Зразок роботи
ВСТУП
Конституційне забезпечення норм конституційного права має фундаментальне, багатоаспектне значення для існування та функціонування правової демократичної держави, такої як Україна.
Це значення можна розкрити через декілька ключових аспектів:
1. Забезпечення верховенства права та стабільності правової системи
Закріплення основних норм на рівні Конституції надає їм найвищої юридичної сили. Усі інші закони та підзаконні акти мають відповідати Конституції[5]. Це створює ієрархію та забезпечує єдність і стабільність усієї правової системи. Конституційні норми є базовим стрижнем, на якому будується все поточне (галузеве) законодавство (цивільне, кримінальне, адміністративне тощо).
2. Гарантування прав і свобод людини і громадянина
Основні права і свободи людини (право на життя, свободу слова, рівність, власність) закріплюються у розділі Конституції, який має особливо складну процедуру перегляду. Це захищає їх від свавільних та швидких змін з боку поточної політичної більшості[5].
Конституція України проголошує, що її норми є нормами прямої дії. Це означає, що громадянин може посилатися на конкретну статтю Конституції при захисті своїх прав у суді, навіть якщо деталізуючого закону ще не прийнято[5].
3. Легітимізація та організація державної влади
Конституційні норми встановлюють легітимну (законну) структуру органів державної влади (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, суди), їхні повноваження та порядок формування.
Конституція закріплює ключові принципи організації влади, зокрема згаданий раніше принцип поділу влади, що є запобіжником проти узурпації влади та авторитаризму[5].
4. Стабільність політичного та суспільного ладу
Конституція є своєрідним суспільним договором між державою та громадянами, а також між різними політичними силами. Вона визначає правила гри, які є обов'язковими для всіх учасників політичного процесу. Вона визначає державний устрій, територіальний устрій та гарантує суверенітет України, що має критичне значення для її міжнародної правосуб'єктності та безпеки[5].
Отже, конституційне забезпечення норм конституційного права є основою правопорядку, гарантією демократії та ключовим механізмом захисту людини від державного свавілля.
Практично всі конституції проголошують в якості своєї мети створення демократичних, правових, соціальних і світських держав. Демократичні основи державності розкриваються в конституційних інститутах прямої і представницької демократії, при цьому незмінно підкреслюється належність суверенітету і верховної влади народу. Так, у ст. 56 Конституції Естонії зазначається: «Верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу». У переважній більшості випадків конституції встановлюють приписи про те, що влада походить від народу (ст. 20 Основного закону ФРН); належить народові (ст. 111 Конституції Португалії; ст. 1 Конституції Бразилії).
Конституція України стосовно влади містить дві ключові норми: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (частина перша статті 5) [ 5, с. 84]. Дані положення отримують свій розвиток у інших розділах та статтях Основного закону, а також у поточному законодавстві. У своїй сукупності вони утворюють інститут державної влади, який посідає провідне місце у галузі конституційного права будь-якої держави.
Безпосереднього визначення поняття «державна влада» чинна Конституція не містить. Водночас положення Конституції України щодо державної влади в цілому та окремих її видів відображають певні риси цього явища і дають змогу узагальнено визначити це поняття. Виходячи з положень Конституції України (ст. 6, 19, 38, 75, 92, 102, 113, 124, 147 та ін.), що державна влада за своїм характером є насамперед політичною владою, поділяється на певні види, здійснюється державою, її органами та посадовими особами у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України, тобто має структурно-функціональний характер [5].
Влада – це суспільне відношення, що характеризується здатністю та можливістю одних людей або владних груп досягати здійснення своєї волі іншими людьми або групами (підвладними).
Різновидом влади є політична влада, під якою розуміють владу певної групи людей (еліти) над усім суспільством, що характеризується використанням у випадку необхідності примусових заходів. Вона здійснюється через низку політичних інститутів, правовий статус яких тією або іншою мірою регулюється нормами конституційного права. Такими інститутами є: держава; система місцевого та іншого (найчастіше - соціально-професійного) самоврядування; політичні партії (як правлячі, так і опозиційні); інші об’єднання громадян; засоби масової інформації; іноді – релігійні структури.
У сучасній правовій літературі співвідношення політичної влади та державної влади має дискусійний характер. Більшість учених стверджують, що політична та державна влада є самостійними юридичними категоріями, які мають соціальний характер і взаємопов’язані між собою. Вказаний зв’язок зумовлений спільною природою та змістом, що визначений сутністю відповідної влади.
Серед спільних рис політичної та державної влади можна виокремити ті ознаки, які найбільш відображають їхню природу і сутність, а також збігаються в змісті:
• мають соціальний характер і реалізуються у відносинах між членами суспільства;
• походять від певних суб’єктів, що є носіями відповідного виду влади;
• здійснюються спеціальним апаратом та за допомогою системи спеціальних засобів (право, авторитет, переконання, традиції, примус тощо);
• засновуються на певних правилах, які закріплені за допомогою соціальних норм (політичних, правових);
• мають публічний характер, що визначає їхній відкритий характер впливу на певну частину або на все суспільство шляхом поширення волевиявлення владарюючих суб’єктів;
• спрямовані на регулювання поведінки суб’єктів соціальних відносин.
Відмінними рисами політичної та державної влади є:
• державна влада має класовий характер, що відображає волевиявлення владарюючого прошарку суспільства; політична влада має суспільний характер і не обмежується інтересами одного класу;
• державна влада здійснюється від імені всього народу держави, а політична – від імені частини суспільства, яка підтримує відповідні політичні ідеї;
• державна влада здійснюється уповноваженими суб’єктами – органами держави, а політична – політичними суб’єктами або всім колективом, що є прихильниками політичних ідей;
• державна влада здійснюється за допомогою переконання або примусу, а політична влада застосовує непримусові засоби здійснення;
• державна влада надає можливість приймати загальнообов’язкові рішення шляхом формування системи законодавства, політична влада встановлює правила поведінки, що мають соціальний характер і забезпечуються засобами авторитету влади та переконання [6, с. 62].
Особливу цінність для поняття політичної влади взагалі і державної зокрема має опосередковане визначення безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії), тобто влади народу, що здійснюється ним безпосередньо (ст. 69 Конституції України)[5]. У ній зазначається, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосереднього народовладдя. Тобто за своєю суттю влада народу є безпосереднім волевиявленням народу. Відповідно, політична влада в цілому уособлює суспільно-політичне волевиявлення. Вона є, звичайно, волевиявленням певних суб’єктів влади, зокрема суб’єктів політичної системи суспільства, передбачених Конституцією і законами України.
Отже, державна влада, за своєю суттю, є волевиявленням держави, її органів та посадових осіб, передбаченим Конституцією і законами України.
Поряд із видами влади розрізняють системи влади, зокрема горизонтальну систему державної влади, що ґрунтується на поділі її на законодавчу, виконавчу і судову, і вертикальну (ієрархічну), що ґрунтується на підпорядкуванні одна одній.
Ст.6 Конституції України проголошує: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [5]. Такий розподіл влади є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування влади направлене на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Розподіл влад виражається в розподілі компетенцій, у взаємному контролі, в системі взаємних стримань і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження [ 7, с. 42].
1. Розкрийте принцип поділу влади в Україні: зміст, конституційне закріплення, механізм реалізації
Принцип розподілу влад – це модель побудови державного апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами.
На сучасному етапі вчені неоднозначно ставляться до принципу поділу влади та до системи стримувань і противаг (про яку йтиметься нижче). Так, існують два різних підходи до розв’язання цієї проблеми:
• організаційно-правовий, що обґрунтовує необхідність та історичну перспективу поділу влади;
• соціологічний – стверджує, що вся влада має належати народу.
В час коли Українська держава стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування принципу розподілу влад як одного з основних принципів демократичної держави. Значних зрушень зазнала Україна у цій сфері протягом невеликого, як для держави, відрізку часу.
Найважливішим конституційним принципом є розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими гілками влади на засадах взаємних стримувань і противаг (ст. 6, 75, 85, 87, 94, 106, 115, 119, 124 Конституції). В той же час влада в Україні є єдиною[5].
Різні гілки державної влади, як правило не мають права взаємного делегування своїх функцій і повноважень.
Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову означає, передусім, самостійне виконання кожним органом державної влади своїх функцій і повноважень. Це не виключає взаємодії органів державної влади, в тому числі надання необхідної інформації, участь у підготовці або розгляді певного питання тощо. Однак така взаємодія має здійснюватися з урахуванням вимог статей 6, 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади зобов‘язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом зазначених конституційних положень в аспекті питання, що розглядається, у випадках, не передбачених Конституцією і законами України, залучення до роботи тимчасових спеціальних комісій органів державної влади (їх представників) має здійснюватися за погодженням з цими органами [5]. Законодавча влада делегована народом Верховній Раді (парламенту). Компетенція парламенту України визначена в IV розділі Конституції «Верховна Рада України».
