ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНР В АФРИЦІ (ID:614274)

ВСТУП Актуальність дослідження визначається сукупністю історичних змін, які відбулися у світі наприкінці XX – на початку XXI століття, процесом становлення КНР як нового центру сили на міжнародній арені, а також зростаючою роллю Африки у світовій політиці та економіці. Активізація політики КНР в Африці, поряд зі зміцненням позицій африканських країн як суб'єктів міжнародних відносин, впливає на розстановку сил на світовій арені і диктує необхідність уважного її вивчення. Увага Китаю до Африки пояснюється не тільки важливою роллю ресурсного потенціалу континенту, а й зростаючою політичною вагою регіону на міжнародній арені. Відносини з Африкою – частина китайської стратегії нового світового порядку. Китай прагне відігравати більш вагому роль у міжнародних справах. Він потребує підтримки своїх позицій у міжнародних організаціях з боку африканських країн. Офіційний Пекін розраховує на підтримку Африки і в питанні прав людини – предмету його постійних дискусій із Заходом. Тому Африка, континент з найбільшим числом держав, багато з яких пам'ятають про допомогу, надану їм Пекіном у боротьбі за національну незалежність і становлення державності, зайняла центральне місце в китайській зовнішньополітичній стратегії. Беручи до уваги зростання ролі КНР, а також 54 держав Африки в сучасних міжнародних відносинах, та з огляду на різку активізацію в останнє десятиліття діяльності Китаю в Африці в усіх напрямках, аналіз його африканської політики є актуальним, оскільки сприяє формуванню цілісного уявлення про систему міжнародних відносин на переломному етапі їх розвитку наприкінці ХХ – на початку XXI століття. Основна мета роботи – провести комплексний аналіз основних етапів розробки і реалізації політичної стратегії та дипломатії Пекіна в Африці, враховуючи зрушення в системі міжнародних відносин, форми та напрями дипломатії КНР в африканських країнах, стан і проблеми співробітництва КНР з країнами Африки в міжнародних організаціях. У роботі вирішуються такі завдання: 1) визначити причини зацікавленості Китаю у співпраці з Африкою та основні принципи африканської зовнішньополітичної стратегії КНР через призму економічних, політичних, ідеологічних та безпекових факторів і проаналізувати динаміку розвитку їхніх відносин, виділивши конкретні етапи; 2) детально розглянути основні засади економічної моделі, запропонованої та впровадженої Китаєм в Африці та охарактеризувати торгівельну й інвестиційну політику КНР в регіоні; 3) розкрити значення «м’якої сили» як важеля впливу Китаю на Африку та дослідити масштаби, засоби і методи співпраці Китаю з африканськими регіональними організаціями; 4) виявити фактори, що сприяють зміцненню позицій Китаю в Африці, з одного боку, і негативні моменти його політики, що викликають критичне ставлення, з іншого. Об’єктом дослідження є зовнішня політика Китайської Народної Республіки. Предметом кваліфікаційної роботи є особливості зовнішньополітичного курсу КНР стосовно країн Африки. Хронологічні рамки дослідження та територіальні межі. В даній роботі досліджуються відносини Китаю та Африки ще з давніх часів і до наших днів. При цьому основна увага зосереджена саме на сучасному періоді. Територіальні межі охоплюють увесь африканський континент та територію Китайської Народної Республіки в її сучасних кордонах. Стан наукової розробки. Питання відносин Китаю та африканських країн цікавили дослідників уже давно. Серед праць китайських авторів на тему політики КНР в Африці можна назвати роботи Ло Цзяньбо, Лю Хуньу, Щень Бейлі, Хе Венпіня. Також дослідженням даної тематики займалися й інші зарубіжні вчені, як-от А. Бодомо, Д. Бротигем, Дж. Сван, Д. Шинн, Ф. Сноу, С. Харст, Дж. Ейзенман, Дж. Курланчик, Тара Ф. Чен, Г. ле Пере та інші. Найбільш активні дослідження відбуваються саме в останні десятиліття, що зумовлено зростанням інтересу КНР до африканського континенту. З іншого боку, впродовж останніх років намітилася тенденція, коли на предмет запропонованої в рамках кваліфікаційної роботи проблематики почали з’являтися дослідження африканських науковців. Процесам зародження в Африці нової зовнішньої політики, що здатна протистояти викликам глобалізації, присвячували праці К. Адар та Р. Аджула. Вивченням проблем африканської зовнішньої політики займаються науковці Південноафриканського інституту міжнародних відносин (SAIIA) (Йоганнесбург, ПАР), Інституту Африки (Преторія), Інституту глобального діалогу (Мідранд, ПАР) та інші. Звертає на себе увагу також діяльність Центру китайських досліджень при Стелленбошському Університеті – першого такого типу Центру в Африці. Великий науковий інтерес представляють роботи відомого південноафриканського вченого, фахівця з політики Китаю та Індії в Африці Сануші Найду, яка намагається відповісти на питання: чого більше для Африки в китайській політиці – плюсів або мінусів. Заслуговує на увагу монографія «Тигр, що крадеться, дракон, що сховався?», опублікована Центром врегулювання конфліктів в Кейптауні під редакцією С. Найду і співробітника кафедри досліджень Східної Азії Університету Лідса (Великобританія) К. Ампіа. Оцінюючи «повернення» Китаю в Африку як одну з найбільш важливих подій нового століття, африканські автори аналізують історичний і геополітичний контексти китайсько-африканського партнерства. У книзі представлені думки африканських авторів з приводу політики Китаю в різних країнах континенту, а також суперництва Китаю в Африці з традиційними гравцями. Китайській політиці в Африці приділяє увагу також Кріс Олден з Лондонської школи економіки і політичних наук. Олден – один з редакторів книги «Китай повертається в Африку», до якої увійшли статті африканських, європейських, китайських та американських учасників Кембриджської конференції 2006 р. Головна увага в книзі присвячена проблемі експансії Китаю, яка, як правило, розглядається вченими з позиції Заходу, водночас ставлення африканських дослідників до неї враховується мало. Зовнішня політика КНР, в тому числі її африканський вектор, традиційно викликає великий інтерес серед науковців РФ. Тому діяльність Пекіну в даному регіоні знайшла своє висвітлення в роботах багатьох російських вчених, як-от: A. B. Ломанов, С. Г. Лузянін, A. B. Лукін, В. В. Міхєєв, Д. В. Мосяков, М. А. Потапов. Досліджується також економічна основа двосторонньої співпраці, у цьому питанні найбільший інтерес становлять останні напрацювання О. І. Абрамової, Дж. Бермана, Л. Л. Фітуні та низки інших науковців. Практичне значення одержаних результатів. Наведені в роботі дані можуть використовуватися в наукових дослідженнях, присвячених зовнішній політиці КНР, країнам Африки та історії китайсько-африканських відносин; при підготовці лекційних та практичних занять, в рамках навчального процесу у вищій школі. Також дане дослідження може використовуватися як самостійне джерело знань будь-якими зацікавленими особами, до кола наукових інтересів яких входять Китай та африканський континент. Структура роботи. Дана робота складається з наступних елементів: вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел (106 позицій). ВИСНОВКИ Останнім часом ми є свідками «великого повернення» Китаю на міжнародну арену, особливо в Африці. Хоча Китай не є новим партнером в Африці, його присутність значно зросла за останнє десятиліття. Інтенсифікація відносин між Китаєм та Африкою є можливістю для останньої розробити економічну стратегію і створити робочі місця. Африка знаходиться в пошуку економічних партнерів, які б зробили реальний внесок в її розвиток і добробут населення. Китай, натомість, прагне зміцнити свої позиції на південь від Середземного моря та Азії і не допустити посилення впливу інших потужних міжнародних гравців у регіоні. З одного боку, динамічна політика, що проводиться Китаєм в Африці, є позитивною, тому що змінює повільний і бюрократичний апарат традиційних країн-донорів; з іншого боку, соціальні та економічні проблеми, викликані припливом китайських компаній і робітників, турбують місцеве населення. Присутність Китаю в Африці принесла нові економічні можливості, що дало поштовх до розвитку кільком країнам. Створення Фонду розвитку «Китай-Африка» у 2007 році сприяло китайським інвестиціям в галузі інфраструктури, сільського господарства та промисловості в Африці. Китай є третьою за величиною країною в світі після Росії і Канади, але на нього припадає невелика кількість орних земель. Відповідно, Пекіну потрібні партнери, щоб отримувати доступ до сільськогосподарської продукції. Це та багато інших чинників зумовили зростання активності КНР в даному регіоні. Згідно з визначеними завданнями, за результатами дослідження було сформульовано наступні висновки: 1. Африка – це «криниця природних ресурсів» для Пекіну, величезне «поле» для економічної діяльності; прибічник китайських позицій щодо різних питань (проблема Тайваню, який вже майже повністю витіснили з міжнародного політичного життя, «політичний товариш» серед країн «третього світу»); адепт китайської моделі розвитку, яка активно впроваджується і вважається частиною африканських країн більш прийнятною, ніж західна. Китай також хвилює те, що на території Африки проживає велика кількість китайців, що спричиняє незадоволення з боку жителів континенту, а також соціальні конфлікти, які загрожують погіршенням безпекової ситуації, що може позначитися на відносинах обох партнерів і завдати їм значних як матеріальних, так і політичних збитків. Політика Китаю щодо Африки ґрунтується на конкретних принципах, які постійно оновлювались та доповнювались. Базовими можна вважати проголошені на конференції в Бандунзі в 1955 р. «панча шила» («5 принципів мирного співіснування»), які гарантували повагу суверенітету африканських держав, заохочення до мирного вирішення спірних питань тощо. Пізніше вони дещо трансформувалися: у 1963-1964 рр. Пекіном було запропоновано «8 економічних принципів» (надання допомоги новим політичним акторам та забезпечення незалежного економічного розвитку); у 1992 р. з’явилися нові «6 пунктів співпраці», які передбачали активізацію відносин з африканськими регіональними організаціями (Африканський союз), допомогу країнам, які активно змагаються за свій суверенітет та повагу до вибору політичного режиму. Додатковими важливими підвалинами зовнішньополітичної стратегії треба назвати так звані «Білі книги» 2006 та 2015 рр., які вже на законодавчому рівні закріплюють різнопланову співпрацю з африканськими країнами. Можна додати також такі концепції, як-от «Один пояс, один шлях» («Новий Шовковий шлях», що передбачає певну координацію Китаю та африканських країн у фінансовій та політичній сфері, розвиток інфраструктури) та «цементну дипломатію» (будівництво величезної кількості споруд, деякі з яких визнано пам’ятками співпраці). Відносини Китаю та Африки можна вважати такими, що пройшли перевірку часом, основою яких були дружба та взаємна вигода без жодного натяку на експансію та створення метрополій. Через політику ізоляціонізму Китаю в Новий час відносини були «замороженими», але вже в середині ХХ століття були відновлені та активізовані до нового рівня. Китай активно вболівав за незалежність африканських колоній від своїх «політичних феодалів» та надавав всебічну допомогу. Сьогодні Китай та Африка пишаються історією своєї співпраці та з кожним роком намагаються зробити її ще більш плідною. 2. Китайська модель економіки, яка довела свою ефективність на практиці, приваблює африканські уряди, що є вигідним для обох сторін. Зокрема, Африка вирішує конкретні питання, які заважають правильному функціонуванню економіки, а Китаю вдається поширити свою модель за межі азійського регіону і довести переваги китайської ідеї. Тому цю модель, яка визнає примат стабільності над демократією одним з 3 стовпів китайської політики, вважають дуже дієвою. Хоча і тут існують певні перешкоди, зокрема негативні соціальні наслідки (використання китайських працівників набагато перевищує кількість африканців, що гальмує створення нових робочих місць для останніх), які призводять до поширення думки про «неоколоніалізм» китайської політики. Китайсько-африканська торгівля має великий потенціал, а китайський ринок – необмежений простір для товарів, що надходять з африканських країн. Надходження якісних та дешевих китайських товарів допомогло впоратися з інфляцією та підвищити рівень життя населення континенту. Щоправда, бізнесмени Африки незадоволені тим, що Китай представляє на африканському ринку товари за надто заниженими цінами, адже це негативно впливає на місцеву промисловість. Інвестиції підприємств Китаю розширюють джерела ресурсів, які необхідні для розвитку африканських держав, надають поштовх розвитку інфраструктури. Таким чином, стимулюється попит на китайську продукцію, знижується рівень конкуренції на внутрішньому ринку через переорієнтацію потоків товарів на інші регіони у світі. Завдяки китайським інвестиціям було побудовано велику кількість залізниць, лікарень, університетів, фабрик тощо, надається велика кількість позик африканським країнам для задоволення їх потреб та підйому економіки; 3. Пекін докладає значних зусиль для формування позитивного іміджу серед африканської аудиторії, використовуючи елементи «м’якої сили». Основною формою у цьому плані є забезпечення розвитку освітньої галузі, зокрема надання стипендій африканських студентам, будівництво навчальних закладів, обмін науковцями. Серед інших способів можна також згадати: створення культурних центрів; проведення мозкових форумів, головною метою яких є розвинути механізм «мозкового» співробітництва, гарантувати ефективний обмін досвідом та пошук нових ідей; інтенсифікація діяльності форумів молодих лідерів тощо. Китай активно співпрацює з африканськими організаціями. Він підтримав створення Африканського союзу, який замінив Організацію Африканської Єдності, з якою Пекін традиційно підтримував активні контакти. Представники Китаю надають велике значення цій організації, адже їхня співпраця охоплює цілу низку важливих питань: консультації з питань миротворчості, проблем регіону, забезпечення розвитку та стабільної мирної ситуації. Заохочуються зв’язки з фінансовими організаціями, зокрема Африканським Банком Розвитку, Банком торгівлі та розвитку Східної та Південної Африки, фондами розвитку. В питаннях регіональної інтеграції та розвитку економіки регіону партнерами Китаю виступають KOMECA, EKOBAC, Економічне співтовариство країн Західної Африки. 4. Діяльність Китаю на континенті викликає неоднозначні оцінки. За останнє десятиліття Піднебесна стала основним економічним партнером місцевих країн у багатьох сферах, і це схвалюється багатьма науковцями та громадянами Африки загалом. Збільшуються обсяги торгівлі, видобуток корисних копалин, культурний обмін, реалізуються інфраструктурні проєкти. Водночас, різко зростає рівень заборгованості африканських країн при здійсненні цих же проєктів. Вивезення капіталу за межі країн теж породжує занепокоєння. Експансія китайських підприємств загрожує національним економікам. Апогеєм недовіри до діяльності Китаю в регіону є критика якості китайської продукції, яка залишає бажати кращого. Це призводить до соціальних заворушень та протестів. Але, незважаючи на це, загальна ситуація демонструє прихильність до політики КНР та задоволення її результатами. Про це свідчить опитування, яке довело, що африканці, в цілому, сприймають китайську діяльність на континенті позитивно. Підсумовуючи, варто наголосити, що запропоноване дослідження є першим кроком у плані дослідження такої об’ємної та багатогранної проблеми, якою є відносини між Китаєм та африканськими країнами; спробою визначити основні риси цієї співпраці та передбачити її майбутнє. Зважаючи на те, що Китай займає одну з лідерських позицій на сучасному ринку, а країни Африки поступово укріплюють свій статус «країн, що розвиваються» та приваблюють інших гравців міжнародної арени, надзвичайно важливо «тримати руку на пульсі» і відслідковувати кожен «порух» у відносинах обох сторін. В майбутньому це може вплинути на загальну міжнародну ситуацію та зачепити інтереси найрізноманітніших акторів у різних регіонах планети.