Методика вивчення найпоширеніших видів українського декоративно-прикладного мистецтва на гурткових заняттях в закладах загальної середньої освіти (ID:828865)

Вступ Українське декоративно-прикладне мистецтво є невід'ємною частиною культурної спадщини України. Воно відображає красу та майстерність українських народних ремесел, які зберігаються та розвиваються протягом віків. Вивчення традиційних видів декоративно-прикладного мистецтва є важливою складовою естетичного виховання молоді. Мета даної курсової роботи полягає у розробці методики вивчення найпоширеніших видів українського декоративно-прикладного мистецтва на гурткових заняттях в закладах загальної середньої освіти. Робота буде орієнтована на визначення основних підходів та методів, які дозволять підвищити ефективність вивчення декоративно-прикладного мистецтва в умовах гурткової роботи. Українське декоративно-прикладне мистецтво - це різноманітна галузь мистецтва, що охоплює вироби з різних матеріалів, таких як дерево, глина, скло, метал, текстиль, бісер тощо, які призначені для декорування різноманітних предметів побуту або використання у релігійних церемоніях. Українське декоративно-прикладне мистецтво має давню історію і багату традицію. До найпоширеніших видів декоративно-прикладного мистецтва належать вишивка, гончарство, різблення, ковальство, вибивка, ткацтво, виробництво народних іграшок тощо. Писанка - це дуже поширений український вид декоративно-прикладного мистецтва. Це яєчний виріб, який виконується за допомогою спеціальних технік розписування. Писанки можуть бути різного розміру, форми та кольору, і вони мають різні знаковість та символіку. Вишивка є одним з найбільш популярних видів українського декоративно-прикладного мистецтва. Українська вишивка відрізняється своєю різноманітністю та багатством візерунків, які відображають національну культуру та історію України. Гончарство - це ще один давній вид українського декоративно-прикладного мистецтва. Гончарні вироби, такі як горщики, кухоль, тарілки та інші, відрізняються своєю оригінальністю та традиційністю форм і візерунків. Різьблення, ковальство, вибивка та інші види ремесел також є характерними для українського декоративно-прикладного мистецтва. Вироби з цих матеріалів можуть бути як практичними, так і виключно декоративними. Українське декоративно-прикладне мистецтво зберігається і розвивається також у сучасному дизайні інтер'єру, моді, та інших галузях життя. Багато українських художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва створюють сучасні вироби, які відображають українську культуру та традиції, але в той же час відповідають сучасним тенденціям та вимогам. Одним з найбільш відомих центрів українського декоративно-прикладного мистецтва є місто Коломия в Івано-Франківській області. Тут знаходяться відомі гончарні та музей писанки, де представлені унікальні зразки народної творчості. Українське декоративно-прикладне мистецтво є важливою частиною культурної спадщини України. Воно відображає багату історію та традиції народу і є джерелом національної гордості та ідентичності. Багатство форм і візерунків, які використовуються в українському декоративно-прикладному мистецтві, привертають увагу туристів з усього світу, які бажають побачити на власні очі цю частину народної культури. Розділ 1. Теоретичні основи українського декоративного-прикладного мистецтва 1.1 Історичні етапи розвитку українського декоративного-прикладного мистецтва України Розвиток українського декоративно-прикладного мистецтва проходив у кілька етапів: 1. Київський період (IX - XIII століття) Цей період відноситься до часів Київської Русі і характеризується розквітом архітектури, розпису і декоративних елементів на будівлях та предметах побуту. Серед найбільш яскравих зразків мистецтва цього періоду - Межигірський і Хрестовоздвиженський храми, а також золоті ікони і релігійні предмети. Крім того, у цей період розвивалося і декоративне мистецтво народної творчості, зокрема, вишивка, розпис кераміки, виготовлення різноманітних прикрас із золота, срібла та перлин. На території Київської Русі досить розповсюдженим було виготовлення прикрас із перлин. Зазвичай, це були намиста, браслети, сережки, а також прикраси для ризики та інших релігійних предметів. Основний матеріал для виготовлення прикрас з перлин був складний ладан, який наносили на віск, що розміщувався на дерев'яних формах. Потім віск зі складним ладаном обваливали перлами і застигали. У Київському періоді дуже розвинулася вишивка, яка була часто використовувана для декорування різних предметів побуту, таких як рушники, сорочки, плаття та інші. Вишивка виконувалася різними техніками і відображала національні ознаки та символіку. Наприклад, на вишитих рушниках зображувалися символи родини, віри, любові та щастя. У мистецтві Київської Русі особливе місце займали золоті ікони, які прикрашали храми та релігійні предмети. Вони виготовлялися з використанням технології блискучої мозаїки, коли тонкі пластинки золота накладалися одна на одну на спеціальну основу. Золоті ікони відображали релігійні сюжети та персонажів, а також були прикрашені витонченим розписом та декоративними елементами. Узагалі, Київський період був періодом високого розвитку архітектури та мистецтва декорування, що згодом сформувало стиль київського романтизму. Цей стиль характеризувався витонченими формами, детальною розпискою та використанням природних мотивів у декоративному мистецтві. Зокрема, в архітектурі Київської Русі дуже поширеним було використання геометричних та рослинних орнаментів, які прикрашали фасади будівель, віконні рами, двері та інші деталі. У розписі також використовувалися рослинні мотиви, а також сюжети з біблійних оповідей та легенд. Узагалі, мистецтво Київської Русі було дуже різноманітним та багатим на різні мотиви та техніки виконання. Воно було зорієнтоване на відображення духовного життя та релігійних уявлень тогочасних людей, а також на практичне застосування мистецтва в побуті та архітектурі. І хоча багато зразків мистецтва Київської Русі не збереглися до наших днів, вони стали важливим джерелом вивчення історії та культури нашої країни.[1] 2. Галицько-Волинський період (XIII - XIV століття) На цьому етапі мистецтво Галичини та Волині розвивалося окремо від Києва, що привело до виникнення своїх традицій. До найвідоміших пам'яток мистецтва цього періоду відносяться церкви Кирила та Мефодія у Городку, Вознесенська церква у Чернівцях та інші. Мистецтво Галицько-Волинського періоду характеризується використанням нових технік та матеріалів, які дозволили виконувати складніші роботи та деталізувати декоративні елементи. У розписі церковних будівель стали поширюватися більш складні композиції та багатошарові розписи. Окрему увагу приділяли мозаїчній декорації. На стінах церков було використано різні матеріали, такі як скло, кераміка, камінь та метал. Часто на стінах використовувалися мозаїки з геометричними та рослинними орнаментами, які зображували багатошарові композиції зі сценами з життя святих та біблійних подій. У мистецтві Галичини та Волині на цьому етапі з'являються нові теми та мотиви, пов'язані з різноманітністю культур та народів, які тоді перебували на цих землях. Наприклад, з'являються зображення вулиць міст та містечок, на яких видно торговців, ремісників, музикантів та інших персонажів. У Галицько-Волинському мистецтві також поширюється використання кольору та світла як елементів декору. Особливо часто використовували золото та срібло, що дозволяло створювати різноманітні ефекти при освітленні ікон та інших предметів декору. 3. Козацький період (XVII - XVIII століття) Цей етап розвитку мистецтва пов'язаний зі становленням української культури за часів козацтва. Мистецтво цього періоду характеризується розвитком дерев'яної архітектури, використанням різьблення, народної вишивки, гончарства та інших видів народного мистецтва. Козацький період розвитку українського декоративно-прикладного мистецтва став часом народження багатьох національних традицій і звичаїв. У цей час виникла багата культура народної різьблення та розписування на дереві, зокрема дверів, віконниць та інших елементів дерев'яних будинків. Окрім того, у цей період народжувалися традиції гончарства, килимарства, вишивки та інших видів ремесла, які з часом стали невід'ємною частиною української культури. Крім цього, козацький період був часом розвитку іконопису, що був важливим елементом релігійного життя українського народу. Найбільш характерними зразками мистецтва козацького періоду є різноманітні дерев'яні споруди, такі як церкви та храми, брами та вежі, котеджі та інші будівлі, на яких використовувалися характерні для українського мистецтва орнаменти та різноманітні розписи. Також у цей час розвивалися народні костюми та домашні текстильні вироби, які використовувались у побуті. Загалом, козацький період відіграв важливу роль у становленні та розвитку українського національного мистецтва та культури в цілому. 4. Народний рух та модернізація (кінець XIX - початок XX століття) Цей період характеризується народним рухом, прагненням до національного відродження та появою нових технологій. Українське декоративно-прикладне мистецтво цього періоду отримало нові ідеї та форми, адаптувалося до нових умов і засвоїло західні тенденції. Килимарство було однією з найбільш розвинених галузей українського декоративно-прикладного мистецтва. Майстри використовували традиційні технології та мотиви, але при цьому додавали до них сучасні елементи. У цей період було створено багато різних типів килимів, включаючи килими з геометричними та рослинними мотивами, які стали популярними не тільки в Україні, але й за її межами. Кераміка також стала популярним видом мистецтва в цей період. Майстри створювали керамічні вироби різних форм та розмірів, використовуючи традиційні технології, але додавали до них нові елементи дизайну. Наприклад, керамічні вироби могли бути розписані візерунками, які були вплинуті західноєвропейськими та скандинавськими традиціями. Металообробка також була важливою галуззю українського декоративно-прикладного мистецтва. Майстри створювали різноманітні вироби з металу, такі як світильники, підсвічники, кінцівки для стільців та інші. Їхні роботи були розписані традиційними українськими мотивами, такими як герби, тризуби, тварини та рослини. Окрім того, майстри поєднували традиційні мотиви з сучасними техніками, такими як гравіювання та емалювання. У цей період також було створено нові музеї та галереї, які допомогли зберегти та продовжити розвиток українського декоративно-прикладного мистецтва. Відкриття Львівської Науково-педагогічної музею, Київської міської художньої галереї та інших інституцій стали важливим кроком у визнанні та популяризації української культури та мистецтва. 5. Соціалістичний реалізм (1930-1980 роки) У цей період українське декоративно-прикладне мистецтво було підпорядковане ідеології радянської влади і відображало її ідеї та ідеали. Мистецтво цього періоду було насичене патріотичними мотивами, темами трудової боротьби та соціально-економічного розвитку країни. З'являлися нові технології та матеріали, такі як пластмаса, скло, алюміній, які застосовувалися у виробництві. В цей період, українське декоративно-прикладне мистецтво ставило перед собою завдання пропагувати радянський спосіб життя та ідеали комунізму. У роботах майстрів з'являлися портрети робітників, колгоспників, зображення будівництва заводів, фабрик, гідроелектростанцій та інфраструктури. Новітні технології та матеріали також знайшли своє застосування у виготовленні побутових предметів, меблів, посуду та інших предметів, які відображали радянський спосіб життя. У 1940-1950-х роках, майстри декоративно-прикладного мистецтва працювали над створенням народних зразків виробів, які відповідали ідеології соціалістичного реалізму. Були створені нові техніки обробки матеріалів, такі як виготовлення килимів із шерсті, бісеру, шовку та інших матеріалів. Також були популярні вироби з дерева, виконані в техніці різьблення та лобзикової різьби. У 1960-1970-х роках, майстри декоративно-прикладного мистецтва використовували нові матеріали та технології виготовлення виробів, такі як вироби з пластмаси, скла, металу, а також текстильні вироби. У цей період з'явилися нові стилі та напрямки у декоративно-прикладному мистецтві, такі як модернізм, постмодернізм, абстракціонізм та інші. 6. Пострадянський період (1990-нинішній час) Українське декоративно-прикладне мистецтво цього періоду продовжує розвиватися в нових соціально-економічних умовах. Відбувається відродження традиційних ремесел та мистецтв, з'являються нові майстерні та студії, які займаються виробництвом декоративно-прикладних виробів з використанням сучасних технологій та матеріалів. Розвиваються такі галузі мистецтва, як текстильне мистецтво, кераміка, різьблення по дереву та інші. Також у цьому періоді з'являються нові напрямки в декоративно-прикладному мистецтві, такі як дизайн інтер'єру та предметів побуту, які поєднують у собі елементи національної культури зі сучасними тенденціями. Важливу роль у розвитку декоративно-прикладного мистецтва грають виставки та фестивалі, які дають можливість майстрам показати свої творчі досягнення та знайомитися з роботами колег з інших регіонів та країн. Нинішній період характеризується також зростанням інтересу до національної культури та традицій, що відображається в дизайні та виробництві декоративно-прикладних виробів. З'являється більше можливостей для молодих майстрів взяти участь у міжнародних проектах та стажуваннях, що сприяє обміну досвідом та збагаченню творчого потенціалу. Отже, українське декоративно-прикладне мистецтво відображає багатогранність культурного життя України, зберігаючи традиції та розвиваючись в нових умовах. Творчий потенціал майстрів в цій сфері безмежний, а їхні роботи є незмінним джерелом національної гордості та культурного багатства. 1.2 Традиційне і сучасне в найпоширеніших видах українського декоративно-прикладного мистецтва України Українська вишивка - це вид мистецтва, який має давню історію в Україні. Основні візерунки вишивки - це різні геометричні форми, квіти, тварини та інші елементи природи. Українська вишивка здавна використовувалася як оздоблення для різних одягів, включаючи сорочки, блузки, рукавиці та інші предмети. Виникнення української вишивки відноситься до давніх часів, але точний час виникнення важко встановити. Дослідження вказують на те, що вишивка була поширена серед давніх слов'ян, які жили на території України. Візерунки вишивки були різними в різних регіонах України, але загалом вони мали спільні риси, пов'язані з природою та культурою того часу.[2] Традиції української вишивки пов'язані з різними областями України. Наприклад, на Волині та Поліссі вишивка має світлі відтінки та різні квіткові візерунки, а на Хмельниччині вишивка має важкі та суворі мотиви. Також існують спеціальні техніки вишивки, які використовуються в різних регіонах України.[3]