Зразок роботи
За останні кілька років злочинність в Україні стала явищем загальнонаціонального значення. Якщо раніше боротьба зі злочинністю розглядалась як важлива, проте все таки обмежена функціями правоохоронних органів, то зараз вона на фоні не досить послідовних і виважених економічних реформ виходить на одне з перших місць серед проблем, що дуже непокоять суспільство. І це не дивно, оскільки тимчасова криміногенна ситуація в Україні являє собою нове якісне явище як за чисельністю злочинних проявів, так і за ступенем рушійного впливу на життєздатність суспільства, функціонування і безпеку держави, права та свободи її громадян. Необхідно досягти припинення росту злочинності, а потім і помітного її скорочення. Задля цих цілей вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.
Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Для того щоб це законодавство було досить ефективним, потрібне його правильне використання. А для цього його необхідно ґрунтовно вивчати з метою кращого знання та застосування у практичній діяльності.
Починаючи вивчення цієї теми, необхідно мати на увазі, що поняття «кримінальне право» вживається в двох значеннях: 1) як галузь права і 2) як наука кримінального права, тобто як теорія кримінального права, навчальна дисципліна.
Якщо розглядати кримінальне право з погляду галузі права, то воно: а) являє собою систему юридичних норм, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання необхідно застосувати до осіб, що їх вчинили; б) ці норми (правила поведінки) встановлюються тільки єдиним органом законодавчої влади — Верховною Радою України. Жоден інший орган або посадова особа (навіть Президент) не можуть встановлювати норми кримінального права. Саме цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть місцевими органами влади).
Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система юридичних норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.
Звідси випливає, що предметом кримінального права є злочин і покарання.
До основних завдань кримінального права належать: 1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин і соціальних благ; 2) запобігання злочинам. У ч. 1 ст. 1 Кримінального Кодексу (далі — КК) конкретизовано: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам». Проте не можна думати, що всі без винятку норми кримінального права є тільки охоронними та попереджувальними. Є серед них і норми регулятивні (наприклад, про звільнення від кримінальної відповідальності), а також заохочувальні (норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правильному захисті від злочинного посягання). Усі ці завдання кримінальне право безсумнівно повинно здійснювати відповідно до встановлених кримінальним законодавст¬вом принципів.
Як правило, принципи кримінального права класифікуються на: а) загальноправові, властиві всім галузям права; б) спе¬ціальні (галузеві), властиві тільки кримінальному праву.
До загальноправових принципів належать: верховенство права, законність, гуманізм, рівність громадян перед законом, справедливість і т. п.
Серед спеціальних принципів необхідно насамперед виокремити такі: особистий характер відповідальності, відповідальність тільки за наявності вини (цей постулат закріплений у ст. 62 Конституції України), принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип економії кримінальної репресії та ін.
Наведемо кілька визначень кримінального права як галузі права:
• це система юридичних норм (власне кажучи, законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.
• це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння.
• це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.
Кримінальне право — це самостійна, відокремлена від інших галузь права:
1) кримінальне право являє собою певну систему (сукупність) правових норм, які встановлюють правила поведінки людей у суспільстві. Але ці правила поведінки мають узагальнений характер, охоплюють безліч різноманітніших (можливих) ситуацій, які трапляються у реальному житті. Тобто вони охоплюють за рівнем свого узагальнення тільки загальні, характерні для всіх реальних проявів ознаки, а не тільки ті, що можуть не збігатися, а навіть відрізняють один злочин від іншого. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 «Крадіжка» Кримінального кодексу України (далі по тексту – КК України) «крадіжка визначається як таємне викрадення чужого майна». Таким чином, законодавець у законі встановив лише узагальнені ознаки крадіжки як явища, хоча кожен конкретний злочин може відрізнятись, і навіть істотно, один від одного у своєму життєвому прояві. Норми кримінального права — це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних конкретних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Норми кримінального права призначені на загальну дію і є загальнообов’язковими до виконання, тим самим вони мають ознаку загальнообов’язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за них особливих примусових заходів — кримінального покарання;
2) норми кримінального права встановлюються тільки вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне (чинне) право. Саме тому кримінальне право має формальну визначеність:
• воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них;
• тобто вимоги, які ставляться до поведінки людей, рамки та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій чи бездіяльності;
• це не тільки гарантія законності і однаковості застосування його норм, а й одне з невід’ємних прав людини.
1. Поняття і ознаки покарання
Покарaння як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. На думку багатьох авторів, воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Застосування покарання завжди повинно здійснюватися з додержанням основних напрямів, притаманних кримінальній політиці:
а) застосування суворих мір покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі злочини;
б) застосування менш суворих мір покарання, передусім покарань, не пов'язаних з ізолюванням винного від суспільства, і навіть умовного засудження або відстрочення виконання покарання осіб, які уперше вчинили менш тяжкі злочини або злочини, що не являють великої суспільної небезпеки.
Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практика їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.
Основні ознаки покарання:
• визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, котрі вчинили злочинне посягання;
• особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваченим вироком;
• покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;
• покарання є не тільки карою за вчинений злочин (Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями);
• в ньому дістає своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця;
• будь-яке покарання тягне за собою судимість;
• носить тільки особистий характер (персоніфіковано).
Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість. Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених і філософів, які працювали в галузі кримінального права протягом всієї історії його розвитку.
Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного розуміння цієї складної проблеми.
Однак з цих численних теорій можна виділити дві основні групи:
а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);
б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети). Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не вбачали у покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. В якості практичної реалізації прихильника цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, які ганьблять винного, тощо.
Покарання, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України, є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Магістр