Історичні корені правової комунікації (ID:179317)

ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ 6 1.1. Стан вивчення теми виникнення правової комунікації 6 1.2. Передумови виникнення правової комунікації 17 Висновки до розділу 1 28 РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ЗМІСТУ ТА ФОРМИ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ 30 2.1. Правова свідомість і правова культура юриста та історія їх становлення 30 2.2. Норми правової комунікації та особливості їх розвитку 40 Висновки до розділу 2 51 РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 54 3.1. Комунікативний характер професійної діяльності юриста 54 3.2. Проблеми функціонування правової комунікації юриста 67 3.3. Шляхи вдосконалення правової комунікації юриста 88 Висновки до розділу 3 93 ВИСНОВКИ 95 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 100   ВСТУП Актуальність теми дослідження. Сучасна наукова гуманітарна думка в дослідженні феномену права, використовуючи інтелектуальні технології західної правової думки і вітчизняні досягнення правознавців, формується на перехресті багатьох наук і наукових знань з філософії, соціології, психології, лінгвістиці, семіотиці, антропології, кібернетиці, менеджменті, теорії комунікацій. У вітчизняних дослідженнях з питань теорії права знаходить відображення таке соціальне явище, як правова комунікація. Людина – істота «комунікативна», налаштована на спілкування – взаємодію з іншими. Комунікація являється не тільки умовою і формою існування соціуму, але й права. Тексти, дії по їх побудові і інтерпретації, а також пов’язане з цим мислення, розуміння і взаємодія складають зміст комунікації [7, с. 126]. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Методи дослідження – використані як загальнонаукові, так і філософсько-концептуальні та спеціальні методи дослідження. Методологічним підґрунтям є основи загальної теорії пізнання, зокрема діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку (для встановлення взаємозв’язку і динаміки взаємодії державно-правових інституцій у комунікації). Використані також: філософсько-антропологічний метод (для вивчення біосоціальної природи особи та її вияву у суспільних відносинах); метод системно-структурного аналізу застосовувався у теоретичному моделюванні комунікативних процесів та виробленні концепції комунікативного забезпечення юридичної діяльності; для встановлення узгоджених змін, запропонованих до нормативно-правових актів, що стосуються комунікативної діяльності, як елемента національної правової системи та правової системи міжнародного рівня. Обсяг і структура дипломної роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (налічує 66 найменувань) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 114 сторінок.  РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ 1.1. Стан вивчення теми виникнення правової комунікації Розпочинаючи дослідження правової комунікації слід відмітити, що комунікація – це не тільки процес взаємного спілкування. Величезне значення в житті людей відіграє мисленнєва комунікація, тобто продумування, відтворення подій, моделювання ситуацій. Саме в цьому стані людина здатна відкрити «Я» в «Інших». Що це означає? По-перших усвідомлення того, що інша людина – це така сама людина, по-друге, розуміння того як ти сам виглядаєш в очах інших людей. Людина завжди знаходиться в стані діалогу, нехай навіть перебуваючи на самоті. Комунікація являє собою не просто явище і наукове поняття, вона складається з ряду структурних елементів. Тільки в їх єдності і послідовності можна говорити про стан комунікації. До таких структурних елементів відносяться: - наявність учасників комунікації; - ситуація, яку необхідно обміркувати; - форми подачі інформації; - мотиви, що спонукають до взаємодії; - процес передачі інформації. - -----------------------------------Вырезано------------------------------------- А. В. Поляков особливо звертає увагу на те, що правова комунікація - це взаємодія, яка має всезагальний характер, засновується на юридичних нормах і впливає на мотиваційну сферу суб’єктів (і індивідуальних, і колективних), визначаючи в остаточному підсумку спрямованість їхньої діяльності [44]. Правова комунікація характеризується послідовністю дій, що визначається відповідними юридичними засобами (засоби-дії та засоби-встановлення), що мають диспозитивний і імперативний характер. Правова комунікація складається з елементів, має складну структуру і вимагає стабільності зв’язків, що дає можливість зберегти її цілісність в умовах внутрішніх і зовнішніх змін. Безперечно, правова комунікація між західною традицією права і національним правом виражається у поступовості конкретно визначених дій: визначення мети, призначення обміну; наявність правових принципів; об’єкт; суб’єкти, що реалізують свої законні інтереси і потреби; прийоми і способи комунікації; правові тексти; відповідна нормативна база; зворотний зв’язок. Основною метою правової комунікації є забезпечення ефективної взаємодії держав, а також запозичення певних позитивних конструкцій для національної правової системи. Стосовно взаємодії між західною концепцією права і національним правом, то існує так звана дифузна теорія, пов’язана з іменем американського дослідника Е. Роджерса. Він аналізував поширення нових ідей, товарів тощо й помітив різне сприйняття нового у різних сегментах суспільства. Зазвичай частина людей дуже консервативна, а частина, навпаки, легко включається в нові процеси. Для досягнення мети слід впливати на “критичні п’ять відсотків». Якщо їх переконати, - це означає досягнути популярності у 50% населення. Дифузію визначають як процес комунікації у сфері інновацій через визначені канали за конкретний проміжок часу між членами соціальної системи [47, с. 47-48]. У суспільному житті індивіди орієнтовані на інноваційні процеси, які можуть позитивно вплинути на розвиток правової системи, відтак загалом людина за своєю природою орієнтована на інновації. Аналізуючи комунікацію у праві, доцільно звернути увагу на семіотичні моделі комунікації Р. Якобсона, Ю. Лотмана, У. Еко. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Ще один напрям правової комунікації, пов’язаний з особливостями масової комунікації, який до цього часу перебуває поза увагою філософів права, – це взаємодія юриста із журналістами. На сутність масової професійної комунікації юриста впливають межі свободи слова, характер конфіденційності матеріалу, який потрапляє у комунікативне поле. Залежно від жанру масової комунікації мовностилістичні, а відтак і інтерпретаційні наслідки сприйнятого правового дискурсу є такими, що створені під впливом двох (і більше) комунікантів (правника і журналіста). Аналогічно проблемними є комунікативні впливи, що формують правову дійсність під впливом рівня свободи слова, вираження поглядів та свободи слова у ЗМІ, оскільки гарантовані законами права людини утворюють суперечливу багатоманітність: реалізація одного права обмежує здійснення іншого: діють закони, що охороняють державну таємницю, які забороняють підривну діяльність і порушення суспільної моралі [49]. Світова практика виробила універсальні закони, які формують основні права людини. Це: право на вираження переконань, право на додержання переконань і право шукати, одержувати і поширювати інформацію. Проте прибічники прав людини стикаються із рядом проблем, які є дискусійними. Це підстави для введення тих чи інших заборон. Найбільш розповсюдженою підставою обмеження права на вираження переконань виступає захист прав інших людей у зв’язку з відсутністю правового осмислення режиму використання забороненої інформації, а також і її створення. Захист суспільних інтересів не обумовлений як підстава для введення цензури у професійній масовій комунікації. Проте уряди окремих країн під прикриттям захисту національної безпеки допускають порушення прав люди¬ни: відмову у видачі дозволу на еміграцію, обмеження контактів з іноземцями, депортацію, жорсткий контроль над інформаційними каналами [49]. Спотворенням правової дійсності засобами масової професійної комунікації стають негласні методи безпідставного обмеження інформації, її цензурування. Деформаційними формами комунікації є: система попередніх дозволів на публікації чи попередні обмеження, що не відповідає міжнародним нормам; постцензура, що дає право забороняти або вилучати друковані чи візуальні матеріали, конфісковувати технічні засоби чи й закривати органи масової інформації, і один із сучасних та поширених методів – економічного тиску на ЗМІ. Різновидом контролю є і усвідомлена самоцензура через контроль над обсягом та змістом даних, що на запити надсилаються в органи інформації від державних і приватних організацій у зв’язку із відомими фактами про порушення прав людини. Така самоцензура повинна протиставлятися інформаційному насиллю, пресингу негативізму, а також публічним закликам до тероризму, масових безчинств. Спроби публічного оправдання тероризму, наприклад, у Російській Федерації вже визнані на законодавчому рівні як грубі порушення права особи на комунікацію. На цій основі визріває перспектива обґрунтування важливого права людини і громадянина – свободи масової комунікації і рівності під час встановлення комунікативних зв’язків. Так, перший етап комунікативного зв’язку – це рівень комунікативного критицизму особистості (індивіда). Йдеться про свідому самоцензуру або неусвідомлені обмеження, зумовлені особливостями конфіденційності і світоглядної культури самого суб’єкта. Комунікативні канали спрямовуються у напрямі налагодження системи адекватної і оптимальної комунікації із суспільством. На другому рівні обмеження/фільтрування задіяна медіаорганізація (ре¬дак¬ція газети, телебачення, медіакорпорація тощо), яка колективно формує той тип дискурсу, який відповідає загальним (але не завжди правовим) стандартам якості і в цілому задовольняє критерії цієї організації щодо способу комунікації. На третьому рівні обмежень діють позаредакційні чинники. Передусім це законодавчі обмеження та офіційна цензура (там, де вона дозволена), домінуюча система етичних цінностей у конкретному суспільстві, яка чинить невидимий тиск на відбір матеріалів і змушує відкинути деякі з них на тій підставі, що вони, скажімо, непатріотичні або непристойні. Сюди ж належить вплив рекламодавців, зацікавлених груп та владних структур (зокрема через механізм public relations, зумисне „витікання” інформації тощо) [378, с. 69]. Так, законодавча невизначеність спричиняє свідоме і несвідоме продукування інформації в Інтернеті, що деформує норми і права особи на комунікацію. Отже, свобода вираження та право особи на інформацію, на правову масову комунікацію ще досі перебувають на етапі їхньої невивченості, що значною мірою обмежує дію права на комунікацію. Потрібні швидкі і якісні зміни механізмів у функціонуванні демократичного “організму” держави, які можуть подолати квазікомунікативні процеси у суспільстві. Цьому може посприяти реальна дія оновленого інформаційного законодавства. Стосовно ж змістовного спрямування професійно-правової комунікатив¬ної діяльності вбачається за доречне відзначити необхідність її орієнтації на утвердження правових цінностей та пріоритетів у свідомості громадян з метою подолання стереотипів тоталітарного минулого щодо сутності та ролі права в житті суспільства, а також виявів гетерономного сприйняття права виключно як “відчуженого” регулятора в руках державної влади. Засобами сучасних інформаційних технологій така комунікативна практика має сприяти формуванню громадянської правосуб’єктності на противагу правовому нігілізмові. Як свідчить вже досить вагомий досвід у цій сфері, пропагування позитивних результатів правового вирішення нагальних суспільно-економічних, політичних, етнічних, міжконфесійних та інших проблем чи інтерпретація конфліктних ситуацій відчутно сприяє суб’єктивним преференціям у бік саме таких підходів до їхнього врегулювання. Адже так само, як досить легко “розкручуваними” за допомогою ЗМІ можуть виявитися навіть дещо сумнівні цінності, не менш впливовим (а частіше за все й більш потужним) є даний фактор і по відношенню до суспільнозначущих поведінкових патернів. Відповідно, останні можна використовувати як атрактори доцільного синергетичного ефекту, спрямованого на масовизацію визнання та здійснення регулятивних начал права в суспільстві. 1.2. Передумови виникнення правової комунікації Генезис онтологічного трактування державно-владних концепцій і парадигм досить точно відтворює процеси функціонування влади на етапі її зародження, становлення та розвитку. Попередні історичні епохи завжди позначені наявністю специфіки владно-суспільних відносин у державі, а філософські думки - відтворенням сутнісних процесів державно-правових явищ, в основі яких - аналіз визрівання та реалізації ідеї втілення справедливості й добра в суспільне буття, а також місце та роль громадянина у цьому контексті. Як еволюційна соціальна категорія влада наповнює це поняття характеристикою постійного прямування держави до творення її правової форми. Починаючи з первісного суспільства і закінчуючи громадянським, в основі такого поступу влади фіксується свідомий вияв комунікації, спочатку невербальної, а пізніше - вербальної з виразною ідеєю - реалізацією визначеної мети. Взаємодіючи із суспільством у менш чи більш досконалих формах, влада створює комунікативне поле, яке сприяє формуванню нової форми комунікативного мислення суб’єктів. Причому в цьому процесі влада позиціонується як засадниче державотворче начало, межі якого (у кожні історичні епохи по-різному) визначало суспільство залежно від рівня своєї усталеності й системності. У первісних витоках правової комунікації вихідними принципами ставала необхідність співжиття і підпорядкування один одному, узгодження інтересів, за порушення яких наступала потреба відповідальності за будь-яке порушення моральних норм. Формування передумов для виходу із порушених домовленостей комунікативним шляхом спонукало до вироблення усталених вимог поведінки індивідів. Передумови істинної згоди проростали на ідеях природного права. Томас Гоббс бачив такі стосунки взаємозумовленими. Основний природний закон, який виводив учасників діалогового процесу на раціональну взаємодію, – це виправданість кожного „добиватися миру”, якщо в нього є надія досягти його, „шукати миру і слідувати йому”. Друга частина природного закону зводилася до права кожного захищати себе всіма можливими засобами. Третій природний закон – це встановлення чи досягнення справедливості: індивіди повинні виконувати укладені ними угоди [6, т. 3, с. 38-40]. Хронологічно теорія соціальної комунікації пройшла певні етапи. У часи античності Платон, Аристотель, Цицерон, М. Аврелій, А. Августин започаткували теоретичне опрацювання ідеї суспільного діалогу. На наступному етапі, і особливо у ХУІ ст., була висунута ідея регулювання конфліктів державою, яку у своїх працях представляли Н. Макіавеллі та українські філософи Ю. Котермак-Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан. На наступному етапі фіксується увага до громадянського суспільства, поява теорії суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, І. Кант, Ш. Мон- теск’є, Со-Цзи, Ж.-Ж. Руссо. У Новий час ідейними натхненниками комунікації влади та громадян стали Г. Гегель, А. Токвіль, А. Фергюсон. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Концепт соціально-правової комунікації у забезпеченні взаємодії держави і суспільства формувався поступово. Як зазначає М. Бойчук, «на різних етапах історії людського суспільства взаємозв’язок між суб’єктом (державою) і об’єктом (громадянським суспільством) влади обумовив формування трьох основних провідних тенденцій розвитку владних відносин в історії людства», які з одного боку, впливали на процеси розвитку комунікації влади і суспільства, а з іншого - диктували її способи і методи через: - активізацію легітимних односторонніх дій держави на громадянське суспільство і нелегітимної зворотної дії громадянського суспільства на державу (епоха Стародавнього світу, Середньовіччя і Відродження); - активізацію легітимної взаємодії між державою і громадянським суспільством (епоха Нового і Новітнього часу); - спонтанну активізацію громадянського суспільства у порівнянні з діяльністю державних інституцій в умовах глобалізації соціального світу [12, с. 55]. Перший етап (усної комунікації) співвідноситься із появою додержавного права. На думку А. Полякова, воно об’єктивувалося в усні форми (усні правові тексти) і існувало як усне право. Таке право, як твердить французький антрополог Н. Рулан, мало не лише слабкі, але й сильні сторони. Зокрема, усна форма об’єктивізації була перепоною на шляху відчуження права від індивіда. Ми підтримуємо твердження дослідників історичних особливостей правової комунікації (А. Браєн, К. Жоль, Н. Луман, М. Новіков, Д. Пітерс, В. Раймонд) про те, що у найбільш стародавній період свого існування вона і є самим правом. Чому? По-перше, така комунікація являла собою систему відносин, що ґрунтувалася на праві вимагати безумовного додержання встановлених у суспільстві заборон (табу) і праві влади карати порушників таких заборон. По-друге, історично ця форма взаємодії влади і суспільства довела спроможність системи відносин, при якій існувала можливість індивіда самостійно обирати той чи інший варіант поведінки і вимагати відповідної поведінки від інших членів суспільства. Право, за висловом А. Полякова, таким чином, формувалося як специфічна соціальна мова і як універсальна форма соціальної взаємодії (комунікації) [46, с. 10-11]. Соціально-правова комунікація має історичний характер. ЇЇ витоки спостерігаються ще в епосі стародавніх імперій. Практичні споглядання особливостей розвитку світу, людські світовідчуття втілювалися у міфотворчості, морально-етичних сентенціях, які й були трансляторами природних покликів до справедливості. Перші усно-писемні комунікативні акти набували ознак релігійних трактувань мотивів поведінки людини і потойбічних сил природи. Такі взірці давньосхідної філософсько-правової інтеграції світобачення крізь призму язичницької віри були першими «промовцями» до своїх сучасників, своєрідними «організаторами» співжиття індивідів у соціумі. Онтологічні проблеми спричиняли пошук способів їх діалогічного розв’язання ще на етапі розвитку досократівських спостережень за першосутностями. Геракліт дав стимул до розмірковування про те, що проблеми буття не розв’язуються лише засобами власного розуму, які позбавленні «єдності протилежностей». Засновником методу пошуку істини саме в діалозі є давньогрецький мислитель Сократ. Істинне у знанні стає предметом філософування, а тріумф перемоги над опонентом, що виявляється на рівні питань-відповідей, не є самоціллю. Саме так на основі початково софістських логічних прийомів Сократ вибудовує модель пізнання правди, називаючи це мистецтвом допомоги народженню істини через метод виявлення в людині прихованого за допомогою добре сформульованих навідних запитань (маєвтика). Наступником Сократа став Платон, який розвинув методи свого попередника як «наймудрішого елліна», довівши філософські ідеї до довершеного трактування діалогу через естетику, психологію, педагогіку, економіку, літературу, математику й етику та власне філософію. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- У свою чергу цікаво та неординарно відбувалося налагодження комунікативних процесів в індійському розвитку та давньокитайській цивілізації. Їхні особливості полягають в ізольованості, відсутності широких комунікативних зв’язків, а ті контакти, які були, - виявлялися такими, що нічим не порушували самобутності та оригінальності цього народу (Д. Томсон, Дж. Нідем). Для нас цікавим і невивченим залишається феномен саморозвитку древньої держави Сходу. Він полягає у натуралістичному світогляді китайських філософів, які започаткували спочатку усне поширення своїх ідей, а пізніше й писемне (книга «Дао де цзин», ІУ ст. до н. е.). Підпорядкованість Дао - це шлях до уникнення нещасть, сповідування його законів і принципів управління всім сущим. Погляди Лао-Цзи, Ле-Цзи, Ян Чжу, Сун Цзянь, Інь Вень проповідували справедливість як основу суспільного життя, яку не можна порушувати навіть правителеві. Моральність людських якостей визнавалася основним принципом взаємодії людей, панівних верств, їх особистим прикладом культури взаємин. Такі фундаментальні ідеї пізніше переросли у загальносприйняті у світі принципи ідеальної злагоди (комунікативної згоди). Ідеї обґрунтування раціоналістичної взаємодії людини зі світом хоч і мали свої особливості і в Стародавній Індії, Китаї, Японії чи Тибеті, однак в основі своїй містили бажане для людини і світу - досконалі стосунки, справедливість у співжитті індивідів, право відстоювати свої думки. В епоху Відродження і Реформації свобода думки, що визрівала у надрах різних культур і народів, була підтверджена як необхідний елемент соціального життя, що постав у вимогах до влади і у боротьбі проти неї. Односпрямована примусова комунікація обмежувала подекуди маніпулятивними діями, пріоритетністю у відстоюванні інтересів держави, а не суспільства. У такий спосіб проблемність стосунків «людина-держава» не розв’язувалася. Стратегія перемогти як одного, так і іншого учасника комунікації щоразу більше ускладнювалася. Це спонукало державу, владу до продукування способів впливу на громадян, які б спричинили результативну реакцію і належну правосвідомість. Подібні способи були основою комунікації. Вона народжувала політичний, економічний, правовий конгломерати спонукань, не позбавлених регулятивно-насильницьких інтенцій. У свою чергу це ставало відправною реакцією для відстоювання громадянських прав на виборах, у праві виражати свої погляди і думки та захищати їх. В Україні правова комунікація зароджувалася разом із становленням првових інституцій Київської Русі, Галицько-волинського князівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини 56, с. 94 та Російської Імперії. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Висновки до розділу 1 Отже, сучасна гуманітарна думка в дослідженні феномена права, використовуючи інтелектуальні технології західної правової думки і вітчизняні досягнення правознавців, формується на зіткненні багатьох наук та наукових знань з філософії, соціології, психології, лінгвістики, семіотики, антропології, кібернетики, менеджменту, теорії комунікацій У сучасних дослідженнях з питань філософії права та теорії права знаходить відображення таке соціальне явище , як правова комунікація. Людина апріорі є «комунікативною», налаштована на спілкування - взаємодію з іншими. Комунікація є не тільки умовою і формою існування соціуму, а також - права. Тексти, дії по їх побудові та інтерпретації, а також пов'язані з цим мислення, розуміння і взаємодія складають зміст комунікації. У сучасній філософії права та теорії права існує тенденція до все чіткішого розуміння комунікативної природи права. Це означає також , що й роль мови в структурі мовної комунікації трактується вже не просто як роль її пасивного чинника, а як основна форма буття права, субстрат юридичної діяльності. Думка про те, що мова в правовій сфері відіграє не просто роль одного з компонентів юридичної техніки і що мовні норми - не тільки одні із способів тлумачення юридичних текстів, все більш проникає у філософію права та в теорію права Відтак, логічно зробити певні висновки. Сучасний етап розвитку взаємин державно-владних інститутів хоча і значною мірою успадкував притаманні їм традиції, однак він позначений сутнісними трансформаціями. Успішність у державі суспільних трансформацій залежить від упорядкованої і зрозумілої форми соціально-правової комунікації влади і суспільства. При цьому комунікативно-правові зв’язки є визначальним фактором сталості розвитку соціуму, його економічної, політичної, морально-психологічної стабільності. У свою чергу соціально-правова комунікація є вихідною передумовою успішного творення правових інтеракцій влади і суспільства за умови її суб’єкт-суб’єктного механізму втілення у практику. Таким чином, не дивлячись на можливі і невідвороті розбіжності в сучасній теоретико-правовій думці ми спостерігаємо перетворення підходів до права в результаті усвідомлення ролі комунікацій в правотворчості. Досягнутим на сьогоднішній день підсумком являється висування концепції права як діалогу.   РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ЗМІСТУ ТА ФОРМИ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ 2.1. Правова свідомість і правова культура юриста та історія їх становлення Досліджуючи сучасний стан професійної правосвідомості та правової культури юриста в українських реаліях, доцільно зазначити, що вони обумовлені цілим рядом обставин, які утворюють систему причин. Причини становлення професійної правосвідомості поділяються на дві групи: а) ті, що зумовлюють існування загальних видів професійної правосвідомості; б) ті, що зумовлюють існування спеціальних видів і пов’язані зі специфікою юридичної професії. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Також, можемо констатувати, що за низький рівень правосвідомості несе певну відповідальність і православна церква, яка теж певною мірою сприяла формуванню культури, в якій людина була розчинена в соціальному абсолюті, не була виділена як окрема особистість. У той же час у більшості країн західної Європи утвердилася корпоративна система, де кожен член суспільства поступово перетворився на автономну особистість, яка сприймає свободу приватної власності як частину своїх невід’ємних прав і свобод. У західних країнах ЄС право має загальнообов’язковий характер, гарантує кожній людині невід’ємні права і визначає обов’язки. Право є найбільш значущою соціальною цінністю, тому що воно є сферою гарантованої рівності і свободи. У східних країнах в основу соціальної регуляції протягом багатьох років була покладена ієрархія, тобто право обслуговувало владу. Як вірно підмітив Й. Васькович, правотворчість спрямована лише зверху донизу, а джерело права - влада - знаходиться поза і над правом та не підлягає моральній оцінці [16, с. 109]. Культурно-ментальним показником правосвідомості також є ставлення населення до влади. Особливо, якщо право ототожнюється з її веліннями. Варто погодитись із тими науковцями, які вважають, що сьогодні в Україні існує ненависть до влади з одночасним пошуком сильної харизматичної особи, яка «наведе порядок» [27, с. 49]. Як бачимо, з однієї сторони не може бути поваги до права, яке створюється владою, ненависною для суспільства, з іншої - право взагалі не потрібно, якщо є «сильна, сталева рука». Розвинені право і правосвідомість не можуть існувати без інтегрованого суспільства. В зв’язку з цим важливим є формування національної ідеології, яка є одним з найважливіших заходів з інтеграції суспільства [18, с. 11]. Самостійними є економічні причини деформацій професійної правосвідомості. Вірно, на наш погляд, зазначає М. Цимбалюк, що однією з головних причин цього ряду є нерозвиненість інституту приватної власності. Остання ж виступає цивілізованим ґрунтом для свободи і права [62, с. 58]. Можемо констатувати, що в Україні приватна власність не існує в якості основоположної цінності. Це пов’язано з історичною спадщиною, державним контролем за приватною власністю, з зубожінням населення України й іншими обставинами. На наше переконання, саме стабільна економічна система, яка спостерігається за останні три роки в Україні, має на меті забезпечити гідний рівень життя членів суспільства, сприяє і створенню стабільної правової системи, і стійкої професійної правосвідомості. Нерідко навпаки, негативні явища такого роду призводять до нестабільності законодавства і режиму законності, зростання правового нігілізму. Як вірно зазначає А.А. Бондарев, це негативно впливає й на формування професійної правосвідомості [14, с. 138]. Варто зазначити, що причиною деформації можуть прямо або опосередковано бути й соціально-комунікативні причини. По-перше, конфлікти соціальних ролей. Будь яка соціальна роль передбачає певну позицію, соціальний стан, який займається індивідом в системі суспільних відносин. Під роллю розуміється функція, нормативно схвалений образ поведінки, який очікується від кожного, хто займає дану позицію. В соціальних ролях втілені вимоги до людини з боку соціального цілого, в яке вона включена. Так, соціальна роль батька родини визначає необхідність турботи з його сторони про виховання дітей, матеріальний добробут тощо. Роль професійного юриста передбачає його обов’язок забезпечувати реалізацію законності та зберігання правопорядку і т.д. В сфері суспільних відносин індивід виступає як носій різноманітних соціальних ролей. Можливі конфлікти останніх, які за певних умов призводять як до поодиноких правопорушень, так і до стійкої протиправної поведінки. Вирішення конфліктної рольової ситуації залежить від внутрішньої боротьби мотивів індивіда, від ступеня сформованості аксіологічного блоку професійної правосвідомості і т. ін. По-друге, причиною деформації професійної правосвідомості може бути також групова правосвідомість трудового колективу, в якому працює юрист; або неформальної малої групи, до якої юрист належить в середині даної формальної групи (трудовий колектив). «Первинні соціальні утворення» (родина, трудовий колектив, різні неформальні об’єднання) прагнуть розповсюдити визнання сформованих ними внутрігрупових цінностей серед якомога більшого числа людей, в першу чергу серед своїх власних членів. Успіх формування спільної з іншими переконаності в цінності того або іншого явища у членів групи значною мірою визначається тим, що кожний індивід, який входить до групи, зацікавлений в приналежності до неї, бо саме в цьому колективі він задовольняє або сподівається задовольнити свої потреби. З метою закріплення своєї приналежність до того чи іншого «первинного» соціального утворення, індивід обирає такі думки і ціннісні орієнтації, що співпадають з колективними думками і ціннісними орієнтаціями групи. Всі процеси, що протікають всередині групи також відчувають на собі вплив думки більшості або яскраво вираженого лідеру групи. Варто зазначити, що самостійну групу складають юридичні причини деформації професійно-правової свідомості. Слід підкреслити, що вони значною мірою обумовлені історичними, економічними, культурно-ментальними причинами. Але в якості сформованих, самостійних феноменів правової дійсності виступають фактором деформації професійної правосвідомості. До причин правового характеру, які зумовлюють виникнення і існування деформацій професійної правосвідомості, на наш погляд, належать: правова дійсність в усьому своєму різноманітті, особливо практика правотворчості і правозастосування, рівень розвитку суспільної правосвідомості і правової культури; стан юридичної науки, юридичної освіти, правовиховної роботи в суспільстві. З позиції багатолітнього педагогічного досвіду варто констатувати, що на стан професійної правосвідомості, зокрема, впливають суттєві недоліки у підготовці юриста. Багато хто з випускників вищих і середніх юридичних навчальних закладів мають слабку теоретичну підготовку, погано володіють практичними навичками і прийомами, повільно засвоюють службові функції і набувають необхідної професіональної майстерності. Варто погодитись із В.В. Мухіним, що в сфері правотворчості на стан професійної правосвідомості впливають неадекватність правового регулювання, суперечливість системи права; порушення співвідношення матеріальних і процесуальних норм; надмірна кількість законів, їх декларативність, необґрунтована змінюваність. Існує чимало законів низької якості, прийнятих поспіхом. Вони не відповідають потребам і рівню розвитку суспільних відносин, тобто вони не забезпечені соціальними і економічними ресурсами, необхідними для їх виконання. Також домінує політизований підхід до законотворчої діяльності, коли інтереси окремих політичних груп в парламенті домінують над інтересами і потребами держави [37, с. 9]. Невисоким є рівень правової культури парламентарів. В сфері правореалізації - неефективність юридичного процесу, низька ефективність юридичної відповідальності, неадекватність реалізації законів; розходження поміж високими правовими ідеалами і суворою дійсністю; відсутність належних дієвих механізмів захисту прав і законних інтересів громадян; недоліки слідчо-прокурорської і судової практики [21, с. 41]. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Усе це безпосередньо стосується і нормативного регулювання в суспільстві. М. ван Хоєк виступає проти теорій, у яких перебільшується роль законодавця (командна теорія права), і тих, які апелюють до особливої ролі адресата норми (правовий реалізм). Він прагне створити базу для ідеї обґрунтованості комунікаційної дії в контексті законодавчого процесу й правозастосування. Нам імпонує ця позиція. Саме соціально- правові комунікації, їх різні форми та моделі повинні формувати зміст правової мови, а не навпаки. Водночас, як свідчить історія розвитку права та результати порівняльного правознавства, право як соціальний регулятор має різні форми предметного представлення та використовує для «виконання» своєї місії найрізноманітніші засоби та інструменти. Ще Б. Кістяківський указував на те, що «...немає єдиних і одних і тих самих ідей свободи особистості, правового устрою, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як немає капіталізму чи іншої господарської або суспільної організації, однакової для всіх країн. Усі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу одержують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок» [29, с. 120, 121]. Соціально-правові комунікації як процес порозуміння та обміну інформації щодо легітимізованого впорядкування суспільного життя, змісту та правил поведінки відіграють важливу роль у підтриманні соціальної рівноваги та єдності спільноти. Водночас слід мати на увазі, що змістовне наповнення процесу соціально-правових комунікацій є двоєдиним. З одного боку, соціально-правові комунікації в межах суспільства детермінуються особливостями культурного розвитку цього об’єднання, а з іншого - вони впливають на формування культури конкретної спільноти, беручи участь у конструюванні ціннісного правового простору. У межах такого підходу цікавими є розвідки німецького дослідника М. Вебера, який уважав, що соціальний простір, а отже, і правовий (як його складова) є базовою проекцією ідей, здатних інтегрувати суспільне життя. Зазначимо, що правовий простір визначається релігійними, моральними, ідеологічними засадами: зовнішній для людини порядок поєднується з внутрішнім, який є образами, оціночними судженнями, настановами. Легітимність порядку, за М. Вебером, «...може бути гарантована тільки внутрішньо, а саме: суто ефективно: емоційною відданістю; ціннісно-раціонально: вірою в абсолютну значимість порядку як вираження найвищих істин; релігійно: вірою в залежність блага і спасіння від збереження цього порядку» [17, с. 439]. Одним із способів конструювання правового простору, який визначає і його національну складову, є правова технологія. Поняття «правової технології» досить складно адаптується у вітчизняному правознавстві, якому зручніше користуватися поняттям «правова техніка». Але вказані поняття не є тотожними, і навіть не є синонімічними. Оскільки «правова технологія» охоплює всю сукупність принципів правотворчості та правотворення, що реалізуються в системі загальноприйнятих ціннісних координат. Натомість «правова техніка» є поняттям для позначення чітко визначених вузьких процедур у процесі законотворчості. Один із представників сучасної російської юридичної наук А. Черненко визначає правову технологію як систему принципів, методів і процедур для ефективного й раціонального конструювання правової системи у відповідності із поставленими задачами, що зумовлені конкретно-історичними потребами та інтересами [64]. Взаємозв’язок правової технології та національної правової культури (на прикладі римо-античної культури) у вітчизняній філософії переконливо довела В. Вовк [19]. На її думку, сучасні юридично-правові науки не використовують і не працюють як з поняттям, так і з явищем правової технології. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Висновки до розділу 2 Отже, існує необхідність досліджувати правову свідомість, тому що вона виступає ознакою демократичної держави та виступає фактором поваги до права. Саме від рівняправової свідомості громадянина залежить рівень розвитку суспільства в цілому. Населення, яке знає, усвідомлює та правильно застосовує закон, є невід’ємною запорукою існуваннярозвиненої держави. На мою думку, доки кожна людина для себе чітко не визначить, якийвона прагне мати рівень правової свідомості таправової культури, ніяких змін в нашому суспільстві не відбудеться. Також безумовно важливо, щоб держави робила все можливе, створювала всі необхідні умови для підвищеннярівня правової свідомості та правової культури, проте якщо особа сама не захоче його підвищувати, ніякого позитивного результату небуде і ніщо не зможе вплинути на неї. Все залежить тільки від людини і від її бажання жити в розвиненому, культурному суспільстві та в демократичній, правовій державі. Правова комунікація, за спрощеним її розумінням, полягає у передачі інформації, певних повідомлень від держави громадянам, а також сприйнятті її через відповідну поведінкову реакцію. Будь-яка передача інформації відбувається за допомогою знаків. Зазвичай для цього використовують природну мову (тобто слова), але можливе використання й інших знаків (дорожні знаки, формені знаки розрізнення, державні відзнаки та інше). У контексті правових відносин можливі не тільки різні знаки, а й різні типи комунікації. Класична схема комунікації передбачає наявність двох суб‘єктів - адресанта (відправника інформації) та адресата (приймає відправлене повідомлення). При цьому інформація у вигляді певних знакових носіїв повідомлень передається від однієї системи (індивіда чи групи осіб) до іншої. Залежно від типу знаків (мовні чи немовні) формується певний тип комунікації. Так, правова комунікація, що здійснюється завдяки вербальним знакам права (словесним правилам поведінки), вирізняється тривалістю в часі та просторі й може охоплювати значну кількість комунікантів: право, відтворене словесними знаками, діє протягом чинності його норм на всій території держави й щодо всіх її громадян. Натомість невер- бальні правові знаки дієві тільки в момент їх сприйняття. Здебільшого йдеться про візуальне сприйняття інформації: регулювання дорожнього руху - спілкування інспектора (адресанта) з водіями та пішоходами (адресатами) щодо їх взаємоузгодженого пересування; проходження патрульних вулицями міста - спілкування поліцейських (адресантів) з оточенням (адресатами) щодо виконання (чи готовності до виконання) першими певних службових функцій з охорони громадського порядку для других. Правова комунікація має передбачати триєдину основу - інформування про волю держави, готовність до взаємопорозуміння соціальних суб‘єктів і взаємоузгодження держави і громадян, що веде до можливого коригування правосвідомості. Правова комунікація виконує також пізнавальну функцію: орієнтуючи правотворців і правосприймачів на мовленнєво-поведінкове взаємопорозуміння, спрямовує обох на конституювання єдиного підходу до розуміння правомірності. Четвертим підходом до аналізу правової комунікації доцільно взяти типізацію моделей комунікації загалом. Вони, звичайно, дещо відтворюють уже попередньо сказане, але виділяють власне те, що дає підстави вважати право знаковою моделлю правової реальності, а саму правову реальність - типом комунікації. Всі відомі теорії комунікації, якщо ввести їх у контекст права, дають підстави вважати право однією з комунікативних моделей правової дійсності, яка пропонує певний спосіб упорядкування (врегу-лювання) соціальних відносин у межах цієї дійсності (правового поля чи простору) через відтворення взірців правової поведінки соціальних суб‘єктів.   РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 3.1. Комунікативний характер професійної діяльності юриста Коли йдеться про юридичну діяльність як про професійну, то передбачається, що її функції виконують спеціально підготовлені працівники, які можуть і уміють використовувати надбання науково-технічного прогресу, наукові розробки суміжних з юриспруденцією наук. Професіоналізм діяльності науковцями трактується як професійна придатність - сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення певної ефективності у тій чи іншій професії; як майстерність - висока якість виконаної роботи; як творчість - діяльність, спрямована на створення нових матеріальних і духовних цінностей. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Однією з форм правової культури є професійна правова культура, притаманна тим особам, які професійно займаються юридичною діяльністю, що потребує спеціальної освіти і практичної підготовки. Вона вбачається у критичному творчому осмисленні правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного, демократичного і морального змісту. Ця культура юриста безпосередньо пов’язана з комунікативною компетентністю, що ґрунтується також на знанні законодавства і можливостей юридичної науки, переконаності у необхідності та соціальній корисності законів і підзаконних актів, умінні користуватися правовим інструментарієм та іншими правовими актами у повсякденній діяльності, використовувати досягнення юридичної науки і практики під час прийняття та оформлення рішень. Культура правової діяльності передбачає розвиток правового мислення - інтелектуальної діяльності, що полягає у розв’язанні завдань, пов’язаних з використанням правових засобів чи правових аргументів. Правове мислення відбиває сутність і закономірності функціонування права і правових інститутів, спрямованих за своєю природою на здійснення професійної юридичної діяльності. Правова наука переконливо доводить, що фактично на усіх рівнях правового мислення помилки виникають там, де з тих чи інших причин свідомо чи ні нехтують процедурними засобами розумової діяльності, процесами і технологічними умовами, виконання яких розглядається як гарантія правильних рішень і здебільшого забезпечується примусовою силою держави. Продовжуючи розгляд співвідношення правової культури і культури правової діяльності, необхідно зауважити, що на відміну від правової діяльності, правова культура - це передусім не сфера безпосередньої практичної дії, а сфера суспільних уявлень про світ права, відповідних норм поведінки. Реальна правова діяльність немислима без зворотного зв’язку між її суб’єктами: велике значення має тут відтворення дій владних структур і їх оцінка у правосвідомості суспільства та особистості. У цьому контексті правова система та її органічний компонент - правова діяльність, з одного боку, є продуктом правової культури, а з іншого, - фактором, який формує її стан у конкретному суспільстві. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Саме тому нами і було проведено експеримент з виявлення комунікативних навичок студентів – майбутніх юристів. Дослідження проводилось на базі вставити. Досліджуваними були студенти 1 курсу, юридичної спеціальності. Група складалась із 20 чоловік, серед яких 17 дівчат і 3 хлопці. Оскільки комунікативна соціальна креативність проявляється в нестандартних ситуаціях і базується на основі творчих особливостей особистості, було обрано наступні методики дослідження. 1. Методика «Виявлення соціальної креативності особистості» [11] Методика «Виявлення соціальної креативності особистості», яка за допомогою самооцінки поводження особистості в нестандартних ситуаціях життєдіяльності дозволяє виявити рівень соціальної креативності. Методика складається з 18 досить легких запитань, на які опитуваний повинен дати оцінку по 9-ти бальній шкалі. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Високий рівень -1 опитуваний; Дуже високий рівень - 0 опитуваних. Отож, проведемо аналіз отриманих даних скориставшись Таблицею 3.1, яка подана нижче. Таблиця 3.1 Результати проведеного дослідження за методикою «Соціальна креативність» П.І.П Стать Вік Кількість балів Рівень соціальної креативності А.А.В. Жін. 18 99 Середній рівень Г.О.В. Жін. 17 90 Середній рівень Л.І.В. Жін. 17 90 Середній рівень З.Н.П. Жін. 17 102 Дещо вище середнього К.Р.Р. Чол. 17 118 Дещо вище середнього П.Л.Г. Жін. 18 90 Середній рівень Ш.Ю.І. Жін. 18 74 Нижче середнього рівня Г.Н.В. Жін. 18 71 Нижче середнього рівня С.А.С. Жін. 18 103 Дещо вище середнього Х.Ю.Ю. Жін. 18 114 Дещо вище середнього К.О.В. Жін. 17 114 Дещо вище середнього К.З.В. Жін. 19 118 Вище середнього рівня М.І.В. Жін. 18 93 Середній рівень Ч.І.М. Чол. 21 111 Дещо вище середнього Г.Ю.І. Жін. 18 97 Середній рівень З.Л.Р. Жін. 18 93 Середній рівень К.Р.О. Чол. 17 112 Дещо вище середнього К.О.І. Жін. 18 114 Дещо вище середнього М.О.О. Жін. 18 104 Дещо вище середнього П.М.В. Жін. 18 108 Дещо вище середнього У відсотковому значенні маємо такі дані(Рис 3.1): Рис 3.1. Результати проведеного дослідження за методикою «Соціальна креативність» Як ми бачимо, найменший відсоток з високим рівнем соціальної креативності. Це говорить про те, що досить мала кількість студентів може нестандартно бачити і вирішувати різного роду завдання. Саме ця невелика кількість індивідуумів влаштовують протести до суспільних норм, правил чи вимог у суспільстві. Такі особистості часто змінюються, шукають щось нове, незвичне. І саме такі люди найчастіше створюють нововведення, відкриття, які звичайному суспільству досягнути неможливо. Найвищий відсоток отримали студенти з рівнем дещо вище середнього(48 %) та середнього (27 %) та 15 % - вище середнього рівеня соціальної креативності. Тобто, загалом у студентської молоді трішки вище середнього рівень соціальної креативності. Це особистості, які інколи можуть проявляти свою креативності у різного роду напрямах, але вона не несе такого високого, творчого змісту як у тих опонентів, які отримали високий рівень. Далі розглянемо результати проведення методики на «Діагностику особистісної креативності (Е.Е.Туніка)» , які подані в Таблиці 3.2. Таблиця 3.2 Результати проведення дослідження за методикою «Діагностика особистісної креативності (Е.Е.Тунік)» П.І.П Схильність до ризику Допитливість Уява Складність Загальний бал А.А.В. 13 12 7 7 39 Г.О.В. 6 10 6 10 36 Л.І.В. 8 10 6 9 33 З.Н.П. 19 18 8 14 59 К.Р.Р. 19 19 13 18 69 П.Л.Г. 17 16 9 14 56 Ш.Ю.І. 18 12 7 15 52 Г.Н.В. 19 10 8 13 50 С.А.С. 19 17 12 14 62 Х.Ю.Ю. 18 21 12 15 66 К.О.В. 21 19 8 16 64 К.З.В. 12 11 11 14 48 М.І.В. 20 17 10 15 62 Ч.І.М. 19 17 16 16 68 Г.Ю.І. 15 14 14 9 52 З.Л.Р. 15 6 9 12 42 К.Р.О. 15 14 15 13 57 К.О.І. 21 22 17 20 80 М.О.О. 20 22 17 20 79 П.М.В 15 6 9 12 42 Отримавши вище показані дані, знаходимо середнє арифметичне за формулою: -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Були отримані наступні результати для 1 курсу. Опитано 20 чоловік. 3.3. Шляхи вдосконалення правової комунікації юриста Ніхто не стане заперечувати про доконечну потребу кожному українцеві знати рідну мову в усьому розмаїтті її скарбів. І тим паче не заперечуватиме нагальної потреби філологічної компетенції спеціаліста-юриста та її величезної ролі у формуванні високого рівня професійної культури правознавця. На разі вже багато зроблено і робиться державою у напрямку утвердження української мови як державної на засадах Конституції України та як консолідуючого чинника громадянського суспільства. Введення до навчальних планів ВНЗ дисципліни «Українська мова професійного спілкування» («Ділова українська мова») - яскравий тому приклад. Фахові видання постійно друкують програми, плани-конспекти окремих практичних занять, тестові завдання з різних тем, але, на жаль, зорієнтовані вони в основному на підготовку спеціалістів за напрямком «Економіка». Розмаїття навчальної літератури з цієї дисципліни теж зорієнтоване на вищезазначений напрямок (маємо на увазі приклади сталих мовних кліше, притаманних економічному фаху, зразки конкретних видів документів також стосуються здебільшого сфери бізнесу, торгівлі, управління, фінансової та бухгалтерської справ). Юриспруденція з точки зору лінгвістики представлена, але дуже в обмеженій кількості видань. Можливо, це результат того, що все ж таки професійна мова знаходиться нині на етапі становлення, і це стосується також і професійної мови юриста. Звісно, загальна концепція викладання дисципліни «Українська мова професійного спілкування» («Ділова українська мова») як для студентів будь-якого фаху, так і для студентів- юристів є однаковою. Студент повинен опанувати способи комунікації у сфері усного і писемного ділового спілкування, засвоїти літературні норми сучасної української мови, здобути ґрунтовні знання щодо укладання різноманітних документів, використовуючи потрібні мовні засоби, уміти правильно будувати та виголошувати публічну промову, пам’ятаючи про культуру мовлення та мовленнєвий етикет. Адже культура мови - показник загальної культури людини. Згадаймо хоча б крилату фразу Сократа: «Скажи що-небудь, щоб я тебе побачив», - якою давньогрецький філософ образно висловив роль мови в характеристиці людини. Але викладання української мови для студентів-юристів повинно мати певні особливості, зокрема має бути переглянуте коло документів, що пропонуються для вивчення , а тема «Лексичні норми української мови» має базуватися на специфічній термінології, притаманній юридичній професії. Мовленнєвий етикет, який, власне, вивчається студентами будь- якого фаху, має посісти у практиці студента- юриста чи не найпомітніше місце, оскільки вміння встановлювати сприятливий контакт між людьми, регулювати їхні взаємини на основі принципу ввічливості допоможе фахівцеві-юристу стати спеціалістом з великої літери. До переліку груп документів, вивчення яких є обов’язковим у курсі «УМПС» («ДУМ»), на юридичному факультеті слід додати: «Особисті офіційні документи», що містять такі конкретні документи: 1) для здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов’язків через представника: довіреності (доручення) різних типів: - довіреність (генеральна) на право управління і розпорядження особистим майном; - довіреність (генеральна) на право представляти інтереси підприємства; - довіреність (спеціальна) на управління житловим будинком; - довіреність (спеціальна) на користування автомобілем; - довіреність (спеціальна) на ведення справи в суді; - особисте доручення (разове) на отримання грошових коштів, посвідчене організацією, - цей документ вивчається у згаданому вище курсі; 2) позовні заяви громадян, що розглядаються народними судами; - заяви до житлово-комунальних органів; 3) для оскарження неправомірних дій органів і службових осіб: - скарги на дії органів (службових осіб) у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; - скарги на неправомірні дії службових осіб, що ущемляють права громадян; 4) заповіти. Окрім зразків юридичних документів з найбільш поширених цивільно-правових питань, що виникають у повсякденному житті: про стягнення боргу, про заміну товару неналежної якості, про спадкування, про авторство, про захист честі, гідності та ділової репутації громадянина, про шлюбний контракт, про купівлю-продаж квартири, про поновлення на роботі тощо, необхідне вивчення зразків документів: протоколів, постанов, запитів, повідомлень, зобов’язань, дозволів, довідок, вимог, рапортів, висновків - з різних кримінально-процесуальних питань, а саме: про обставини вчиненого злочину, про порушення кримінальної справи, про самовідвід слідчого, про нерозголошення даних попереднього слідства, про забезпечення заходів безпеки учасників кримінального процесу. Зразки протоколів допиту свідка, протокольної форми досудової підготовки матеріалів, очної ставки, обшуку, огляду речових доказів, зразки актів, що складаються працівниками правоохоронних органів, також мають бути ретельно вивчені студентами-правознавцями. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Висновки до розділу 3 Отже, практична діяльність правників ґрунтується на комунікативній культурі, яку юристи розвивають і удосконалюють у процесі своєї правової діяльності значною мірою за допомогою найрізноманітніших комунікативних засобів, тобто шляхом спілкування з найширшим колом осіб, значним за чисельністю і неоднозначним за складом, психологією, інтелектом. Це пов’язано також з обробкою великих обсягів інформації, прийняттям рішень у суперечливих та нестандартних ситуаціях, варіантністю та альтернативністю можливих рішень та дій. У цьому сенсі комунікативна культура правової діяльності передбачає синтез інформативності та варіативності мислення, повноту усвідомлення проблем, аналіз альтернативних, зокрема і протилежних варіантів їх вирішення, обґрунтованість та аргументованість висновків, стислість, зрозумілість і компактність висновків та суджень. І саме у цьому полягає об’єктивація знань і суджень про роль і значення комунікативної культури у професійній діяльності юриста. Ефективність фахової діяльності юристів та її комунікативно-правової складової зумовлюється й рівнем її державної підтримки. У жовтні 2003 р. Всеукраїнський з’їзд представників юридичної освітньої та наукової громадськості прийняв рішення щодо вдосконалення юридичної освіти та науки, декларував створення самоврядного органа - Ради з юридичної освіти та науки. Серед завдань, які покладаються на Раду, оцінка та прогнозування розвитку вітчизняної юридичної освіти й науки у контексті Болонської декларації, удосконалення методологічних, гносеологічних, аксіологічних засад правничої освіти, її прагматизації з урахуванням реальних потреб та інтересів громадян України, держави, юридичних осіб, визначення пріоритетів правничої освіти та науки в сучасний період з урахуванням досвіду правничої освіти в країнах, що приєдналися до Болонського процесу [4, с. 43]. Однак, на жаль, вдосконалення правничої освіти торкнулося лише вузького застосування, а саме дисциплін фахового циклу, а педагогічна проблема формування культури професійно-правового спілкування у майбутніх юристів до цього часу залишається невирішеною. Готувати висококваліфікованих фахівців, які володіють державною мовою в усній та писемній формах, - завдання вищої школи. Курс «Ділова українська мова» органічно продовжує формування національномовної особистості, розширює мовну компетенцію майбутнього спеціаліста у професійній сфері. Водночас із цим уся багатогранна робота викладача-мовника в університеті спрямована на підготовку для України фахівців духовно багатих, з чітко сформованими моральними принципами, з високим рівнем мовної і загальної культури.   ВИСНОВКИ Таким чином за матеріалами дипломної роботи можна зробити наступні висновки: Сучасна гуманітарна думка в дослідженні феномена права, використовуючи інтелектуальні технології західної правової думки і вітчизняні досягнення правознавців, формується на зіткненні багатьох наук та наукових знань з філософії, соціології, психології, лінгвістики, семіотики, антропології, кібернетики, менеджменту, теорії комунікацій У сучасних дослідженнях з питань філософії права та теорії права знаходить відображення таке соціальне явище , як правова комунікація. Людина апріорі є «комунікативною», налаштована на спілкування - взаємодію з іншими. Комунікація є не тільки умовою і формою існування соціуму, а також - права. Тексти, дії по їх побудові та інтерпретації, а також пов'язані з цим мислення, розуміння і взаємодія складають зміст комунікації. -----------------------------------Вырезано------------------------------------- Ефективність фахової діяльності юристів та її комунікативно-правової складової зумовлюється й рівнем її державної підтримки. У жовтні 2003 р. Всеукраїнський з’їзд представників юридичної освітньої та наукової громадськості прийняв рішення щодо вдосконалення юридичної освіти та науки, декларував створення самоврядного органа - Ради з юридичної освіти та науки. Серед завдань, які покладаються на Раду, оцінка та прогнозування розвитку вітчизняної юридичної освіти й науки у контексті Болонської декларації, удосконалення методологічних, гносеологічних, аксіологічних засад правничої освіти, її прагматизації з урахуванням реальних потреб та інтересів громадян України, держави, юридичних осіб, визначення пріоритетів правничої освіти та науки в сучасний період з урахуванням досвіду правничої освіти в країнах, що приєдналися до Болонського процесу [4, с. 43]. Однак, на жаль, вдосконалення правничої освіти торкнулося лише вузького застосування, а саме дисциплін фахового циклу, а педагогічна проблема формування культури професійно-правового спілкування у майбутніх юристів до цього часу залишається невирішеною. Готувати висококваліфікованих фахівців, які володіють державною мовою в усній та писемній формах, - завдання вищої школи. Курс «Ділова українська мова» органічно продовжує формування національномовної особистості, розширює мовну компетенцію майбутнього спеціаліста у професійній сфері. Водночас із цим уся багатогранна робота викладача-мовника в університеті спрямована на підготовку для України фахівців духовно багатих, з чітко сформованими моральними принципами, з високим рівнем мовної і загальної культури.   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Александров А. Юридическая техника - судебная лингвистика - грамматика права / А. Александров // Проблемы юридической техники : сб. ст. / под ред. В. М. Баранова. - Н. Новгород, 2000. - С. І0І-108. 2. Алексеев С. Право - конституционное социальное образование / С. Алексеев // Вопросы теории государства и права. - Саратов, 1983. - С. 7. 3. Алексеев С. С. Яковлев В. Ф. О модели юриста и обучении в юридических вузах // Правоведение. 1976. № 4. - С. 73 4. Андрейцев В. І., Андрейцев В. В. Правнича освіта в Україні: проблеми теорії та практики [Текст] : навч.-практ. посіб. / В. І. Андрейцев, В. В. Андрейцев; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К. : Рад. шк., 2000. - 768 с. 5. Антологія української юридичної думки : в 6 т. / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко та ін. - Т. 3 : Історія держави і права України. - К. : Юрид. книга, 2003. - 584 с. 6. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / [Нац. обществ.-науч. фонд; Руководитель науч. проекта Г. Ю. Семигин]. – М. : Мысль, 1999 7. Антонов М. В. Правовая коммуникация и современное государство / М. В. Антонов, А. В. Поляков. // Academia. – 2012. – №6. – С. 214–220 8. Бабайцев А. Ю. Коммуникация / А. Ю. Бабайцев. – Минск: Постмодернизм, 2001. – 371 с. 9. Байниязов Р. С. Правосознание и российский правовой менталитет // Правоведение. - 2000. - № 2. - С. 37 - 40. 10. Бандурка О. М» Скакун О. Ф. Юридична деонтологія: Підручник. - Харків : Вид-во НУВС, 2002. - 336 с. 11. Барановська Л. В., Саражинська І. А. Формування професійно-мовленнєвої компетенції майбутніх фахівців законоохоронної сфери // Мовні концептуальні проблеми української лінгвістики: Зб. наук. пр. - К. : Вид-во КНУ ім. Тараса Шевченка, 2008. - Вип. 24. - Ч. 1. - С. 45-50. 12. Біленчук П. Д. Правова деонтологія : підруч. для вищ. навч. закладів / П. Д. Біленчук, С. С. Сливка / за ред. : П. Д. Біленчук ; Акад. праці і соц. відносин, Федер. проф. спілок України, Львів. ін-т внутр. справ та ін. - К. : Атіка, 1999. - 319 с. 13. Бойчук М. А. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії / М. А. Бойчук. - К. : ТОВ «АтлантЮЕмСі». - 207 с. 14. Бондарев А. А. Профессиональное правосознание сотрудников ОВД: теоретико-правовые аспекты функционирования и формирования // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - Донецьк: Дон. ін.-т внутрішніх справ при ДНУ, 2000. - № 2. - С. 138. 15. Ван Хук М. Право как коммуникация /Ван Хук М. //Российский ежегодник общей теории права. - 2008. - № 1 / под. ред. А. В. Полякова. - СПб.: ООО «Университетский издательский консорциум «Юридическая книга», 2009. - С. 376-433. 16. Васькович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет укра-їнського народу // Право України. - 1998. - № 6. - С. 109. 17. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер ; [пер. з нім. О. Погорілий]. - К. : Основи, 1998. - 534 с. 18. Виноградов Н. А. Правосознание и национальная идея // История гос-ва и права. - 2005. - № 4. - С. 11 - 13. 19. Вовк В. М. Бівалентність римської правової дійсності / В. М. Вовк. - Полтава : Копі-центр, 2011. - 348 с. 20. Володина Л.В., Карпухина О.К. Деловое общение и основы теории коммуникации. СПб., 2002. 56 с. 21. Волошенюк А. В. Правовой нигилизм: общетеоретическая характеристика. - X.: ООО «ПРОМЕТЕЙ-ПРЕСС», 2005. - С. 41 - 58. 22. Волскобитова Л. А. Профессиональные навыки юриста: Опыт практического обучения. - М. : Дело, 2001. - 416 с. 23. Глобализация и мультикультурализм: монография / отв. ред. Н. С. Кирабаев. - М. : Изд-во РУДН, 2005. - 332 с. 24. Голев Н. Правовая коммуникация в зеркале естественного языка [Электронный ресурс] / Н. Голев. - Режим доступа :http://konference.sibeiiaexpert.com/publ/doklad_s_obsuzhdeniem_na_sajte/golev_n_d_pravovaja_kommunikacija_v_zerkale_estestvennogo_jazyka/2-1-0-86. 25. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові української держави // Право України. - 2005. - № 4. - С. 25. 26. Гусарєв С. Д.Юридична деонтологія. (Основи юридичної діяльності) / С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров. Навчальний посібник. - К. : Знання,2008. - 487 с. 27. Калинина В. А. Особенности формирования правосознания в Украине // В. А. Калинина / Наук. вісн. Юрид. акад. МВС. - Дніпро-петровськ, 2002. - № 1 (7). - С. 49. 28. Калиновський Ю. Ю. Сутність та особливості правосвідомості українського суспільства у трансформаційний період // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності: Зб. наук. тез: За матер. XV Харків. політолог. читань. - X.: Нац. юрид. акад. україни, 2004. - С. 92. 29. Кистяковский Б. В зашиту права / Б. Кистяковский // Вехи. Сборник статтей о русской интеллигенции. - Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1994. - С.119-148. 30. Кожем’яко Н. В. Особливості діяльності фахівця юридичного профілю. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Педагогіка. - 2011. - № 4. - 213 с. 31. Колесніков М. П. До проблеми формування правосвідомості у контексті сучасності // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності: Зб. наук. тез: За матер. XV Харків. політолог. читань. - X.: Нац. юрид. акад. України, 2004. - С. 108, 109. 32. Кононенко Т. М. Типи спілкування як елемент історичного процесу (соціально-філософський аналіз) : автореф. дис. ... канд. філос. наук : 09.00.11 / Кононенко Тетяна Михайлівна. - К., 1994. - 20 с. 33. Крижанівський А. Ф. Корупція і криміналізація у світлі правової культури: метаморфози і деформації посттоталітарно- го соціуму // Вісн. Одеськ. ін.-ту внутр. справ. - Одеса, 2001. - № 3. - С. 15. 34. Любимов Н. К вопросу о правовой коммуникации в законотворчестве / Н. Любимов // Юрислингвистика-3: Проблемы юрислингвистической экспертизы. - Барнаул : Изд-во АлтГУ, 2002. - С. 132-148. 35. Мацько Л. І. Риторика : навч. посіб. для студ. - 2-ге вид. /Л. І. Мацько, О. М. Мацько. - К. : Вища шк., 2006. - 311 с. 36. Мельничук О. Ф. Правовий нігілізм: причини, форми прояву та шляхи подолання // Вісн. Луганськ. акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалежності України. - Спец. вип. у 5-ти ч.: Ч.3 - Луганськ, 2004. - С. 48. 37. Мухін В. В. Професійна правосвідомість: поняття, особливості, функції : автореф. дис... канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. В. Мухін; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - X., 2007. - 18 с. 38. Новая философская энциклопедия: в 4 т. / Ин-т философии РАН; Нац. общ.-науч. фонд; научно-ред. совет; предс. В. С. Степин; зам. предс. : А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. - М. : Мысль, 2010. - Т. 2. - 634 с. 39. Оборотов Ю. М. Загальноправовий розвиток і збереження на-ціональної правової культури // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. - 2001. - № 1. - С. 19. 40. Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи : монографія / відп. ред. Ю. С. Шемшученко. - К.: ТОВ «Юридична думка», 2008. - 320 с. 41. Ораторське мистецтво : підруч. / під ред. М. П. Требіна і Г. П. Клімової. - Х. : Право, 2013. - 208 с. 42. Орбан-Лембрик Л. Е. /Л. Е. Орбан-Лембрик, Кощинець В. В. Юридична психологія: навч. посіб. / Л. Є. Орбан-Лембрик, В. В. Кощинець. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. - 448 с. 43. Петров М. Язык, знак, культура / М. Петров. - М. : Наука, 1991. - 328 с. 44. Петроє О. М. Соціальний діалог у державному управлінні: європейський досвід та українські реалії : монографія / О. М. Петроє. - К. : НАДУ, 2012. - 304 с. 45. Поляков А. В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода: курс лекций /А. В. Поляков. - СПб.: Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - 864 с. 46. Поляков А. В. Постклассическое правоведение и идея коммуникации / А. В. Поляков // Правоведение. - 2006. - № 2. - С. 26-43. 47. Поляков А. В. Прощание с классикой, или как возможна коммуникативная теория права / А. В. Поляков // Российский ежегодник теории права. - 2008. - № 1. - С. 9-42. 48. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации /Г. Г. Почепцов. - М.: Рефл-Бук; К.: Ваклер, 2001. - 656 с. 49. Радбрух Г. Философия права / Г. Радбрух - М. : Ме