Відшкодування шкоди завданої громадянинові незаконними діями органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів судового розслідування, прокуратури і суду (ID:178659)

Зауважимо, що в чинному законодавстві України не існує визначення поняття реабілітації, у т. ч. і в Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» № 962-XII від 17 квітня 1991 року [27]. Визначення реабілітації відсутнє і в Кримінальному процесуальному кодексі України, хоча деякі норми цього кодексу (п. 6 ч. 2 ст. 52, п. 5 ч. 1 ст. 284, ч. 4 ст. 447, ст. 525) передбачають існування інституту реабілітації у кримінальному процесі, зокрема реабілітації підозрюваного, обвинуваченого після його смерті. У той же час так звані «слідчі й судові помилки», внаслідок яких до відповідальності притягуються невинні особи, існують, і шкода, яка ними завдається, виражається не лише в кількості неправомірно засуджених осіб, але й у зменшенні авторитету держави. І сьогодні залишається актуальним та справедливим висловлювання І.Я. Фойницького, який у 1883 році писав: «Пройшли роки, а уникнути притягнення до кримінального суду невинних людство ще не навчилось; прийдуть нові століття - і все ж таки ці випадки будуть повторюватись. Вони неминучі і тому не можуть бути пояснені ні тимчасовою недосконалістю законів, ні випадковими помилками» [30, с. 54]. Дійсно, уникнути неправосудних вироків і інших помилок в ході кримінального судочинства неможливо. Противагою цьому може бути дієвий механізм реабілітації і відшкодування шкоди. Без такого механізму беззахисними відчувають себе громадяни, а держава демонструє безпорадність. Відсутність законодавчого визначення терміну «реабілітація» компенсується великою кількістю наукових визначень. Так, учені Б.Т. Безлєпкін, В.В. Владимирова, О.В. Капліна, Ч.С. Касумов, С.В. Наріжний, Л.А. Прокудіна, В.М. Ширяєв, М.Є. Шумило, Г.Б. Яновицька та ін. зробили великий внесок у розробку цього питання. З аналізу праць учених можна зробити висновок, що становлення інституту реабілітації було складним і зараз воно не є завершеним[9, с. 160]. У дореволюційній Росії під реабілітацією розуміли підтримку тих, хто відбув покарання і намагається повернутись до чесного життя, тобто дотримується вимог щодо поведінки і способу життя [33, с. 728]. Починаючи з 20-х і до середини 60-х років питання реабілітації висвітлювались лише в окремих статтях Т.М. Добровольською, В.М. Савицьким та Е.А. Флейшиц, М.Ф. Поляковою, Є. Єфімовим, М.С. Малеїним, М.Я. Шиміновою та іншими[9, с. 161].