Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ
1.1. Поняття законності
Законність є однією з основних категорій юридичної науки і займає провідне місце в її понятійному апараті. Сенс цього поняття полягає в тому, що воно передбачає прямий, негайний вихід теоретичних досліджень на практичний рівень. У юридичній науці законність розглядається як одна з фундаментальних категорій, тому різні аспекти цього явища так чи інакше розглядаються в багатьох наукових працях, які безпосередньо не присвячені законності. Фактично законність є продуктом юридичної науки, оскільки право в кінцевому підсумку спрямоване на забезпечення законності та правопорядку в державі.
Законність – це спосіб здійснення влади та управління, форма державного управління суспільством, конституційний принцип діяльності всіх державних установ, громадських організацій, посадових осіб і громадянської діяльності, невід’ємна частина демократії, політико-правової системи соціальної держави, основа суспільних норм життя, її функціонування, неухильне дотримання, виконання та застосування вимог права; найважливіша ланка правової системи.
В одній з останніх вітчизняних колективних монографій, присвячених проблемі законності, зазначається, що «на рівні теоретико-методологічного обґрунтування необхідності законності державного управління та його загальної характеристики та місця в системі держави немає істотних розбіжностей серед вчених. Законність – це правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до закону»[1].
Автори підручника «Теорія держави і права» (2018 р.) загалом вірно, на мою думку, визначають законність як суспільно-політичний режим, заснований на принципах демократії та соціальної справедливості, що забезпечує реальне і неухильне виконання правових приписів усіма учасниками суспільних відносин [2, с. 331].
З наведеного визначення виходить, що суть законності полягає у вимозі неухильного дотримання принципів законів усіма суб’єктами права. На мій погляд, цей аспект дещо знижує соціальну цінність законності, оскільки не враховує її мету і конкретний результат, для яких цілей і для чого необхідно сумлінне дотримання законів та інших нормативних вимог.
В умовах громадянського суспільства в правовій державі вбачається більш змістовний аспект законності. Насправді ж воно зводиться до того, що реалізація законів та інших нормативних актів у діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб має насамперед забезпечувати створення найбільш сприятливих для громадянина обставин. Тобто основний тягар щодо підтримання та створення правового режиму в державі та суспільстві покладається на суб’єктів, які мають перелічені вище повноваження.
В ч. 2 ст. 18 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Наведене розмежування функцій державних органів, посадових осіб і громадян щодо законності, безумовно, не виключає обов'язку дотримання громадянами приписів законів та інших нормативно-правових актів. Крім того, користуючись благами законності, громадяни повинні неухильно виконувати свої обов’язки, поважати права та законні інтереси інших осіб, тобто бути законослухняними.
Визнаючи багатогранність поняття «законність», М. І. Матузов вважає, що воно має досить просте і лаконічне визначення. Під законністю слід розуміти суворе і неухильне дотримання всіма суб'єктами права чинних законів країни. Ключове слово в цьому визначенні – «відповідність». Саме в ньому визначається визначений зміст і природа явища, що розглядається, у будь-якій його інтерпретації, оскільки без конформності немає правомірності [4, с. 200].
М.І. Матузов переконаний в тому, що поняття законності слід поширювати не лише на сферу права, а на всю сферу правотворення, тобто на законодавство, а ширше – на все законодавство, оскільки ці процеси також можна оцінити з точки зору моралі та законності.
Кравцов А. С. переконаний в тому, що законність навряд чи можна визначати як стан суспільної життєдіяльності, який визначається ступенем відповідності чинному законодавству, бо це – елемент правового порядку, який не може бути виокремлений з загального стану правової впорядкованості суспільного буття. Законність наявних правових відносин суспільстві «розчиняється» у сукупності всіх суспільних відносин, які ґрунтуються на вимогах права і ви-ходять із його приписів [5, с. 34].
Магістр