Зразок роботи
1.1. Теоретичні основи дослідження психолого-педагогічної компетентності викладача вищого навчального закладу
Період розвитку педагогіки як прикладної дисципліни співвідноситься тільки з історією суспільства в цілому, а педагогіки як науки нараховує вже більше ніж чотири століття. Змінюються історичні епохи, характер суспільних відносин, матеріально-технічна й наукова база життєдіяльності, а потреба людства у вихованні людини не втрачає своєї актуальності. Незважаючи на фундаментальну теоретико-методологічну основу сучасної педагогіки, багатовіковий практичний досвід виховання, закріплений у народній педагогіці, традиціях і звичаях народу, філософські, психолого-педагогічні наукові дослідження, кращі результати досягнень світової практики виховання, “написані Еверести педагогічних книжок” (І.П. Підласий [299]), необхідність вивчати проблеми виховання та навчання не тільки залишилася, а й гостро актуалізувалася.
Теоретичний аналіз завдань сучасної педагогічної науки дає підстави стверджувати, що основна їх частина пов’язана, перш за все, з особистістю педагога, який є і вихователем, і наставником (В.О. Сластьонін [351]); носієм наукового знання, культурно-педагогічного досвіду суспільства (І.Ф. Ісаєв [152]), педагогічної моралі; особливою соціально-біологічною системою (К.К. Платонов [296]); творчим суб’єктом педагогічної діяльності та комунікативної взаємодії (Б.Ф. Ломов [400]); особистістю, яка має сукупність індивідуально-психологічних властивостей і здібностей (В.Д. Шадриков [408]), організовує та реалізує навчально-виховний процес (І.П. Підласий [299]).
Успішність реалізації основних завдань педагогіки значною мірою базується на рівні розвитку особистісних, професійних здібностей педагога, його професійної компетентності, оскільки, як зазначають І.Ф. Ісаєв, О.І. Міщенко, В.О. Сластьонін, Є.Н. Шиянов [288] та інші, для того, щоб сприяти розвитку особистості, необхідно бути компетентним.
Жодні сучасні інноваційні технології та технічні засоби навчання не допоможуть педагогу виконувати на високому рівні свої професійні обов’язки, ефективно будувати свою професійну діяльність, якщо він сам на особистісному та професійному рівні до неї не буде підготовлений. Як зауважував К.Д. Ушинський [400], мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здається справою легкою й знайомою, але не всі прийшли до розуміння того, що, крім терпіння, спадкових здібностей і навичок, необхідна ще й спеціальна підготовка.
Отже, однією з фундаментальних проблем сучасної педагогічної науки в цілому та педагогіки вищої школи зокрема є дослідження психолого-педагогічної компетентності викладача як особливого особистісно-професійного феномену, що забезпечує й ефективність його професійно-педагогічної діяльності, і його всебічний гармонійний розвиток.
Визначення сутності психолого-педагогічної компетентності педагога вищої школи, згідно з логікою наукових досліджень, потребує з’ясування змісту таких категорій, як “компетентність”, “професійна компетентність”, “професійна компетентність педагога”. Це зумовлено перш за все тим, що поняття “психолого-педагогічна компетентність викладача” не є загальновживаним і в сучасній педагогіці недостатньо досліджено. Проте в психолого-педагогічній науці поширеним на сьогодні є використання такого терміна як “професійна компетентність педагога”, дефініція якого має бути розкрита відповідно до прийнятої позиції автора на основі певного методологічного підходу.
Отже, перебіг наукової думки буде відбуватися від загального (професійна компетентність педагога) до специфічного (професійна компетентність викладача вищого навчального закладу) і часткового (психолого-педагогічна компетентність викладача вищого навчального закладу), що і знайде відображення у змісті цього розділу роботи.
Для більш ретельного аналізу професійної компетентності педагога необхідно, перш за все, розкрити зміст безпосередньо самого поняття “компетентність”.
Звернення до енциклопедичних джерел і спеціальних досліджень дає можливість більш повно розглянути багатогранність і неоднозначність розуміння цього феномену наукового знання.
Загальнонаукове тлумачення поняття “компетентний”, хоча й дещо відрізняються за своїм змістом у різних джерелах, але включають два загальних аспекти: компетентний – 1) той, хто має достатні знання в якій-небудь галузі, який з чим-небудь добре обізнаний, тямущий; який ґрунтується на знанні, кваліфікації; 2) який має певні повноваження, повноправний, повновладний [133, c. 104].
У вітчизняній науковій літературі до поняття компетентності, в основному, включають певну сукупність знань, рівень умінь і певний досвід їх використання. В іноземних працях на перший план виходить категорія “здатність до дії” як уміння використовувати знання в практичній діяльності; як певні стратегії для реалізації творчого потенціалу особистості. Європейські педагоги використовують термін “компетентність” для визначення: загальних або ключових умінь; базових умінь; фундаментальних шляхів навчання; ключових кваліфікацій; ключових уявлень; опорних знань тощо.
Так, під компетентністю вчені різних країн світу розуміють:
загальні здібності, які базуються на знаннях, досвіді, цінностях, що були набутті в процесі навчання (Г. Параш, Дж. Куллахан, В. Хутмахер) [436];
достатність і придатність, володіння силою та волею, що допомагають адекватно діяти в ситуації (В. Долл) [436];
взаємозв’язок між навичками, уміннями, ситуативною діяльністю та особистістю (Ж. Перре) та ін. [375, с. 38];
здатність застосовувати знання й уміння, що забезпечує активне застосування навчальних досягнень у нових ситуаціях (експерти країн Європейського Союзу (Eurydice, 2002)) [243];
спроможність кваліфіковано впроваджувати діяльність, виконувати завдання або роботу, що містить набір знань, навичок і ставлень, які дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати певні функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професійній галузі або певній діяльності [172, с. 8];
володіння людиною відповідними компетенціями, включаючи її особистісне ставлення до них та предмета діяльності (А.В. Хуторський [402]);
здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти й виконувати поставлені завдання. Вона поєднує взаємовідповідні пізнавальні ставлення і практичні навички, цінності, емоції, поведінкові компоненти, знання і вміння, все те, що можна мобілізувати для активної дії (експерти програми “DeSeCo”) [172, с. 10];
якість особистості, яка здобула освіту певного ступеня, що виявляється в готовності на її основі до успішної діяльності з урахуванням соціальної значущості та соціальних ризиків, які можуть бути пов’язані з цією діяльністю (Ю.Г. Татур [376]);
характеристику особистості, сутність якої – володіння знаннями, які дають змогу робити висновки про що-небудь, надавати власну авторитетну думку, освіченість, авторитетність у певній галузі (А.О. Деркач [8]).
Отже, поняття “компетентність” за своїм визначенням охоплює такі психологічні явища, як здібність, здатність, спроможність, якість особистості, що мають потенційний характер, тобто виявляються, актуалізуються під впливом певних чинників внутрішнього та зовнішнього середовища та зумовлюють успішність життєдіяльності людини в усіх її проявах.
Тлумачення терміна “компетентність” має як широкий, так і вузький зміст. У широкому значенні компетентність розуміється як ступінь зрілості людини, яка передбачає певний рівень психічного розвитку особистості (навченість і вихованість) та дає змогу індивіду успішно функціонувати в суспільстві. У вузькому значенні компетентність розглядається як діяльнісна характеристика, тобто міра включеності людини в діяльність, що передбачає ціннісне ставлення до останньої (Л.Г. Карпова [163]).
У психолого-педагогічній літературі поняття “компетентність” поширилось відносно недавно. З кінця 1980-х рр. у зарубіжній [19; 118; 124; 237; 326] та вітчизняній [67; 172; 173; 244; 312; 336] науці з’являється спеціальний напрям – компетентнісний підхід в освіті, який характеризує реформування, перш за все, середньої освіти.
Магістр