Зразок роботи
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА ТА СУМІЖНИХ ПРАВ
1.1. Система охорони авторського права та суміжних прав: історія та сучасність
Історія правового регулювання відносин, пов’язаних з інтелектуальною власністю, нараховує декілька століть, а правові норми, які охороняли ці відносини, є чи не найдавнішими серед інших юридичних правил поведінки.
Закономірності діалектики такі, що будь-який рух у майбутнє неможливий без спирання на минуле. На думку Ю.І. Новика, створенню правових норм завжди передує відображення у суспільній правосвідомості тих соціальних потреб, на які ці норми покликані відгукнутися [50, с. 28]. На мій погляд, для розробки будь-яких пропозицій по вдосконаленню тих чи інших правових норм, спочатку необхідно дослідити історичний період, в якому ці норми зароджувались і розвивалися.
Питанню історичного розвитку правової охорони авторського права та суміжних прав присвячені праці відомих українських спеціаліств, таких як О. Д. Святоцький, І. І. Дахно, О. М. Мельник, О. А. Підопригора, Ю. М. Капіца та ін. Проблемні аспекти авторського права та суміжних прав, їх міжнародно-правової охорони висвітлені також і в працях іноземних дослідників, серед яких можна виділити А. Дітца, П. Драхоса, Р. Мейна, В. Лейндса, Р. Познера та ін.
Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з давніх часів. Одночасно із розумовою діяльністю у людини виникло бажання зберегти і закріпити за собою переваги і привілеї, які вона отримує внаслідок впливу на природу або створення об’єктів інтелектуальної власності. Наприклад, ще на зорі людства, в період первісного ладу, ретельно зберігалися і передавалися по спадку секрети добування вогню, створення зброї тощо. Слід зазначити, що у цей період регулятором відносин був формально незакріплений звичай.
За часів античності ще не існувало будь-яких законів про права авторів і винахідників, проте вже в Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції з’явилося поняття літературної власності. Так, Аристофан неодноразово звинувачував своїх опонентів у плагіаті, і в той же час сам іноді використовував мотиви інших авторів. Філострат з Олександрії звинувачував Софокла у запозиченнях з трагедій Есхіла, а Есхіла – в запозиченнях у Фрініха [16, с. 7].
Ще одним яскравим прикладом регулювання суспільних відносин в сфері охорони інтелектуальної власності в ті часи може слугувати історичний приклад, описаний у VII книзі трактату Вітрувія „Про архітектуру”, де розповідається про літературні змагання в Олександрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду далеко не найкращому письменнику. На питання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що решта учасників змагання надали точні копії з творів інших авторів. Після цього, всіх плагіаторів було вигнано з Олександрії [16, с. 9].
Ідея охорони результатів інтелектуальної власності отримує свій розвиток із законодавчим закріпленням приватної власності у Римі. В Римському праві була створена розгорнута договірна система, в результаті якої для видання творів стала обов’язковою згода автора. Після отримання такої згоди, між видавництвом і автором укладалася угода про видання книг.
Таким чином, можна зробити висновок, що вже за часів античності існувала нагальна потреба в законодавчому регулюванні суспільних відносин в сфері інтелектуальної власності, але на зорі цивілізації не було ні фактичних прав, ні юридичних документів на результати творчої діяльності.
У Середньовіччі до появи законів, пов’язаних з охороною інтелектуальної власності, передував достатньо довгий період видачі привілеїв, що охороняли відносини в цій сфері. Перші привілеї по захисту видавничої справи були видані в Лондоні в 1357 р. гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а пізніше, в 1491 р., і у Венеції власникам типографій Ратдольфу та А. Мануцію.
В 1557 р. в Англії був прийнятий Статут королеви Мері І, який вперше закріпив за видавцями право видавати вже видану ними книгу (неважливо, нову чи давно відому) за умови, що вона схвалена офіційною цензурою. Щоправда, автори за цим нормативно-правовим актом залишалися поза увагою [2, с. 32].
В юридичній літературі першим значним положенням про авторське право прийнято вважати Статут королеви Анни, який був ухвалений 10 квітня 1710 р. Згідно даного Статуту, автор отримував виключне право на видання свого твору впродовж 14 років (право це він міг передати видавцю). В Статуті міститься згадка про авторів, проте в дійсності в ньому регулювалися лише права на перевидання книг.
Важливим досягненням Статуту королеви Анни стало запровадження інституту суспільного надбання. Ним значно розширювався доступ суспільства до літературних творів. Можна стверджувати, що ухвалення цього Статуту стало важливою віхою в історії формування системи міжнародно-правової охорони авторського права [2, с. 33].
У XVIII ст. все важливішу роль в регулюванні відносин з питань авторського права починає відігравати судова практика. Рішення в цих справах пізніше заклали фундамент сучасної континентальної судової системи [15, с. 12]. Склалася ситуація, коли суди при розгляді спорів з питань авторського права могли на власний розсуд застосувати як норми загального права, так і Статут королеви Анни.
З метою усунення цієї колізії, в 1774 р. палата лордів парламенту Великої Британії ухвалила рішення у справі „Дональдсон проти Беккета”. Як результат, за автором було закріплене виняткове право на видання твору, але після його опублікування подальші права на авторський твір регулювалися виключно Статутом королеви Анни. Регулювання ж прав на неопубліковані твори здійснювалось відповідно до норм загального права. Так тривало до прийняття парламентом Великої Британії в 1911 р. закону про авторське право, яким загальне право взагалі було скасовано.
Іншим шляхом відбувалося формування системи охорони авторського права у Франції. В цій країні еволюція від привілеїв до авторського права була частиною загальних правових змін, викликаних Великою французькою революцією 1789 р.
В 1777р. Людовик XVI видав 6 ордонансів, якими закріпив за авторами право на публікацію і продаж власних творів [16, с. 26]. В 1791 та 1793 рр. Конституційна асамблея Франції ухвалила два декрети, які заклали підґрунтя французької системи охорони авторського права.
„Декрет про право на постановку і виконання драматичних і музичних творів” 1791 р. законодавчо закріпив за автором право на публічне виконання власного твору протягом життя, а також упродовж 5 років після смерті на користь його спадкоємців. „Декретом про право власності авторів на літературні твори, композиторів, живописців та рисувальників” від 1793 р. автору надано виняткове право перевидання власних творів протягом життя, а також упродовж 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників [2, с. 35–36].
На основі вище згаданих декретів у країнах континентальної Європи, насамперед у Франції та Німеччині, сформувалася система авторського права („droit d'auteur”), яку пізніше запозичили чимало країн Азії, Африки та Латинської Америки. Основою цієї системи є власне право автора виконувати та відтворювати свої твори, його визнано особою, що своєю творчою працею створює твір [13, с. 30].
Важливою віхою в історії розвитку системи охорони авторського права стала поява в Німеччині філософських концепцій, зокрема, Канта, згідно з якими творча діяльність людини розглядалась як продовження або відображення особистості автора, що має право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної справедливості. Саксонія першою з німецьких держав у 1694 р. прийняла закон про захист авторського права. Тоді ж з’являються і перші федеральні закони Північноамериканських Сполучених Штатів, спрямовані на охорону книг, карт, театральних постанов та інших об’єктів інтелектуальної власності.
