Зразок роботи
Розділ 3. Шляхи розвитку правового статусу в сучасному світі
3.1. Громадянські і політичні права і свобод людини і громадянина
Останні десятиліття відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у всьому світі як на міжнародному, так і на національному рівні. Критерієм у цій галузі є міжнародні стандарти, зокрема Статут Організації Об’єднаних Націй, Загальна декларація прав людини 1948р., Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950р., Міжнародна Хартія прав людини 1966р. (складається з Пакту про громадянські і політичні права та Пакту про економічні, соціальні і культурні права) та інші. Крім міжнародного визнання, основні права людини закріплюються також на рівні національного законодавства держави. Так, у кожній державі основні права людини закріплюються, насамперед, в її основному законі – конституції. У поточних законах та підзаконних нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, порядки, механізми здійснення, реалізації на практиці основних прав людини, закріплених у конституції.
Визначаючи загальну характеристику особистих прав і свобод людини, потрібно вказати, що вони спрямовані на забезпечення недопустимості посягання державних органів, громадських організацій, службових та приватних осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. Таким чином, державою встановлюються певні правила і межі зовнішнього втручання в особисте життя людини. Закріплюючи їх, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас, вона не відмовляється від тих або інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі та принципи демократичного суспільства.
Захист порушених особистих прав та свобод людини здійснюється різними галузями права. Зокрема, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні
міри покарання за злочини проти особи (за вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, пограбування та ін.) ; Кодекс законів про працю України містить норми щодо охорони праці та техніки безпеки ; Цивільний кодекс України регулює питання, пов’язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо .
Особисті права і свободи громадян України мають низку особливостей, які випливають безпосередньо з їх змісту. До таких особливостей, зокрема, відносяться:
- ці права і свободи носять абсолютний характер, тобто не лише є невід’ємними, невідчужуваними правами, але й не підлягають обмеженню;
- вони за своєю сутністю є правами та свободами людини, тобто кожного;
- ці права і свободи належать людині від народження;
- вони не пов’язані напряму з приналежністю до громадянства держави, не витікають з нього;
- вони охоплюють ті права і свободи людини, які необхідні для охорони її життя, свободи, честі та гідності особистості, а також інші права та свободи людини, пов’язані з її приватно-індивідуальним життям.
Особисті права і свободи громадян України можна поділити на наступні дві групи:
1) права і свободи, які захищають людину від незаконних дій з боку інших осіб (до цієї групи відносяться право на життя, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканість тощо);
2) права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави (до цієї групи входять право на недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфної кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя та ін.).
Конституція України наділяє громадян особистими правами і свободами, які характеризують правове становище особи в суспільстві, безпосередньо пов’язані з особою людини та спрямовані на задоволення її особистих інтересів. Відповідно до Конституції України, усім громадянам надаються наступні права та свободи:
- право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23) ;
- невід’ємне право на життя (ст.27);
- право на повагу до гідності (ст.28);
- право на свободу та особисту недоторканість (ст.29);
- право на недоторканість житла (ст.30);
- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31);
- право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32);
- право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст.33);
- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34);
- право на свободу світогляду та віросповідання (ст.35).
Розглянемо зміст вказаних особистих прав і свобод людини.
Право на вільний розвиток своєї особистості. Ст. 23 Конституції України закріплює: “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”.
Дане право закріплюється за усіма громадянами України, громадянами іноземних держав та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні. Зміст права на вільний розвиток своєї особистості полягає в можливості людини вільно і всебічно розвивати її особистість, тобто у своїх інтересах, на власний розсуд, розвивати особисті здібності, спрямовувати свою поведінку на досягнення поставлених цілей.
Отже, ідеалом вільної людської особи є людина, яка користується в суспільстві громадянською та політичною свободою і свободою від страху і нужди, тобто існує в умовах, які дають їй можливість реального здійснення своїх економічних, соціальних і культурних прав так само, як своїх громадянських та політичних прав, коли порушення цих прав будь-якою особою є порушенням, відповідно, норми внутрішнього законодавства, міжнародного права або обох норм одночасно .
Невід’ємне право на життя. Ст. 27 Конституції України проголошує: “Кожна людина має невід’ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини.
Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”.
Право на життя є, без сумніву, самим природним і невід’ємним правом людини. Без забезпечення права на життя не можна говорити про будь-які інші права і свободи. У Загальній декларації прав людини проголошується “цінність людської особистості” і право кожного на життя. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права звертає увагу на невід’ємність цього права, його охорону законом і недопустимість свавільного позбавлення життя7. Отже, Загальна декларація прав людини (ст.3) і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.6) закріплюють це право у якості найважливішого. І це не зводиться до певного одиничного аспекту, наприклад, до відміни смертної кари, а навпаки — має досить широкий і глибокий зміст. Основою його є забезпечення миру та безпеки, оскільки війна є крайнім запереченням права на життя. Тому, Комітет з прав людини відмічає, що у світлі цього права основним обов’язком держави є недопущення війни та підтримання мирних відносин.
Право на повагу до гідності. Ст.28 Конституції України декларує: “Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам”.
Конституційна норма, встановлена ч.2 ст.28 Конституції України, відтворює відповідні положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини, видів поводження і покарання 1984 року, учасницею якої є Україна.
Право на свободу та особисту недоторканість. Ст. 29 Конституції України проголошує: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Право на свободу та особисту недоторканість належить кожному громадянину України, іноземцю та особі без громадянства. Цим правом користуються неповнолітні та душевно хворі, у тому числі визнані недієздатними або обмежено дієздатними. Однак, свобода та недоторканість цих осіб можуть бути обмежені на законних підставах.
Під правом особистої недоторканості розуміють гарантовану державою особисту безпеку і свободу особи, яка полягає у недопущенні, припиненні і караності посягань на:
- життя, здоров’я, тілесну недоторканість і статеву свободу (фізична недоторканість);
- честь, гідність, моральну свободу (моральна недоторканість);
- нормальне протікання психічних процесів (психічна недоторканість);
- індивідуальну свободу людини, яка проявляється у наданій їй можливості володіти собою, своїм вільним часом, обирати за своїм бажанням місце перебування, не знаходитися під наглядом або охороною (особиста безпека) .
Право на недоторканість житла. Ст. 30 Конституції України закріплює: “Кожному гарантується недоторканість житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку”.
Дана норма відповідає ст.17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якою ніхто не може бути безпідставно або незаконно посягати на недоторканість житла .
Слід мати на увазі, що недоторканими визнається як житло чи інше володіння особи, так і особисті речі та все, що знаходиться у житловому приміщенні. Конституція захищає власника житла від посягань посадових чи інших службових осіб державних органів.
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Ст.31 Конституції України передбачає: “Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”.
Ця норма відповідає ст.12 Загальної декларації прав людини, згідно з якою ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. У вказаній статті Загальної декларації прав людини конкретизуються основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Під “іншою кореспонденцією” розуміють, наприклад, електронну пошту тощо .
Отже, дана конституційна норма закріплює, що розголошення інформації, якою обмінюються між собою люди, є недопустимим. Уся ця інформація не підлягає цензурі. Посадові та інші офіційні особи несуть відповідальність за розголошення змісту поштово-телеграфної кореспонденції. Відповідно до даної статті, необхідне судове рішення для будь-якого обмеження таємниці листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень.
За порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень винні в цьому особи несуть кримінальну відповідальність за ст.131 Кримінального кодексу України .
Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Ст.32 Конституції України наголошує: “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації” .
Приватне або особисте життя являє собою життєдіяльність людини у галузі сімейних, побутових, особистих, інтимних відносин, які не підлягають контролю з боку держави, суспільних організацій, громадян. Приватне життя, особисті і сімейні таємниці охороняються законом.
Право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Ст.33 Конституції України передбачає: “Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну”.
Ці положення відповідають змісту ст.12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що проголошує право кожної особи, яка законно знаходиться на території будь-якої держави, на свободу пересування та свободу місця проживання у межах цієї території.
Право громадян України, а також іноземців вільно виїжджати за межі України і право громадян України безперешкодно повертатися на її територію відповідає правилам ст.12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якими ”кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи її власну” і ніхто не може бути свавільно залишеним права в’їзду у власну країну.
Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Ст.34 Конституції України закріплює: “Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.
Право на свободу думки і слова — право, без якого неможлива нормальна життєдіяльність людини, суспільства в цілому. Це право проголошується у ст.ст.18 і 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Ф.А.Мюллерсон підкреслює, що самим важливим зі всіх прав і свобод є свобода безперешкодно притримуватися своїх думок, а також виражати їх. На мій погляд, це дуже правильне твердження, оскільки саме можливість вільно мислити та висловлювати свою думку говорить про наявність у суспільстві прав і свобод особистості .
Свобода слова включає, поряд з правом говорити і права бути почутим, також і право одержувати необхідну інформацію. Це право передбачає, що людина вправі вимагати надання їй різного роду інформації, яка її стосується та знаходиться у розпорядженні різних державних органів або організацій.
Право на свободу світогляду і віросповідання. Ст.35 Конституції України проголошує: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
У зміст поняття свободи совісті, яка характеризує відношення людини до релігії, включається, в основному, право мати релігійні або атеїстичні переконання. Таке право гарантується кожній людині. Конституція України гарантує кожному свободу належати до будь-якої релігії, конфесії, церкви.
Політичні права громадян:
Ці права і свободи можуть бути реалізовані людиною як індивідуально, так і через об’єднання з іншими людьми. Індивідуальний (особистий) характер носить, наприклад, право звертатися до державних органів або доступу до державної служби. Але такі права, як право на збори, демонстрації і мітинги, створення політичних партій або профспілок, мають сенс тільки як колективні, і закон регламентує їх саме в такій якості. Не можна, наприклад, створити і зареєструвати політичну партію або профспілку з однієї людини. В той же час не забороняється хід і пікетування поодинці з транспарантом в руках (якщо, звичайно, такий „хід” не буде порушувати громадський порядок).
На відміну від особистих прав, які належать кожній людині, багато політичних прав і свобод належить тільки громадянам держави. Таке положення пояснюється вже згадуваною специфікою цієї групи прав і свобод. Але всі політичні права і свободи, належні як людині, так і громадянину, користуються рівним судовим захистом, тобто гарантуються державою, хоча за змістом багато якi з них припускають критику, інакомислення, опозицію уряду і прямі антиурядові дії (демонстрації, мітинги і ін.) .
Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України. Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.
Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 13), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї1.
Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.
Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.
Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією або громадською організацією. Зокрема, політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які головною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, доглядають за житлово-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітні заклади, будинки відпочинку, профілакторії, санаторії, туристичні та спортивні установи.
Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним. Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, так і через своїх представників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування .
Закріплене у ст. 38 Конституції України право громадян повністю відповідає міжнародним нормам, зокрема, передбаченому у п. „а” ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права положенню про право кожного громадянина без будь-якої дискримінації та без обґрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників.
Право громадян обирати й бути обраним стоїть у центрі всіх процесів формування органів держави, тобто має владно-утворюючий характер. Загальні вибори органів державної влади та органів місцевого самоврядування надають народові унікальну можливість контролю за діяльністю цих органів, включаючи повну зміну влади. Вибори є вільними і здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право обирати мають громадяни України, які на день проведення виборів досягли 18-ти років, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. Право бути обраними мають особи залежно від виду виборів, зокрема, народним депутатом може бути обраний лише громадянин України, який на день виборів досяг 21-го року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Депутатом місцевої Ради може бути обраний громадянин, який має право голосу і на день виборів досяг 18-ти років.
Право доступу до державної служби означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна можливість займати за виборами, конкурсом, або призначенням посади в державних органах та їх апараті і здійснювати відповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України .
Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації. Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. За юридичним змістом воно гарантує громадянам України можливість вільно і необмежено виражати, обговорювати, роз'яснювати, переконувати й поширювати у будь-якій формі (в межах закону) свої думки, переконання і погляди з усіх питань суспільного, політичного, економічного та суто культурного життя країни, зокрема, важливих питань, пов'язаних з обговоренням проектів законів і рішень загальнодержавного й місцевого значення.
Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням міжнародних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлено, що „кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій”, а у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб.
Право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осiб. Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод громадян, зміцнення зв'язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян у державні органи і органи місцевого самоврядування сприяє посиленню контролю народу за їх діяльністю, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.
Право на інформацію. Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Це право на свободу інформації гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами: шляхом міжособистісного спілкування, через засоби масової інформації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби за своїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо при їх використанні виконуються встановлені законодавством правила, які існують, наприклад, для демонстрацій. У випадку порушень вимог закону щодо законності здійснення вказаних вище заходів, передбачається відповідальність за Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням міжнародних договорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлено, що „кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій”, а у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб1.
