Опіка та піклування над фізичною особою (ID:131452)

ВСТУП Актуальність теми дослідження. Значення інституту опіки та піклування у суспільному житті зумовлене тим, що він дає можливість додаткового захисту суб’єктивних прав і обов’язків учасників цивільних відносин. За допомогою цього інституту стає можливим придбання і реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних суб’єктивних прав та обов’язків. Таким чином, опіка та піклування виступають як важливі гарантії реального здійснення прав і виконання обов’язків суб’єктами права. Зазначеними обставинами зумовлюється актуальність теми, яка в умовах звернення суспільства до загальних гуманістичних цінностей природного права набуває особливого звучання, а тому постійно привертає увагу дослідників. Питанням встановлення опіки і піклування над дітьми та неповносправними фізичними особами ще до прийняття нових ЦК України і СК України значну увагу приділяли в своїх наукових публікаціях Н. Єршова, С. Іванова, О. Карпенко, В. Мороз, А. Нечаєва, Г. Стасюкта, Т. Завгородня, Н. Лисенко, Д. Мажец, Б. Ступарик. Серед інших дореволюційних і сучасних вітчизняних і зарубіжних фахівців у сфері цивільного та сімейного права, зокрема слід також відмітити: С. Пахмана, Д. Азаревича, І. Вольмана, О. Невзорова, А. Рабиновича, Д. Мейєра, К. Побєдоносцева, Г. Шершеневича, О. Загоровського, Й. Покровського, В. Синайського, О. Пергамент, Н. Кіреєвої, О. Бєлякової, Є. Ворожейкіна, Ю. Корольова, Г. Матвєєва, В. Рясенцева, Г. Свердлова, В. Тархова, Д. Бобрової, В. Борисової, В. Гопанчука, О. Дзери, А. Довгерта, І. Жилінкової, Р. Майданика, Н. Майданик, О. Пушкіна, З. Ромовської, Р. Стефанчука, В. Труби, Є. Харитонова, Я. Шевченко, М. Антокольської, Л. Міхеєвої, С. Муратової, Є. Суханова, Ю. Толстого, P. Халфіної, В. Яковлєва та ін.. На дисертаційному рівні питаннями опіки та піклування займалися такі науковці як Д’ячкова Н.А.- «Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб» (Київ, 2006) [51]; Аблятіпова Н.А. – «Інститут піклування над повнолітніми дієздатними особами за цивільним законодавством України» (Одеса, 2007) [38]; Прутян Д.С. – «Опіка за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України» (Одеса, 2007) [88]; Рудий Н.Я. – «Інститут опіки і піклування в Україні: історико-правове дослідження» (Львів, 2011) [90]; Морозова С. Є. – «Правове регулювання опіки та піклування за цивільним законодавством України (Київ, 2011) [74]. Проте дана тема і на сьогодні залишаться вкрай актуальною, і такою що потребує подальшого наукового дослідження. Слід відзначити, що інститут опіки і піклування завжди був невід’ємною складовою правової системи та відображав ставлення суспільства до охорони і виховання осиротілої дитини, забезпечення гідної життєдіяльності неповносправним суспільним верствам. Науковий аналіз становлення та розвитку інституту опіки і піклування в Україні дозволяє глибше зрозуміти специфіку державно-правового розвитку українського народу, відтворити систему правових відносин, що характеризують самобутність правової системи України, забезпечити наступність розвитку вітчизняного права. Національні особливості правового регулювання суспільних відносин у сфері опіки починають формуватися на українських територіях ще з ІХ ст. З появою перших писаних правових джерел зафіксовано поняття опіки, яке передусім забезпечує збереження майна підопічних. У процесі розвитку феодальних та організації станово-представницьких відносин вдосконалюється регулювання відносин у сфері опіки, з’являється поняття піклування. Зважаючи на втрату державності, інститут опіки та піклування розвивався в рамках правових систем іноземних держав. Але спираючись на звичаєво-правову основу, закладену ще в Київській Русі, яка втілилася в Руській Правді, інститут опіки не лише зберіг свою самобутність на українських землях, а й вплинув на формування аналогічних правових інститутів у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. Сформований на основі звичаєвого давньоруського права Третій Литовський статут продовжував регулювати суспільні відносини аж до XIX ст., забезпечуючи правову самодостатність українського народу в період відсутності Української держави. Відсутність національної традиції опіки і піклування малолітніх дітей спостерігалася в Українській РСР. Це було зумовлено відповідною державно-правовою ідеологією, спрямованою на побудову соціалістичної держави та складними історичними подіями 1917–1919 рр., Голодомором 1932–1933 рр., Другою світовою війною, що спричинили появу великої кількості дітей позбавлених батьківської опіки та сиріт. Тому в СРСР віддавався пріоритет державним формам опіки, а не сімейним, розв’язуючи тим самим проблему бездоглядних дітей та їх ідеологічного виховання. Вивчення та узагальнення досвіду становлення і розвитку національного права, окремих його інститутів, сприятиме ефективнішому правовому регулюванню суспільних відносин. Адже інститут опіки і піклування, на сучасному етапі історичного розвитку Української держави, потребує вдосконалення законодавчого регулювання з урахуванням національних правових традицій. Проблема розкриття місця, сутності та історичного значення інституту опіки і піклування у правовій системі України, простеження етапів формування і розбудови вказаного інституту права на українських землях, здійснення всебічного аналізу звичаєвого та позитивного опікунського права набувають особливого значення й актуальності. Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є встановлення специфічних особливостей інституту опіки та піклування, визначення його сутності і значення, виявлення недоліків законодавства у сфері регулювання опіки та піклування, аналіз існуючих пропозицій науковців щодо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері. Мета наукового дослідження зумовила вирішення таких завдань: – дослідити історичні передумови становлення законодавства про опіку та піклування, здійснити періодизацію розвитку законодавства у сфері регулювання опіки та піклування; – визначити поняття і правові основи інституту опіки і піклування в сучасному цивільному законодавстві; – охарактеризувати й оцінити сучасний стан правового регулювання суспільних відносин у сфері опіки та піклування, визначити шляхи його удосконалення; – розкрити специфіку елементів, які складають правовий статус учасників правовідносин у сфері опіки та піклування; – розглянути існуючі в сучасній цивілістичній науці пропозиції, спрямовані на зміну та удосконалення відносин у сфері опіки і піклування. Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері опіки та піклування. Предмет дослідження – правове регулювання опіки та піклування за цивільним законодавством України. Структура і обсяг роботи. Дане магістерське дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дослідження становить 101 сторінка, загальний обсяг – 117 сторінок, у тому числі список використаних джерел – 11 сторінки (98 найменуванння). РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ НАД ФІЗИЧНОЮ ОСОБОЮ 1.1. Становлення і розвиток інституту опіки та піклування Проблеми правового регулювання опіки та піклування були і є актуальними в будь-якому суспільстві, зважаючи на те, що кожне цивілізоване суспільство дбає про своє цивілізоване майбутнє. В українській правовій традиції, зважаючи на її тривале формування, виробилися свої особливості цього важливого інституту, причому закладалися вони ще в епоху Середньовіччя. Початок формування феодальної держави на території сучасної України припадає на ІХ ст. і протікає в нелегких умовах об’єднання племен. Як зазначено у «Повісті минулих літ», «всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій». Панування сімейної общини зумовлює вироблення єдиного ставлення до осиротілої дитини і як зазначає Н.М. Крестовська, правовий статус дитини в давньоруському суспільстві не виходив за межі сімейно-родової організації [38, с.23-24]. Опікунами призначались або ставали передусім близькі родичі підопічних. Враховуючи те, що майно тоді належало всьому роду, жодних майнових обов’язків опікун не мав. В його обов’язок входило лише належне виховання дитини. Це може стосуватися лише додержавного періоду, тому що майнове розшарування призводить до структурування суспільства та виникнення держави – Київської Русі. Очевидно, ці норми еволюціонували, особливо в тому, що стосується майна опікуваного. Із розвитком суспільних відносин формується Закон Руський та основоположні засади інституту опіки в Київській Русі (дохристиянського періоду). Закон Руський, як припускає М.Б. Свердлов [79, с.214], походив з племінних звичаїв і з поправками, які були продиктовані формуванням феодального суспільства і держави, активно використовувався на території південносхідних слов’ян з центром у Києві. Його норми враховувалися великими київськими князями Олегом та Ігорем при укладенні державних договорів (русько-візантійські договори 911 та 944 рр.). Фактично Закон Руський – це норми права, які виникли в основних центрах Русі, осередках класового суспільства – це система руського права. На жаль, до наших днів не дійшов текст цього Закону, фактично про його існування можемо здогадуватися лише з окремих натяків у різних публікаціях, але дехто з науковців (М.Б. Свердлов, С.В. Юшков) робить припущення що саме Закон Руський і став основою Руської Правди [96, с.51-52]. У цьому контексті, на нашу думку, доречно дотримуватися того, що основою формування правової системи в Київській Русі були передусім звичаї корінного населення (полян, древлян і т.д.), а не варягів чи європейських народів (варварські правди). А схожість деяких положень у правових джерелах обумовлюється проходженням однакових соціально-економічних та політичних процесів при формуванні феодалізму. Організація сильної централізованої влади в Київській Русі призводила до нагальної потреби укладення спільного для всього населення закону, яким і став Закон Руський. Чи містилися в ньому правові норми, що регулювали опіку, з повною впевненістю важко говорити, але очевидним є те, що Руська Правда вже чітко закріплює це поняття. У дохристиянський період лише правовими звичаями регулювалися інститути шлюбу, розлучення, опіки та піклування, статус членів сім’ї, майнові права членів сім’ї. Це і не дивно, якщо зважати на те, що сам правовий звичай вироблявся безпосередньо суспільством, був йому зрозумілий та безперечно ефективно регулював відносини, особливо ті, що стосувалися сім’ї. В такій ситуації державі в особі її компетентних органів чи посадових осіб (а Київська Русь не виняток) залишається лише санкціонувати його і надати юридичної сили, або зайняти пасивну позицію, тим самим дозволяючи цій нормі регулювати суспільні відносини. Якщо говорити про опіку, то, на нашу думку, держава зайняла позицію схвалення чинних норм через невтручання в дію звичаїв, тим самим визнаючи їх юридичну силу. Першу письмову згадку про призначення опіки знаходимо у «Повісті минулих літ»: «Помер Рюрик і передав княжіннє своє Олегові, що належав до племені варязького, доручивши йому сина свого Ігоря, був бо той ще малою дитиною». Як бачимо, опіка була передана за бажанням батька, причому передано було в опіку не лише дитину, а й владу, якою вона була наділена спадково. О.Б. Головко висуває припущення, що Олег був лише опікуном малолітнього князя-конунга Ігоря або мажордомом – управителем при його дворі. Але в «Повісті минулих літ» зустрічаємо звернення Олега до Аскольда і Діра, яке було виголошене при захопленні Києва: «Не князі ви і не князівського роду, але я князівського роду». Підтвердження цього знаходимо і в «Житії Ольги», де говориться що Олег був родичем Рюрика. Таким чином, особа опікуна – це знатного роду людина, пов’язана родинними зв’язками з опікуваним, якій повною мірою довіряв батько. Такий спосіб призначення опіки дуже часто практикувався серед представників княжих родів, а згодом серед шляхетства. Що ж стосується цього конкретного випадку, то слід зважати на те, що йдеться про опіку майбутнього правителя [96, с.53]. За загальним давньоруським правом опіка над дітьми призначалася лише в разі, якщо вдова вдруге виходила заміж. У цьому випадку вона зобов’язана була повернути дітям все майно їхнього померлого батька. Хто саме відав призначенням опікунів у дохристиянський період, з джерел невідомо. За логікою, якщо підопічний – член верві, то опікуна мала призначати громада. На нашу думку, таке припущення є обґрунтованим, зважаючи на сімейно-родову організацію тогочасного ранньофеодального суспільства.