Зразок роботи
ВСТУП
Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права кон¬кретних держав, як наука і як навчальна дисципліна у сис¬темі вищої юридичної освіти.
Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної сис¬теми права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов’язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств; вони закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави[9].
Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного права, слід звернути увагу на те, що вся сукупність норм державного права розділяється на окремі групи норм — певні правові інститути із стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної національної системи права[9].
Джерелами конституційного права в зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн (виняток становлять деякі мусульманські держави) – є конституція – Основний закон. Зумовлено це не тільки верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел. Це пов'язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбиток і закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають визначати) суспільний і державний розвиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, яких зобов'язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють[11].
Додатковою підставою відмежування конституційного права від інших галузей права є метод правового регулювання суспільних відносин. Найбільш поширеним є метод зобов’язання. Наприклад, в ст.85 Конституції Республіки Куба 1976 р. встановлена така зобов’язуюча норма: “Всі органи та державні підприємства зобов’язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов’язків”; в ст.94 Конституції Італії 1947 р. встановлено: “Уряд повинен отримати довіру від палат”.
Поряд з цим у конституційному праві нерідко можна зустріти забороняючі норми: “Дискримінація з мотивів раси, кольору шкіри, статі й національного походження забороняється й переслідується законом” (ст.41 Конституції Республіки Куба); “Свобода думки й совісті не повинна порушуватися (ст.19 Конституції Японії 1946 р.).
Конституційному праву відомий також метод дозволу, який застосовується здебільшого щодо регулювання статусу людини й громадянина, інколи цей метод застосовується при визначенні повноважень державних органів: “Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту” (ст.53 Конституції Японії).
Конституційне право є складною системою, що включає велику кількість взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню побудову й відокремлюють його. Основні частини й елементи системи конституційного права – це його принципи, інститути й норми[11].
Загальні принципи конституційного права – це основні начала, які виражаються й містяться у даній галузі, у відповідності до котрих воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми та втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів держави.
В конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), поділ влад (ст.20 Основного закону для Німеччини 1949 р.), рівноправності (ст.3 Конституції Італії), невідчжуваності права (ст.1 Основного закону Німеччини) тощо. Зазначені принципи не формулюють конкретні права та обов’язки й не завжди забезпечені правовими санкціями, проте вони мають вихідне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження й безпосередньо застосовуються в державні діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії 1978 р.), невідповідальності глави держави (ст.56 Конституції Іспанії).
Конституційно-правові інститути являють собою визначену систему норм конституційного права, що регулюють однорідні й взаємопов’язані суспільні відносини й утворюють відносно самостійну групу. Серед конституційно-правових інститутів можна назвати такі: правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об’єктивному розумінні), народне представництво, конституційний контроль (нагляд) тощо. Ці великі інститути (субінститути), в свою чергу, складаються з підінститутів. Наприклад, інститут виборчого права включає такі підінститути, як виборче право (в суб’єктивному розумінні), виборчий процес[11].
Конституційно-правові норми - це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання визначених суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов’язки й забезпечуються примусовою силою держави.
Форма правління історично складається в процесі боротьби та взаємодії соціальних та політичних сил відповідного суспільства. Вона має основне значення для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Це не просто теоретична абстрактна категорія науки (як суверенітет чи народовладдя), а ключ, за допомогою якого тільки і можна розібратись в суті тієї чи іншої системи органів державної влади, що встановлюється конституцією відповідної держави.
При аграрному способі виробництва значення форми правління зводилось лише до визначення того, яким способом заміщалась посада глави держави – в порядку наслідування чи шляхом виборів. З послабленням феодалізму і з переходом до індустріального ладу, що супроводжувалось послабленням влади монархів, появою і зміцненням народного представництва форма правління стала збагачуватись: найбільшу значимість відігравало не те , наслідуваний чи виборний глава держави в країні, а те як організуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємно врівноважуються їх повноваження – як організовано розподіл влад.
Тому аналізуючи форму правління конкретної держави, цікавить перш за все не те , республіка це чи монархія, а те, яка різновидність республіки чи монархії тут установлена.
Отже, форма державного правління – це елемент форми держави, що характеризує організацію верховної державної влади, порядок утворення її органів і їхні взаємовідносини з населенням.
Існують критерії за якими різняться форми правління:
1. Юридичне джерело суверенітету.
2. Порядок заміщення посади глави держави.
3. Розподіл повноважень між главою держави та представницьким органом (парламентом).
4. Роль повноважень та політична роль глави держави.
5. Умови відповідальності вищих державних органів.
6. Різновид політико-правового зв’язку між державою та особою (громадянство чи підданство).
В залежності від джерела державності і суверенітету та режиму відповідальності глави держави виділяють:
– монархії
– республіки
– особливі форми правління
В залежності від способу участі народу в прийнятті законів:
– з безпосередньою участю народу в законодавстві (безпосередня республіканська форма правління, монархія з безпосередньою участю народу у законодавстві);
– держава з виборчими представницькими органами влади (республіка, обмежена монархія). Існують держави з народним представництвом, а також представництва станові;
– форми правління, де не передбачено участь народу в законодавстві (абсолютна монархія, деякі особливі форми правління);
В залежності від обсягу повноважень представницького органу держави мають:
– парламентські форми правління (парламентська республіка, парламентська монархія). Це держава, де формально закріплено політичне верховенство парламенту;
– форма правління, де парламент не є вищим інститутом політичної влади або взагалі відсутній (абсолютна монархія).
Форма державного (політико-територіального) устрою – це елемент форми держави, що характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її політичного і територіального розподілу, що обумовлює визначені взаємовідносини органів усієї держави з органами її складових частин.
В формі державного устрою виражені юридичні особливості політичного ладу. І тому державний устрій країни необхідно розрізняти за формальними ознаками:
– Склад територій, які мають ознаки державності, наділені суверенітетом.
– Правовий статус території.
– Право сецесій.
– Статус територіальних органів (чи є ця установа вищим органом державної влади).
– Статус нормативних актів, які видаються органами територій (вони є законами чи підзаконними актами).
– Юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (чи має територія своє громадянство).
– Система розподілу повноважень між територіями, і територіальними утвореннями, в які вони входять.
– Система залучення коштів в бюджет держави, державного утворення.
За формою державного устрою держави можна поділити на:
1. федерації та унітарні держави.
2. держави, які беруть участь в політичних об’єднаннях, і держави, які не беруть участі в них.
