Зразок роботи
ВИСНОВОК
Таким чином, допустимість доказів – це така їх властивість, яка характеризує докази з погляду дотримання законності при їх отриманні та фіксації. Критеріями допустимості доказів є: 1) збирання доказів уповноваженою особою (ст. 216 КПК України); 2) отримання у передбаченому законом порядку (шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій; витребування та отримання від органів державної влади документів, відомостей, висновків ревізій, актів перевірок тощо); 3) законність процесуального джерела доказу (показання, речові докази, документи, висновки експертів); 4) належна процесуальна фіксація ходу та результатів відповідної процесуальної дії.
Законне, обґрунтоване і справедливе вирішення кримінальної справи по суті передбачає правильне вирішення питання про предмет і межі доказування по справі. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути вияснено, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильно встановити межі доказування означає: забезпечити з необхідною повнотою з'ясування обставин, що входять до предмета доказування; використовувати для цієї мети тільки допустимі докази і тільки в обсязі, необхідному для достовірних висновків у кримінальному провадженні. Звуження цих меж призводить до того, що деякі обставини предмету доказування залишаються недостатньо дослідженими. Необґрунтоване розширення меж доказування може призвести до зайвого використання процесуальних засобів доказування, потягти за собою порушення прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.
Системне тлумачення норм ст. 86-88 КПК України щодо поняття та змісту недопустимості доказів дає підстави для висновку, що у широкому значенні недопустимим є доказ, який отриманий з порушенням порядку, встановленого КПК України (ст. 86 КПК України). Безперечно недопустимими є докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК України). За загальним правилом, недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення є докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру та окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого (ч. 1 ст. 88 КПК України).
Згідно зі ст. 89 КПК України у випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.
Проведений аналіз процесу доказування свідчить, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має чимало лакун, а тому потребує значного вдосконалення.
Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття. Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.
Особливої уваги потребує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.
Справді вирішеними зазначені проблеми будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права колізій.
