Зразок роботи
Сторона оспорюваного правочину чи інша особа, що потерпіла внаслідок цього правочину або зацікавлена у визнанні його недійсним, може подати до суду позовну заяву про визнання правочину таким, що не відповідає закону й застосувати наслідки недійсності правочину, але суд не зобов’язаний задовольнити цей позов. Кінцеве рішення залежить від суду й воно може як задовольнити, так і відмовити у задовільнені позову [5, с. 169].
Позовна давність оспорюваних правочинів становить 3 роки (ст. 257 ЦКУ) з моменту, коли особа дізналася чи могла дізнатись про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦКУ) [1].
Головною відмінністю оспорюваних та нікчемних правочинів є їхнє закріплення в законодавстві та процес визнання їх недійсними. Оспорювані правочини, як вже зазначалось, прямо не встановлені в законі як недійсні й потребують в обов’язковому порядку звернення до суду, для визнання правочинів такими, що не відповідають закону. Щодо нікчемних правочинів, то в законодавстві є вичерпний перелік дій, які визнаються нікчемними правочинами й вони не потребують звернення до суду, для визнання факту невідповідності до закону.
Однією з відмінних ознак оспорюваних та нікчемних правочинів є презумпції, які діють для них. Для оспорюваних правочинів діє презумпція правомірності правочину, що закріплена в ст. 204 ЦКУ й означає, що якщо його недійсність не встановлена в законодавстві або не визнана таким в судовому порядку, то правочин є правомірним. Нікчемні правочини вирізняються дією презумпції недійсності, що полягає у тому, що недійсність таких правочинів встановлена судом й не потрібно звертатись до суду, для визнання дій, що не відповідають закону [1].
Також, відмінність є в характері порушуваних інтересів, оскільки оспорювані порушують приватні інтереси тому, що такі правочини прямо не встановлені в законі, а нікчемні правочини порушують закріплені в законодавстві вимоги, тому порушують публічний інтерес [4, с. 303].
Ще однією різницею між цими видами правочину є момент їх визнання недійсними. Нікчемний правочин визнається недійсним з моменту вчинення правочину, тоді як оспорюваний є дійсний до моменту встановлення судом такого правочину недійсним і вже, коли суд встановив, що дії недійсні, тоді він визнається неправомірним з моменту вчинення дій для правочину [6, с. 88].
Наступною розбіжністю між абсолютно недійсним правочином та оспорюваним полягає процес призначення наслідків. Для нікчемного правочину особа подає позов до суду про застосування наслідків недійсності без позову про визнання даного правочину неправомірним. Оспорювані правочини вимагають попереднього визнання судом недійсності правочину й вже після цього або паралельно подавати позов про застосування наслідків дій [6, с. 88].
