання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 червня 1999 p., авіація здійснила 35 000 бойових вильотів. У них брало участь більш як 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено близько 10 000 крилатих ракет і скинуто 79 000 т. вибухових речовин. Від бомбардувань загинуло 2 тисячі мирних жителів, приблизно 6 тисяч — важко поранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя. Збитки від війни величезні й у матеріальному плані — перевищують 100 млрд. доларів. Зруйновано промисловість і систему життєзабезпечення країни. Ще не повною мірою оцінено наслідки екологічної катастрофи, як і наслідки використання зброї зі збідненим ураном. Для закріплення результатів воєнної кампанії, повернення албанських біженців, а також виведення Косова і Метохії з-під влади уряду СРЮ, НАТО ініціювало миротворчу операцію в провінції, яка здійснюється за рішенням Ради Безпеки ООН. У ній беруть участь 50 тис. Військовослужбовців, контингенти зі США, Великої Британії, Німеччини, Франції й Італії діють під керівництвом НАТО. Росію представляють 3600 військовослужбовців, які діють під національним контролем. Україна також висловила готовність взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах. Етнічний конфлікт сербів і косовських албанців у результаті операції «Союзницька сила» загострився, сутички між ними не вщухають.Із краю примусово вигнано щонайменше 350 тис. мешканців Косова — передусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 p. до 30 березня 2000 р. здійснено 4564 терористичні акти, вбито 936 осіб. Зруйновано або спалено 82 монастирі та церкви й 50 тис. будинків. Етнічними чистками, спаленням і руйнуванням церков, монастирів і культурно-історичних пам'яток порушено етнічні корені й духовний зв'язок Косова як колиски сербської державності з іншими частинами Сербії. Жодна з європейських держав не наважувалася заблокувати військову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради Безпеки ООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутичкою Росії й Америки після закінчення «холодної війни». Росія рішуче засудила операцію НАТО проти СРЮ як агресію проти суверенної держави й виступила ініціатором пошуку дипломатичного й політичного врегулювання цієї складної проблеми. Загалом із початку 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії пройшла складний шлях — від повної бездіяльності до зосередження й активного обстоювання національних інтересів, у тому числі й на Балканах. Актуальність теми полягає в вивченні та аналізі витоків створення Косовського конфлікту, методів його припинення. Також в світі існує сотні таких конфліктів в різних країнах : Англія - Північна Ірландія , Франція - Корсика , Іспанія - баски , Туреччина - курди , Греція - Туреччина - Кіпр . Росія на величезній своїй території стикається з тими ж проблемами: Кавказ , Татарстан , Башкортостан , Якутія і т.д. Більш того , весь пострадянський простір наповнений цими конфліктами: Грузія - Абхазія , Молдова - Придністров'я , Вірменія - Азербайджан - Нагірний Карабах , Таджикистан - Узбекистан - Афганістан , які би в майбутньому при правильному розгляді і підході можуть бути вирішеними. Об'єктом дослідження є « Косовський прецедент » та його вплив на міжнародні відносини у сьогоденні. Предметом вивчення є регіональний конфлікт , зокрема Югославський , його вплив на політику провідних країн світу , а також заходи спрямовані на боротьбу з цим явищем. Мета роботи полягає у встановленні причин виникнення косовського конфлікту та простеження його розвитку. Вивчення національних, історичних та релігійних передумов Косовського питання, з одного боку та вивчення того, який відгук мало розв`язання цього конфлікту у міжнародних відносинах - з іншого боку. Особлива увага звертається на політику НАТО, ООН та діяльність миротворчих сил у мирному врегулюванні конфлікту між сербами Косово та албанцями. Завдання роботи: 1. Розглянути передісторію Косовського конфлікту. 2. Розглянути історію виникнення конфлікту. 3. Проаналізувати радикалізацію сепаратиського руху в Косово. 4. Розглянути переростання кризи у «війну на Балканах», її етапи. 5. Аналіз війни у Косово. 6. Проаналізувати погляди та позиції країн Європейського Союзу, Росії та Сполучених Штатів Америки , щодо «Косовського прецеденту». Структура дипломної роботи : Дипломна робота складається з вступу , чотирьох розділів , шістьох підрозділів , висновків, списку використаних джерел та літератури.