Зразок роботи
І. Вступ.
Нерідко приватні, а також службові особи вимушені скоювати вчинки, що за своїми зовнішніми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, позбавлення життя того, хто посягає, при захисті від його нападу збігається з ознаками вбивства; знищення майна для усунення небезпеки, викликаної пожежею, має однакові фактичні ознаки зі злочином, передбаченим ст. 194 КК тощо). Однак за своєю суттю такі вчинки не є суспільно небезпечними і передбаченими КК, а, навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними. У науці кримінального права такі вчинки іменуються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння.
Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони: 1) чітко відрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним; 2) сприяють підвищенню правової активності і правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі заподіяння ними шкоди при здійсненні свого права або виконання службових чи громадських обов’язків; 3) мають важливе профілактичне значення. Зазначені обставини та їх кількість на різних періодах історичного розвитку і в різних країнах світу істотно розрізняються.
ІІ. Постановка завдання:
– дослідити історичний аспект обставин, що виключають злочинність діяння;
– охарактеризувати сучасний стан законодавчого врегулювання обставин, що виключають злочинність діяння;
– розглянути теоретичний зміст обставин, що виключають злочинність діяння, які не врегульовані українським кримінальним законодавством, але фактично існують на практиці;
– вивчити підходи зарубіжних законодавців щодо кримінально-правового значення обставин, які відсутні у Кримінальному кодексі України.
ІІІ. Результати.
В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у «Військовому Артикулі» 1715 р. (ст. 156) [1], «Руській Правді» (ст. 26) [2], «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. (ст. 107) [12, с. 34] тощо. У Радянському кримінальному законодавстві «Керівні початки» 1919 р. передбачали у якості такої обставини також лише необхідну оборону (ст. 15) [5, с. 59]. У кримінальних кодексах УССР 1922 та 1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: необхідна оборона та крайня необхідність у нормах Загальної частини, та затримання злочинця у нормах Особливої частини КК [9, с. 10; 10, с. 13].
Кримінальний кодекс 2001 р. значно розширив перелік зазначених обставин та вперше виділив їх у самостійний розділ VІІІ Загальної частини. Він називає вісім обставин, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона; уявна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Але, у чинному законодавстві все ж таки передбачені не всі обставини, що фактично існують на практиці. До їх кола можна віднести юридичну та фактичну помилку; випадок (казус), тобто невинне заподіяння шкоди; згоду потерпілого на спричинення шкоди тощо. Між тим у кримінальному праві можуть виключати відповідальність лише ті обставини, які прямо передбачені кримінальним законом. Тому, на нашу думку, варто вивчити можливість їх внесення у кримінальний закон. Тим більш, що ці інститути є регламентованими у кримінальному законодавстві багатьох розвинутих зарубіжних країн.
Під помилкою у кримінальному праві розуміється неправильне уявлення суб’єкта злочину щодо юридичних властивостей або фактичних ознак вчинюваного ним діяння. У залежності від змісту обставин, які були невірно сприйняті суб’єктом, розрізняють два види помилки: юридична та фактична. Норми щодо фактичної та юридичної помилки містяться у кримінальному законодавстві багатьох держав світу, зокрема у КК Австрійської Республіки, Італійської Республіки, Королівства Іспанії, Федеративної Республіки Німеччини, Королівства Норвегії, Республіки Польщі, Республіки Сан-Марино, Французької Республіки, Японії, та деяких штатів США, наприклад, штату Нью-Йорк. Так, за КК Республіки Польща не вчиняє злочину той, хто здійснює заборонене діяння, помиляючись стосовно обставини, що виключає неправомірну поведінку або провину (ст. 29); не вчиняє злочину той, хто здійснює заборонене діяння, сумлінно помиляючись в його протиправності (ст. 30) [8, с. 58]. Згідно зі ст. 122-3 КК Французької Республіки, не підлягає кримінальної відповідальності особа, яка подала докази того, що через помилку щодо права, якої вона не могла уникнути, вона вважала, що має законну підставу вчинити дію [11, с. 80].
Аналіз чинного кримінального законодавства сучасних розвинутих країн дозволяє зробити висновок, що підходи законодавців стосовно кримінально-правового значення фактичної помилки зводяться до наступного. Особа, яка вчиняє діяння через фактичну помилку, не карається лише в тому випадку, коли помилка є непереборною. Помилка є непереборною, якщо особі в такій обстановці не було і не могло бути відомо про фактичні обставини справи, тобто відсутня можливість уникнути помилки. Коли фактична помилка не є простимою, особа може бути притягнута до відповідальності лише за необережність, якщо вчинення даного діяння з необережності взагалі карається. Щодо юридичної помилки (помилки в законі), як відомо, в кримінальному праві існує правило – «незнання закону не звільняє від відповідальності». Однак це правило не повинно мати абсолютного характеру, оскільки в протилежному випадку це призвело б на практиці до випадків об'єктивного ставлення у провину. Тому знання особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінального закону варто розглядати лише як презумпцію, яка може бути спростована у конкретній справі.
Казус (випадок) у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, які настали, перебувають у причинному зв'язку з дією або бездіяльністю особи, яка, однак, не лише не передбачала можливості їх настання, але й не могла і (або) не повинна була їх передбачити. Неможливість передбачення суспільно небезпечних наслідків може бути зумовлена як суб'єктивними особливостями особи (відсутність необхідних знань, досвіду, слабоумство, хвороба), так і конкретними обставинами, за яких було скоєне діяння. Казус відрізняється від злочинної недбалості відсутністю обох критеріїв – об'єктивного (обов'язку передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння) і суб'єктивного (реальної можливості такого передбачення) або хоча б одного з них. Казус виключає вину у поведінці особи. Найчастіше казус зустрічається у справах виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту. Спеціальні норми, що регламентують казус (випадок) як обставину, яка виключає злочинність діяння, є в КК Італійської Республіки, Австралійського Союзу та багатьох інших країн. Наприклад, відповідно до ст. 45 КК Італійської Республіки, некараним є той, хто скоює діяння з причини випадковості або дії непереборної сили [7]. Кримінальний кодекс Австралії передбачає у розділі 5.6 самостійний різновид злочинів – злочини, що не містять елементів вини [6, с. 28].
Згода потерпілого у кримінальному праві є обставиною, яка у ряді випадків виключає кримінальну відповідальність за діяння, передбачене законом в якості злочинного. КК України не містить жодних вказівок щодо значення згоди потерпілого, тому це питання вирішується судовою практикою і теорією кримінального права. Згода звільняє від відповідальності при діях, які посягають на майно та майнові права потерпілого. При посяганнях на особистість згода може звільнити від відповідальності тоді, коли при згоді відпадають істотні ознаки даного злочину (напр., згода жінки виключає зґвалтування). Зазвичай виділяють такі умови правомірності згоди: посягання відбувається на ті блага, якими потерпілий вправі розпоряджатися; згода може бути дана лише на вчинення дій, які не переслідують суспільно-небезпечних цілей; згода дана осудною і дієздатною особою та є добровільною, а не вимушеною.
Загальні або спеціальні норми щодо заподіяння шкоди якому-небудь благу за згодою потерпілого містяться у кримінальному законодавстві приблизно чверті країн світу. Наприклад, за КК Італійської Республіки, вчинення діяння за згодою особи, яка може законно розпорядитися цим правом, є обставиною, за якою особа не підлягає покаранню (ст. 50) [7]. Згідно зі ст. 7 КК Королівства Швеції, діяння, яке вчинене однією особою за згодою іншої особи, щодо якої воно було направлено, утворює злочин лише у тому випадку, якщо воно, з огляду на характер шкоди, насильства або небезпеку, яку воно спричинило, його мету та інші обставини, не є виправданим [4, с. 204].
Практично ніде в країнах СНД вищеперелічені питання не регламентовані на законодавчому рівні. Можливо, такий підхід пострадянських законодавців являє собою шану старої традиції. Тому як ще в 1948 році професор М.Д. Шаргородський вказував, що «загальна частина не повинна містити в собі ... понять, що відносяться до науки кримінального права (наприклад, питання про помилку)» [13, с. 66]. Але у теперішній час більшість вчених вже дійшла до висновку, що така неврегульованість призводить до прогалин у праві і, як наслідок, до безлічі колізій. Тому багато сучасних науковців висловлюються за розширення кола обставин, що виключають злочинність діяння. Наприклад, А.І. Бойко стверджує, що «більш розгалужена система виняткових норм» краще і надійніше забезпечує права і законні інтереси особистості, ніж сподівання на можливість правоохоронних поправок» [3]. Також і Ю.В. Баулін вважає, що збільшення кількості обставин, які виключають злочинність діяння, залежить від якості кримінального законодавства, його розвитку шляхом диференціації та індивідуалізації відповідальності за прояв неправомірної поведінки людини [14].
