Зразок роботи
1.1. Історія розвитку креативного мислення
Креативне мислення є одним із феноменів, що відрізняють людину від представників тваринного світу. Із моменту народження людина у всі історичні епохи виявляла нагальну потребу у самовираженні у вигляді творчості. Творче осмислення – спосіб активного пізнання світу, і саме воно уможливлює прогрес як для окремого індивіда, так і для людства в цілому.
Проблема загальних закономірностей розвитку творчих та креативних здібностей міждисциплінарна. Вона знаходиться у сфері наукових інтересів дидактики, теорії та методики навчання та виховання, евристики, філософії, психології та інших наук.
У хронологічному відношенні проблеми творчості та розвитку креативних здібностей раніше, ніж в інших науках, осмислювалися та розроблялися у філософії. Мислителі всіх історичних епох зверталися до поняття «творчість» і прагнули дати інтерпретацію природи, сенсу творчості, виходячи з властивих їм світоглядних позицій та розвитку науки і освіти.
Вже мислителів Стародавню Грецію і Стародавнього Риму цікавило питання, яка природа творчості. Прогресивні для свого часу ідеї про творчість висловлювали давньогрецькі філософи Геракліт, Демокріт, Арістотель та Платон. Проте загалом антична філософія не надавала творчості пріоритетного значення.
У християнській філософії середньовіччя (Августин Блаженний, Хома Аквінський) творчість сприймали як акт божественного творіння, тобто творцем всього сущого вважався Бог. До людської творчості філософи середньовіччя ставилися як до творчості самої історії, а художній та науковій творчості не приділяли належного значення.
Ставлення до творчості кардинально змінюється за доби Відродження (XV– XVI ст.) з її гуманізмом та світсько-раціоналістичним світоглядом. Творцями ренесансної культури стають земні люди з різних соціальних страт. В епоху Відродження спостерігається небачений раніше інтерес до самого акту творчості та до особистостей творців. Зокрема Салютаті, наприклад, розвивав ідею необхідність творчої активності в ім'я блага всіх людей.
Проблема творчості займала чільне місце у поглядах філософів Нового часу (Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс) та Епохи Просвітництва. Творцем концепції творчості у XVIII столітті по праву вважається І. Кант. Ідея Канта у тому, що з важливих складових творчого процесу є здатність до уяви, отримала розвиток у працях Ф.Шеллінга.
Феноменологія процесу творчості займала одне з центральних місць у творах видатних російських філософів ХІХ – першої половини ХХ століття – В.С.Соловйова, Н.А. Бердяєва, П.А. Флоренського. Будучи релігійними мислителями, вони сприймали здатність людини до творчості як божественний дар і стояли позиції пасивності людини у творчості. Творчість, на їхню думку, неможлива без натхнення, а натхнення дарується людині згори.
Філософи другої половини ХХ століття також вивчали феномен творчості та особистість творчої людини. У цьому відношенні заслуговують на увагу праці австрійського філософа і психолога В. Франкла, вітчизняних філософів В.С. Біблера та С.С. Гольдентріхта.
Для нашого дослідження особливо значущими у методологічному відношенні є філософські положення про те, що творчість має діяльнісну природу, а його основною метою – саморозвиток особистості суб'єкта.
У розробку проблем, пов'язаних із творчістю, креативним мисленням та розвитком творчих здібностей, значний внесок зробили зарубіжні фахівці другої половини XX століття – початку XXI століття. У тому числі американські психологи: видатний психолог, педагог і філософ Дж. Дьюї, Л. Терстоун, піонер у дослідженні психології творчості Ф. Баррон, Дж. Гілфорд [37], Еге. Торренс, А. Кроплей, До. Тейлор; англійські вчені Ф. Бартлетт, Еге. де Боно та інших. Усі ці дослідники визнають, що творче мислення є особливу специфічну форму мислення, звану ними по-різному: відкрите мислення (Ф. Бартлетт), дивергентне мислення (Дж. Гілфорд), латеральне мислення (Е. де Боно - E. de Bono, янус-мислення (А. Ротенберг - A. Rothenberg [44].
Набуло поширення поняття «дивергентне мислення». Дивергентне мислення (від латів. divergere – розходитися) спрямоване на пошук багатьох рішень проблеми. Дослідженням дивергентного мислення спеціально займалися Дж. Гілфорд, Е. Торренс, К. Дункер, К. Тейлор. Термін було введено в науковий обіг Дж. Гілфордом, який визначав цей процес, як «мислення, яке здійснюється у різних напрямках; варіювання основних шляхів рішення, що призводить до несподіваних результатів ... » [37].
Згідно з Дж. Гілфордом, дивергентне мислення має кілька основних характеристик: гнучкість думки – здатність одночасно обмірковувати різні способи вирішення проблеми; побіжність думки – здатність швидко формулювати кілька ідей та рішень; оригінальність (або нестандартність) – здатність формулювати ідеї, які не спадають на думку іншим; опрацювання – здатність як обмірковувати деталі ідеї, а й шукати її втілення. На думку Дж. Гілфорда, здатність до такого типу мислення тією чи іншою мірою властива всім людям, і за певних умов ця здатність може бути розвинена [37].
Магістр