Особливості виховного, емоційно-вольового впливу на поведінку учнів (ID:539752)

Теоретичні засади організації виховного, емоційно-вольового впливу у закладі загальної середньої освіти. У процесі підготовки молодого покоління до життя навчання та виховання становлять нерозривну єдність. Однак, як і дидактика, теорія виховання має свої характерні риси, зміст і методику. Завдання виховання в закладі освіти реалізують як у процесі навчання, праці, так і в цілеспрямованому впливі на вихованців у позаурочний час. Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості. У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії учителя й учня) аспекти. На нашу думку, влучним є вислів класика української психології І. Костюка про те, що «виховання по своїй суті — це керівництво індивідуальним становленням людської особистості. Виховувати — це проектувати поступове становлення якостей майбутньої особистості та керувати здійсненням окреслених проектів». Щоб усвідомити суть процесу виховання, треба розуміти його не як випадковий набір педагогічних дій, а як певну систему. Виховна система — це цілісний соціальний організм закладу освіти, організацію діяльності в якому А. Макаренко характеризує так: «Справжня суть виховної роботи... полягає зовсім не у ваших розмовах із дитиною, не у безпосередньому вашому впливові на дитину, а... в організації життя дитини». Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності та послідовності, не допускає....... Виховний вплив на особистість засобами освітнього середовища. Доручення. З перших днів навчання учитель намагається залучити дітей у різноманітну діяльність колективу, даючи доручення. 3а своїм характером доручення можуть бути епізодичними і постійними. Постійні доручення доцільно давати учням, які мають необхідний досвід у їх виконанні, розвинене почуття відповідальності Основна функція доручень — забезпечити набування дітьми досвіду виконання громадських обов'язків. Педагогічна вимога— педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє виробленню позитивних навичок і звичок поведінки. Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків. Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії. Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків). Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на творчі та гальмуючі. 1. Вияв доброти, уважності і піклування. Їх використання особливо важливе в індивідуальній виховній роботі. Доброта, увага і піклування, допомога дорослих, товаришів породжує у дитини почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри. Нерідко в деяких учнів бувають складні взаємини з батьками, вони не відчувають родинного тепла, піклування про себе. Якщо педагог зуміє роз´яснити таким батькам і вони змінять ставлення до дітей, це позитивно позначиться на їх самопочутті, а також на поведінці в усіх сферах життєдіяльності. 2. Вияв уміння. Кожна дитина, маючи певні нахили, уподобання, інколи звертається до вчителя за консультацією з питань, що її найбільш цікавлять, чи просто шукає цікавого співрозмовника. І якщо педагог виявить свою компетентність, умілість у галузі, до якої небайдужий школяр, це викличе у нього захоплення, підвищить авторитет педагога. 3. Активізація прихованих почуттів. Кожна дитина, будучи небайдужою до свого становища в колективі, ставлення до себе дорослих і ровесників, переживає це по-своєму, нерідко приховуючи свої думки і почуття. Спостереження за поведінкою учнів, спілкування з ними, їх батьками допомагають з´ясувати, що особливо важливе для них. Знаючи про це, педагог повинен подбати про створення такої ситуації, яка б активізувала ці думки і почуття, зробила їх провідними, сприяла формуванню позитивних рис, достойної поведінки особистості. 4. Зміцнення впевненості у своїх силах. Майже кожна дитина часто виявляє невпевненість у своїх силах, заздалегідь будучи певною, що у неї нічого не вийде. Вони часто байдужі до зауважень учителів, почуваються неповноцінними, стають пасивними. Це ставить перед педагогом завдання мобілізувати здібності учня, зміцнити його впевненість у власних силах. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій він міг би виявити себе, переконатись у своїх здібностях, продемонструвати товаришам свої успіхи. Упевнившись у собі, відчувши інтерес до себе і повагу товаришів, учень поступово починає виявляти почуття гідності, у нього з´являється бажання інакше поводитись, стати іншим. 5. Залучення учня до цікавої діяльності. Така діяльність повинна захопити учня, нейтралізувати схильність чи потяг до недостойних вчинків, збудити прагнення до корисних справ. Методи, прийоми словесного впливу (монологічного впливу, переконання, бесіди, діалогу) на особистість. Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки. Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє. Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення). Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. При застосуванні його необхідно враховувати: специфіку наслідування прикладу різними віковими групами; етапність наслідування (на першому етапі внаслідок сприймання конкретного прикладу виникає суб´єктивний образ його, бажання наслідувати, на другому — діє зв´язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому — здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків); джерела для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої тощо); використання негативного прикладу у вихованні. Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування. Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна. Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Бесіду розподіляють на етапи: 1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови. 2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків. 3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій. Особливості виховання у процесі навчання. Навчання і виховання - два взаємопов'язані процеси. Вони мають різні завдання, але одночасно нерозривно пов'язані один з одним, можуть збігатися у часі і принципово відрізнятися методами і формами організації. Виховна діяльність може бути окремою сферою діяльності вихователя (мати свої цілі, завдання, зміст) або органічно "вписуватися" в процес навчання (так як навчання носить який виховує характер). Відзначимо, що загального між цими двома процесами: • 1) процес виховання включає в себе елементи навчання: перш ніж вимагати виконання будь-яких правил, необхідно навчити їх виконувати; • 2) процес навчання являє собою форму організації взаємодії між учителем і учнем. У процесі діяльності вчитель надає виховний вплив на учня; • 3) в процесах навчання і виховання використовуються однакові методи (пояснення, контроль та ін.) Умовно принципова різниця цих процесів полягає в тому, що процес навчання орієнтований на освоєння учнями основ різних наук, виховання пов'язане з формуванням його особистісних якостей. Для виховного процесу характерні: • цілеспрямованість (чим зрозуміліше мета, тим ефективніше результат); • єдність мети (показник співпраці між вихователями і виховуваними); • тривалість (результати не відчуваються відразу, як в процесі навчання); • багатофакторність (особистість піддається величезній кількості впливів, як позитивних, так і негативних. В процесі виховання повинна відбуватися їх коригування. Якщо впливу впливають сторін на особистість збігаються, то результат виховання більш ефективний.); • рухливість (вихованець піддається цілеспрямованим і стихійним впливам); • безперервність (ніякі одноразові, навіть яскраві заходи не замінять ретельної, копіткої, систематичної виховної роботи); • комплексність (єдність цілей, завдань, змісту, форм і методів виховання); • варіативність (виховуваних відрізняються індивідуальними особливостями, соціальним досвідом. Це слід враховувати в процесі виховання, так як навіть при однаковому впливі можливий різний виховний ефект); • двосторонність (співпраця вихователів і виховуваних); • суперечливість (протиріччя розглядають як рушійну силу виховання). До числа основних протиріч виховання відносять суперечності між: новими умовами обшественних життя і застарілими формами і методами підготовки до неї; необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими, програмують це розвиток умовами соціального життя; активної, діяльнісної природою людини, його прагненням до участі в суспільному житті та браком досвіду, знань, умінь і навичок для реальної участі в життєвому процесі та ін.