Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Характерною рисою будь-якої правової держави є верховенство закону в усіх сферах життя суспільства. При цьому, необхідно зазначити, що верховенство закону неодмінно пов’язане безпосередньо зі справедливим та незалежним правосуддям як одним з найцінніших надбань суспільства. Враховуючи, що в умовах сьогодення довіра суспільства до судової системи України потребує цілеспрямованого зміцнення, з метою її відновлення в Україні була розпочата судова реформа.
Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. З огляду на те, що всі судові рішення приймаються іменем України, суспільство має шанобливо ставитись до осіб, які відправляють правосуддя, а також неухильно виконувати їх розпорядження та прийняті ними акти. З цією метою законодавець у частині четвертій статті 129 Конституції України передбачив, що за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Дане положення законодавства кореспондується з положеннями частини 3 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за змістом якої втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів забороняється і тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
При цьому, необхідно зазначити, що важливою умовою реалізації судом своїх функцій є беззаперечний авторитет суду в очах суспільства, повага честі та гідності осіб, які відправляють правосуддя. У свою чергу, будь-який прояв неповаги до суду матиме негативні наслідки для процесуальної діяльності, виконання судом своїх завдань з охорони прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, а також позбавить судовий процес виховної функції. Це дає підстави стверджувати, що в умовах відновлення довіри до судової системи однією з актуальних проблем в Україні також є створення дієвого механізму правового захисту суду від прояву неповаги до нього.
На наш погляд, для ефективної протидії даному явищу однієї лише статті за прояв неповаги до суду, яка міститься в Кодексі України про адміністративні правопорушення, недостатньо. Ми вважаємо, що більшої ефективності в сфері захисту суду від прояву неповаги до нього можна досягти шляхом запровадження адекватної кримінальної відповідальності, оскільки вітчизняний кримінальний закон у сучасному вигляді не приділяє охороні суду того належного значення, яке витікає із його конституційного статусу. На наше переконання, усе це зумовлює особливу актуальність теми дисертації та потребує подальшого розвитку кримінального законодавства України шляхом розробки кримінально-правових засобів боротьби із проявом неповаги до суду та дослідження спеціальних питань кваліфікації.
Значний внесок у дослідження проблем кримінально-правової охорони правосуддя в цілому зробили такі науковці, як: М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, А.М. Бойко, В.М. Бурдін, С.Б. Гавриш, М.О. Гараніна, В.В. Городовенко, В.П. Діденко, О.О. Дудоров, М.Р. Косевич, М.Й. Коржановський, Ю.І. Кулешов, Л.В. Лобанова, С.С. Мірошниченко, В.О. Навроцький, В.І. Осадчий, М.І. Панов, А.А. Піонтковський, В.В. Сташис, М.С., В.Я. Тацій, А.Н. Трайнін, В.І. Тютюгін, С.С. Яценко та ін.
Серед вітчизняних та іноземних вчених, які досліджували певні аспекти кримінально-правової політики та засобів протидії неповазі до суду, слід відзначити: Д.О. Балобанову, О.М. Бандурку, В.І. Борисова, О.С. Гореліка, В.К. Грищука, Т.А. Денисову, В.Т. Дзюбу, В.К. Дуюнова, О.М. Костенка, О.М. Литвака, М.І. Мельника, В.О. Меркулову, А.А. Митрофанова, А.В. Савченка, В.О. Тулякова, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, В.М. Хомича, О.І. Чучаєва, В.І. Шакун, Ю.С. Шемчушенка та інших, праці яких і стали науковим підґрунтям дисертаційного дослідження.
На окрему увагу заслуговує кандидатська дисертація Пацелі Г.А. за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право на тему: «Підстави та принципи криміналізації ухилення від повернення виручки в іноземній валюті», захищена у 2016 році. В основу цієї роботи автором був покладений метод теоретико-правового моделювання нової кримінально-правової норми.
У свою чергу, дослідження питань юридичної відповідальності за прояв неповаги до суду як адміністративного правопорушення знайшло своє відображення у роботах таких адміністративістів, як В.В. Гречишникової, І.Я. Русенко, Ю.В. Калашник. Однак, незважаючи на вагомий внесок зазначених авторів в теоретичне дослідження питань адміністративної відповідальності за неповагу до суду, слід констатувати відсутність комплексних досліджень, присвячених саме запровадженню кримінальної відповідальності за неповагу до суду, що підкреслює актуальність проведення даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідної роботи Класичного приватного університету «Кримінально-правове, кримінологічне та кримінально-виконавче забезпечення механізму реалізації прав і свобод людини і громадянина» (номер державної реєстрації 0105U002568). Дослідження узгоджується з Концепцією реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008, Концепцією державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, схваленої Указом Президента України від 8 листопада 2012 р. № 631/2012 та рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 06.05.2015 «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю в Україні», введеного в дію Указом Президента України від 16.06.2015 № 341/2015.
Тема дисертації затверджена вченою радою Класичного приватного університету (протокол від 26 грудня 2012 р. № 4).
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в дослідженні соціально-правової обумовленості криміналізації неповаги до суду, формуванні на цій основі відповідної моделі кримінально-правової норми і пропозицій щодо удосконалення кримінально-правової охорони суду від прояву неповаги до нього, розгляді спеціальних питань кримінальної відповідальності за неповагу до суду.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні задачі:
– з’ясувати історичні аспекти розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за неповагу до суду;
– дослідити зарубіжний досвід кримінально-правової протидії неповаги до суду, охарактеризувати відповідні кримінально-правові норми та навести правозастосовну практику судів зарубіжних країн та, безпосередньо, Європейського суду з прав людини ;
– здійснити аналіз основних засад криміналізації суспільно-небезпечних діянь;
– проаналізувати соціально-правові підстави та принципи криміналізації неповаги до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя в Україні;
¬– дослідити відповідність модельної кримінально-правової заборони неповаги до суду підставам та принципам криміналізації суспільно небезпечних діянь;
– надати характеристику об’єкта неповаги до суду як належної складової кримінально-правової охорони;
– розробити та обґрунтувати нормативну модель ознак об’єктивної сторони неповаги до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя;
– визначити та охарактеризувати нормативно-модельні ознаки суб’єкта неповаги до суду;
– виробити нормативну модель ознак суб’єктивної сторони юридичного складу неповаги до суду;
– здійснити відмежування кримінальної та адміністративної відповідальності за неповагу до суду;
– розглянути пеналізацію неповаги до суду та визначити модель санкції за неповагу до суду як кримінальне правопорушення проти правосуддя.
Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають у сфері відправлення правосуддя.
Предметом дослідження є проблеми криміналізації неповаги до суду як суспільно небезпечного явища.
Методи дослідження. Під час дослідження були застосовані такі методи дослідження: діалектичний, порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-юридичний методи дослідження, метод системного аналізу, а також метод теоретико-правового моделювання.
За допомогою історико-правового методу досліджувалась ґенеза юридичної відповідальності за неповагу до суду (підрозділ 1.1). Порівняльно-правовий метод та метод системного аналізу широко застосовувались при вивченні і співставленні зарубіжного досвіду кримінально-правової протидії неповаги до суду із вітчизняними правовими механізмами у досліджуваній сфері правовідносин (підрозділ 1.2). За допомогою формально-юридичного методу досліджено законодавство України та законодавство зарубіжних країн, яке передбачає кримінальну відповідальність за неповагу до суду (підрозділи 1.2, 1.3). В основу пропозиції щодо запровадження в Україні кримінальної відповідальності за неповагу до суду як кримінальне правопорушення проти правосуддя покладений метод юридичного моделювання (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4). Метод теоретико-правового моделювання був використаний для розроблення нормативних моделей ознак юридичного складу неповаги до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4), а також видів і розмірів кримінальної відповідальності (підрозділи 3.1, 3.2).
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані, акумульовані Державною судовою адміністрацією України, Управлінням узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України, узагальнення результатів анкетування 300 суддів, 300 працівників правоохоронних органів та 300 науковців.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням комплексу кримінально-правових аспектів запровадження кримінальної відповідальності за неповагу до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя в Україні, в якому обґрунтована соціально-правова обумовленість криміналізації зазначеного діяння, вироблені підстави та принципи криміналізації неповаги до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя в Україні, запропонована теоретико-правова модель норми про кримінальну відповідальність за неповагу до суду.
Найбільш важливими положеннями, які визначають наукову новизну дисертації та виносяться на захист, є такі:
вперше:
доведено доцільність криміналізації в Україні неповаги до суду як злочину проти правосуддя і запропоновано віднести відповідну кримінально-правову норму до Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» Кримінального кодексу України;
змодельовано юридичний склад злочину неповаги до суду, що складається з двох частин та стосується протиправної поведінки усіх учасників судового розгляду справи, в тому числі й тих, які своєю бездіяльністю унеможливлюють відправлення правосуддя;
розроблено санкцію за порушення неповаги до суду як злочину невеликої тяжкості, проте призначення запропонованих видів покарань (штраф, громадські роботи та арешт) може зробити наявні суспільно небезпечні діяння морально та економічно невигідною поведінкою;
удосконалено:
норми Кримінального кодексу України шляхом доповнення положень статті 96-3 зазначеного нормативно-правового акту в частині розширення переліку підстав для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за рахунок криміналізації неповаги до суду як кримінального правопорушення проти правосуддя;
положення науки кримінального права щодо розвитку кримінальної відповідальності за неповагу до суду на українських землях на різних етапах становлення державності, в результаті чого встановлено, що репресивні заходи за зазначене діяння не є виключно рецепцією нормативних положень зарубіжних країн, а стануть логічним підсумком нормотворчої діяльності вітчизняного законодавця;
набули подальшого розвитку:
положення про те, що за неповагу до суду як особливу форму прояву правового нігілізму в Україні передбачена лише адміністративна відповідальність, а відтак, відсутня альтернатива адміністративному стягненню, що зумовлює відсутність належного виховного впливу на правопорушника;
наукові засади застосування методу теоретико-правового моделювання як складової процесу криміналізації суспільно небезпечних діянь, що відсутні у кримінальному законі;
пріоритетні напрямки посилення захисту авторитету суду, честі та гідності осіб, які беруть участь у відправленні правосуддя, шляхом запровадження кримінальної відповідальності за неповагу до суду.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані автором теоретичні висновки, практичні рекомендації спрямовані на удосконалення відповідальності за неповагу до суду зокрема та кримінального закону взагалі. Окремі положення роботи можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері: для теоретичних розробок з питань кваліфікації кримінальних правопорушень проти правосуддя та при подальших дослідженнях юридичної відповідальності за неповагу до суду;
– у правотворчості – при вдосконаленні законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя;
– у правозастосовній діяльності – використання одержаних результатів дозволить поліпшити діяльність судів України при кваліфікації кримінальних правопорушень проти правосуддя (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в діяльність Апеляційного суду Запорізької області від 08.12.2016 № 01-13/16-вих.);
– у навчальному процесі – при викладанні курсу Особливої частини кримінального права, підготовці підручників та навчальних посібників (Акт впровадження у навчальний процес юридичного факультету Запорізького національного технічного університету результатів дисертаційного дослідження).
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації доповідалися й обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: «Наука і вища освіта» (м. Запоріжжя, 2014, 2015 рр.); «Актуальні проблеми публічного та приватного права» (м. Запоріжжя, 2013, рр.); «Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин» (м. Дніпропетровськ, 2013 р.); «Особливості розвитку публічного та приватного права в Україні (м. Харків, 2013 р.); «Правова система України: сучасні тенденції та фактори розвитку» (м. Запоріжжя, 2014 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи знайшли відображення у 6 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані як фахові з юридичних дисциплін, а також у 6 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації відповідає її меті і задачам та складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 219 сторінок. Список використаних джерел налічує 215 найменувань і займає 22 сторінки. Додатки займають 25 сторінок.
РОЗДІЛ 1
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ НЕПОВАГИ ДО СУДУ
1.1. Ґенеза відповідальності за неповагу до суду
Аналіз історії кримінального права нашої держави, зокрема дослідження механізму кримінально-правового захисту правосуддя від неповаги до суду, має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення. Вивчення минулого може і повинне служити засобом для того, щоб зрозуміти сьогодення і передбачати майбутнє, і на основі цього осмислити розвиток науки як цілеспрямований історичний процес [193, с. 9].
Принцип незалежності суду є невід’ємним атрибутом правової держави [210, с. 34].
Так, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. зазначено, що метою забезпечення незалежності судової влади є гарантування кожній особі основоположного права на розгляд справи справедливим судом лише на законній підставі та без будь-якого стороннього впливу. Незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права [67].
Процес розбудови України як соціальної, правової держави нерозривно пов’язаний із трансформацією національного законодавства та удосконалення юридичної практики. З огляду на викладене, Україна має забезпечити наявність ефективної, незалежної, неупередженої судової влади та високий рівень правової культури громадян. Зазначені ознаки взаємопов’язані, адже правова культура включає в себе і повагу до права в цілому, і повагу до суду, що в свою чергу забезпечує об’єктивне судочинство та реальний захист прав і свобод громадян та інтересів держави.
Історичні віхи формування та розвитку кримінально-правової охорони правосуддя, у тому числі від неповаги до суду, на наш погляд, необхідно досліджувати у комплексі із створенням інституту суду [210, с. 36].
Історики стверджують, що практика судової діяльності має більш як п’ятитисячолітню історію. Зокрема, на погляд А.Е. Романової об’єктивна необхідність виникнення правосуддя як соціального явища зумовлена необхідністю в неупередженому, справедливому вирішенні соціальних конфліктів правового характеру, необхідністю судити по праву [152].
У вітчизняній юридичній літературі історичні аспекти розвитку кримінального законодавства про злочини проти правосуддя комплексно досліджувались, переважно радянськими науковцями (М.І. Бажанов, Л.Д. Гаухман, А.А. Піонтковський, В.Д. Меньшагін, М.С. Таганцев [174], С.І. Тихенко) [52, с. 87]. Серед сучасних науковців доцільно відмітити адміністративістів В.В. Мульченко, Ю.В. Калашник, Н.Д. Квасневську, які висвітлили історію розвитку поглядів суспільства та систему норм, що регламентують відповідальність за злочини проти правосуддя.
Досліджуючи безпосередньо ґенезу відповідальності за неповагу до суду, необхідно відзначити насиченість всієї історії розвитку кримінального права на теренах сучасної України.
Із системного аналізу історіографії злочинів проти правосуддя вбачається, що фундаментальні основи сучасного розуміння провідних ознак неповаги до суду як негативного соціального явища закладено приблизно в ХІ столітті, за часів існування Київської Русі. В подальшому правові засади захисту правосуддя зазнавали впливу правових систем тих держав, до складу яких входили українські землі.
Найдавнішою пам’яткою права Київської Русі є Руська Правда, яка дійшла до наших часів у трьох редакціях: Коротка Правда, Просторова Правда, Скорочена Правда. Коротка Правда поєднувала в собі Правду Ярослава і Правду Ярославичів і містила норми цивільного, кримінального та процесуального права.
Г.Є. Бершов стверджує, що в даному випадку була відсутня будь-яка правова регламентація суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, та, зокрема, у становленні критеріїв правового захисту, в тому числі чиновників судових органів [14, с. 2]. Суд не був відмежований від княжої адміністрації, а його першочерговим завданням був захист інтересів вищих верств населення, а тому безпосередні судові функції належали так званим огнищанам – представникам вищого службового класу, які відправляли правосуддя від імені княжої влади та рівні вільних мужів [14, с. 2].
У статті 19 Короткої Правди було визначено, що кримінально-правовій охороні підлягали виключно огнищани, оскільки згідно прямої вказівки її дія не поширювалась на звичайних людей. На погляд Бєршова Г.Є., досліджувана норма в певній мірі відображає прототип заборони втручання в діяльність суду. У більшості випадків цей термін інтерпретується з посиланням на особливості суб’єктивної сторони діяння, які залежать від спеціального правового статусу потерпілого та виконуваних ним службових обов’язків. [14, с. 3].
Досліджуючи рівень розвитку наукової юридичної думки та правозастосовної практики в Київській Русі, Г.Є. Бєршов обґрунтовує позицію, що положення Руської Правди мали казуїстичний характер. Вказаним правовим аспектом він пояснює наявність у Руській Правді багатьох спеціальних складів злочинів, пов’язаних зокрема із неповагою до суду [14, с. 3].
Фактично Руська Правда, розділяючи людей на класи, являла собою княжий судебник. В даному контексті слушною видається позиція В.Т. Маляренка, який зазначив, що аналіз порядку здійснення судочинства, що існував у Русі, у тому числі і за нормами Руської Правди, викладений у багатьох ще дореволюційних працях. В підсумку доведено, що в Київській Русі суд як суб’єкт кримінального процесу не був відокремлений від адміністрації [107, с.54].
Вбачається, що найдавнішим судовим органом Київської Русі є суд общин, адже безпосередньо община судила відповідно до звичаєвого права та норм «Закону Руського». Із зміцненням державності дедалі більше справ підпадали під князівську юрисдикцію. Князь судив або сам, або через посадників та тіунів. З часів запровадження на Русі християнства значна кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав усі правопорушення духовенства, а також справи простих людей, віднесених до його юрисдикції.
Усі судові органи того часу користувалися надзвичайною повагою, жодна вирішена ними справа не підлягала оскарженню, рішення суду було остаточним. Іншими словами, відповідальності для осіб, які виконували функцію правосуддя, не існувало.
Отже, із впевненістю можна стверджувати, що саме в текстах Руської Правди як основного джерела права на теренах нашої держави в XI ст., простежуються первинні зародки спеціалізованого захисту осіб, які відправляють правосуддя, від втручання у їх діяльність, зокрема, у формі насильства, вбивства, в тому числі поєднаного із незаконним заволодінням їх майном, прояву злісної неповаги.
У XIII ст. на мапі світу з’явилась Литовська держава. Політичний вплив Литви на українські землі розпочався в 1340 р., коли Литовський князь зайняв княжий престол в Галичині та на Волині. Скориставшись поразкою литовських князів на р. Страві, польський король Казимір в 1349 р. захопив Галичину. Намагання поляків приєднати Волинь до Корони виявились марними. Як результат, поляки та литовці розподілили між собою території, які раніше належали Галицько-Волинському князівству.
В 50-х рр. XIV ст. Велике князівство Литовське розпочало експансію на Наддніпрянську Україну. Скориставшись послабленням монголо-татарського ярма, Великий князь Литовський Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Новгород-Сіверщину. Останньою українською територією, яка була приєднана до Великого князівства Литовського, стала в 1411 р. Подільська земля [43, с. 47]. В результаті, на початку XV ст. на міжнародній арені виникла держава, до складу якої входили території сучасної Литви, Білорусі, значної частини України, а також західні землі Росії. Новостворена держава отримала офіційну назву „Великое княжество Литовское, Русское и Жемайтское и иных” [43, с. 47].
На тлі політико-територіальних змін, які відбулися на території сучасної України в XIV – XVI ст., свій логічний розвиток отримав кримінально-правовий захист діяльності судових органів, зокрема, від прояву неповаги до суду.
Особливість правової системи Великого Князівства Литовського полягала в тому, що існуючі на той час правовідносини регулювалися староруським правом, зокрема: Руською Правдою, правовими звичаями, великокняжим законодавством, міжнародними договорами, постановами сеймів. Таким чином, Велике Князівство Литовське фактично зберегло всі раніше діючі на своїх теренах правові інститути, що дало можливість їх узагальнити і систематизувати відповідно до потреб суспільства того часу.
Слід констатувати, що акти староруського права не передбачали чіткої правової регламентації суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя. Відповідно до положень Руської Правди, яка продовжувала діяти і у Великому Князівстві Литовському, суд не був відділений від княжої адміністрації й захищав насамперед інтереси вищих верств населення.
Поступово, в політичному, економічному і суспільному житті в структурі Великого князівства Литовського відбуваються зміни. Політичний устрій, який існував до цього часу, починає розпадатися, закінчується період феодальної роздробленості і розпочинається процес централізації влади та управління [14, с. 3].
Як результат, правова база того часу, в основу якої були покладені Руська Правда, привілеї, постанови сеймів, вже не відповідала новим економічним та політичним викликам. Все це зумовило необхідність в розробці нових норм права, а також в кодифікації діючого законодавства, яке, в свою чергу, мало б забезпечити консолідацію інтересів знаті та шляхти, а також здійснювати єдиний правовий вплив на всій території Великого князівства Литовського.
Першим таким кодифікованим актом на теренах Великого князівства Литовського став Судебник Великого князя Казимира 1468 р. При всій історичній значущості даного документа необхідно зазначити, що в цілому він не зміг повноцінно забезпечити правове регулювання в державі, як того вимагав високий рівень розвитку суспільних відносин. Тому, протягом 60-ти рр.. XVI ст. уряд Великого князівства Литовського три рази здійснював кодифікацію права, результатом якої стали три Статути: Литовський Статут 1529 р. („Старий”), 1566 р. („Волинський”) та 1588 р. („Новий”). Необхідно зазначити, що саме в нормах Статутів Великого Князівства Литовського можна простежити та дослідити судовий етикет того часу, стан правопорядку в судах держави [210, с. 35].
І Литовський статут став першим в Європі на той час систематизованим сводом різних галузей права [210, с. 35]. Вагомий внесок у дослідження даного історичного акту зробив Х. Майкут [105, С. 34-42].
Так, артикулом 1 розділу 6 „Про суддів” І Литовського статуту 1529 р. був визначений вичерпний перелік осіб, на яких покладено виконання суддівських функцій. До них належали: воєводи, старости, маршалоки земські, маршалоки двірні та державці [170]. Також, в Литовському статуті 1529 р. була започаткована система двосторонніх гарантій, яка полягала, з одного боку, в покладенні на суддю обов’язку справедливого та безстороннього судового розгляду, а з іншого – в оформленні розширеного захисту професійної суддівської діяльності шляхом законодавчого закріплення різних складів злочинів: від впливу в усній формі до невербального впливу та фізичного насильства [210, с. 35].
За змістом пункту 1 розділу 6 „Про суддів” Литовського статуту 1529 р. „... якщо суддя судив вірно і виніс вирок у відповідності до цього закону, а особа, яка програла справу, зганьбила його, то той має сплатити судді за цю образу дванадцять рублів грошей ...” [170].
Також, доцільно звернути увагу на те, що в Литовському статуті 1529 р. були ускладнені об’єктивні ознаки складу досліджуваного злочину залежно від форми психічного та фізичного насильства. Так, згідно з артикулом 18 розділу 6 „… якщо хто-небудь судді в суді висловив би бранні слова, той має бути покараний тюремним ув’язненням на шість тижнів..., а якщо хто-небудь погрожував судді, той має не лише відсидіти шість тижнів, але й після відбуття цього строку повинен надати гідних поручителів, щоб судді були у спокої ...” [170].
За приписами Литовського статуту 1529 р. „… суддя, виконуючи суддівські обов’язки, не повинен нікого ображати. Якщо ж суддя схопив би кого-небудь рукою і вдарив, то повинен сплатити тому за безчестя відповідно до стану. А якби суддя кого образив лайливими словами, то ображений має поставити його перед нами, великим князем, або перед панами, і йому з суддею повинно чинитися правосуддя відповідно до законів...” [170].
В артикулах 17 і 18 розділу 6 Литовського Статуту 1529 р. вперше була регламентована поведінка всіх учасників судового процесу. Ці артикули стосувались виключно етики суду та були спрямовані на охорону правопорядку в суді. Положення, відображені в артикулі 17, зустрічаються ще в достатутовій судовій практиці. Тільки тут вона дана в чіткішому і конкретнішому формулюванні вже в назві: „Якби хто кого у суді штовхнув або вдарив”. Кваліфікація подібного роду злочинів зароджуються ще в епоху раннього феодалізму. Злочин кваліфікується двояко: без застосування зброї та із застосуванням. Перший випадок визначається як насильство над судом (а не просто в суді) і карається традиційним штрафом – 12 рублями і винагородою потерпілому за ганьбу відповідно до його станової приналежності: „ …якби хто у суді схопив рукою іншого, штовхнув, смикнув або вдарив, але не поранив, і тим самим учинив би в суді безлад, той мусить заплатити штраф дванадцять рублів грошей, а тому за безчестя – у залежності від стану того [210, с. 35].
Досліджуючи вказаний нормативний документ, Ю.В. Калашник акцентувала увагу, що в артикулі 17 кваліфікуються прояви нешанобливого ставлення до суду, точніше, здійснювані в суді прояви насильства [55, с. 159]. Натомість, основним завданням артикула 18 була кваліфікація словесних обопільних образ учасників процесу та суддів. Це була своєрідна новела законодавства того часу, оскільки за лайливі слова на адресу іншої сторони або суддів передбачалось покарання у вигляді шеститижневого тюремного ув’язнення. В даному випадку лайливі слова слід розцінювати як прояв неповаги до суду [54, с. 159].
