0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Справедливість у системі цінностей права (ID:382239)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Право, юридичні
Сторінок: 41
Рік виконання: 2019
Вартість: 200
Купити цю роботу
Зміст
ЗМІСТ с. ВСТУП……………………………………………………………………………… 3 І. Справедливість у системі цінностей права…………………………………6 ІІ. Формування і розвиток ідей справедливості у праві………………...........13 2.1.Ідея справедливості у філософії права Стародавнього Сходу…………….....13 2.2.Розуміння справедливості в епоху Античності та Середньовіччя…………..18 2.3.Справедливість у філософсько-правовій думці Відродження та Нового часу…………………………………………………………………………………..24 2.4. Сучасне філософсько-правове розуміння справедливості…………………..26 ІІІ. Справедливість – як цінність у законодавстві країн Європейського союзу та України ………………………………………………………………….30 ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..36 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………....38
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
І. Справедливість у системі цінностей права Справедливість – одна із основних засад права, є вирішальною у визначені його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права [33]. Фундаментальні принципи, що випливають із загальних законів (справедливість, рівність, свобода людини) [27]. Кризові явища в суспільстві здатні легітимізувати культ сили як абсолютної цінності, що визначає соціально-правовий статус людини. Розвинена правосвідомість несумісна з психологією переможців і переможених, оскільки вона спирається на принцип справедливості, тобто принцип, що виключає подібний підхід. Антиномія «переможець-переможений» є прихованим виразом культу сили, а у цього культу є одна побічна якість: несподівано культура, мораль, законність і багато що інше під його впливом виявляється «зайвим». Культивування подібної антиномії є одним із індикаторів того, що відбувається розрив правосвідомості з її аксіологічними гуманітарними і правовими засадами [32]. Розкриваючи зміст історичного розуміння соціальної справедливості, виділяються кілька етапів її еволюції: буденний, натуральний, конвенціальний (договірний), конвергентний (гуманітарний). Їхнє становлення відбувається в результаті досягнення історично виправданого співвідношення суспільного й особистісного елементів у природі людини. громадян) функціонування справедливості в суспільному житті людей, що в її природі безпосередньо відбиваються всі зміни, котрі відбуваються у суспільстві. Ця безпосередність вказує яким чином кожна особистість, кожен народ мають своє власне розуміння соціальної справедливості, зумовлене історичним розвитком. Сучасна цивілізація накладає істотний відбиток не тільки на стан соціальної справедливості в суспільстві, але й на поведінку кожної особистості. Цивілізації, що йдуть у ногу з вимогами, як правило, виявляють активну життєву позицію. Пасивна продовжує відстоювати несправедливість [41]. Також науковцями досліджувалося поняття справедливості різних історичних періодів, у яких з різних точок зору оцінювалися ті чи інші дії та явища. Як слушно стверджує О.В. Деревесніков сам феномен справедливості не зникав, а лише змінювався відносно поняття, яке існувало раніше та доповнювалося новим змістом, при цьому зберігало в собі загальнолюдську суть. Справедливість є морально-правовим феноменом. Суть справедливості не може бути в повній мірі розкрита у відриві від законності, гуманізму та інш., які діють у взаємодії один з одним і органічно доповнюють один одного. Справедливість проявляється у правозастосовній діяльності компетентних органів держави, акти яких мають забезпечувати підтримку миру, порядку і загального блага [19]. Феномен справедливості безпосередньо пов’язаний з уявленнями про належне. Він зумовлений невід’ємними, невідчужуваними правами людини і передбачає чітку корелятивну відповідність між практичною роллю індивіда в житті суспільства та його соціальним становищем, між правами та обов’язками, діянням та відплатою, трудом та винагородою, злочином та карою, заслугами та суспільним визнанням тощо. Ідея справедливості – одна з найбільш резонансних в історії світоглядного еволюціонування людства: вона завжди слугувала ключовим аргументом і критерієм в оцінці вчинків людей, подій, явищ і загалом суспільної дійсності. Її реалізація потребує потужних концептуальних, вольових і матеріальних ресурсів, а також неупередженого арбітражу у вигляді громадської думки, соціальних інститутів і легітимної владно-управлінської вертикалі. Справедливість слугує критеріальним мірилом людських відносин. Вона є мірою відповідності між змістом вчинків та їхньою оцінкою на рівні суспільної свідомості; між роллю людей і соціальних груп та їхнім соціальним становищем; між працею та винагородою за неї; між правами та обов’язками; між скоєним діянням та відплатою за нього. Якщо справедливість – це частина суспільного ідеалу, то теорія справедливості – це проект належних відносин, які діють в межах справедливого суспільства. Для побудови теорії справедливості ключовим є розуміння двох аспектів: по-перше, індивіди мають взаємну потребу один в одному в процесі спільної життєдіяльності, по-друге, з огляду на зазначену особливість вони є рівними між собою [28]. Питання прав і свобод людини та «справедливості – несправедливості» історично виникли тоді, коли виникло питання правової організації суспільства для побудови справедливих суспільних відносин. Історія наукового аналізу феномена «справедливість» розпочалася з Аристотеля, який уперше розділив справедливість на зрівняльну та розподільчу. Розподільча справедливість поширюється на політичні відносини, а сфера впливу зрівняльної справедливості – на стосунки між людьми як приватними особами. Аристотель узагалі розуміє політику й право як справедливість. Філософ уперше розрізняє політичне та приватне життя, виділяє дві сфери правової регуляції активності людей, а отже, відокремлює людину та її приватне життя від втручання держави. Він розрізняє закон як правило поведінки й справедливість або правду, що стоїть над законом, тобто розмежовує поняття соціальної та моральної норми. Надаючи пріоритет природному праву (право окремої людини), а не законам (позитивне право), Аристотель стверджує, що прийняті в державі закони повинні відповідати соціальним відносинам і відображати зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, а для побудови справедливого суспільства право повинно забезпечувати благо всіх громадян, а не лише тих, хто приймає закони. «Справедливе» в політичних стосунках, на думку Аристотеля, – це розумне, а тому ці стосунки повинні обмежуватися законом в усіх сферах суспільних відносин, зокрема політичних (влада – підпорядкування). Філософ уперше виділяє: політичну справедливість як можливість об’єднання в політичні спільноти й участь в управлінні державою; правову справедливість, тобто особливі стосунки між вільними та рівними членами поліса, що включені в дві системи – вертикальну (поліс-громадянин – розподільча справедливість) і горизонтальну (між приватними особами – зрівняльна справедливість). На думку мислителя, Право урівнює права людей в соціальному житті, а Закон (правова норма) – це загальне правило поведінки. Таким чином, інститут права створює соціально-психологічний клімат спокою та довіри. Він уперше вводить до наукового обігу поняття розподільчої справедливості, складовою якого є політична справедливість. Так, справедливість у житті суспільства встановлюється внаслідок домінування закону в головних сферах суспільного життя. Справедливий зміст законів значною мірою залежить від форми державного устрою, однак принцип домінування законів, а не людей має значні переваги. Критерієм справедливості для Аристотеля є благо окремої людини, тому з нього розпочинається поділ на природне й позитивне право. Саме природне право є відображенням уявлень про справедливість, натомість позитивне право не завжди відповідає цьому критерію, оскільки залежить від форми державного устрою [11]. Вагомий внесок у розвиток концепції справедливості зробив Фома Аквінський, який увів нове поняття – «комутативна справедливість» (за Аристотелем – зрівняльна справедливість). Перевага цього терміна полягає в тому, що він характеризує не лише стосунки, пов’язані з обміном, а й передбачає більш широке коло людських стосунків, що не залежать від спільнот або держави [9]. Подальший розвиток поняття політичної справедливості тривав у другій половині ХХ ст. У сучасній науці існує декілька підходів до визначення поняття «справедливість». Перший – розглядає справедливість у вузькому сенсі як певну «гру за правилами», тобто об’єктивне ставлення до людей, що ґрунтується на певних нормах або принципах. Так, відомий німецький учений О. Хеффе вважає, що політична справедливість – це моральна настанова стосовно права й держави (інституціональні аспекти соціальної справедливості), та розглядає справедливість як соціальну обов’язковість, певну гру за правилами. Зазначена категорія для О. Хеффе обмежується дотриманням певних соціальних вимог і норм, набуваючи значення об’єктивного ставлення до людей. Автор уважає, що позиція справедливості передбачає як міжособові стосунки, так і ділові та соціальні інститути (право, держава). Справедливою може вважатися приватна особа, яка чинить порядно й чесно, або службова особа, що діє відповідно до закону та не утискає інтереси одних для інтересів інших. Справедливе й не справедливе, на його думку, – це предикати об’єктивної оцінки, за допомогою якої ми щось оцінюємо як законне (легітимне) та добре (правильне), або не легітимне й погане [40]. У широкому сенсі, визначаючи її на основі властивих людині моральних прав. Одним із представників такого підходу є сучасний австрійський психолог Л. Фербі. Дослідниця вважає, що поняття «справедливість» містить оціночні судження стосовно моральних прав людини. Тобто стосунки між людьми розглядають як справедливі, якщо вони відповідають певним стандартам або критеріям того, що є моральним правом. При цьому автор посилається на думку Аристотеля, який визначав справедливість як суму чеснот у стосунках між людьми. Аналізуючи більш вузьке розуміння справедливості, як об’єктивних стосунків між людьми (гра за правилами), Л. Фербі зазначає, що таке розуміння обмежує справедливість лише оціночним судженням про те, як люди повинні будувати свої стосунки за наявності конкуруючих вимог або конфліктів інтересів. Але таке визначення, на її думку, акцентує надмірну увагу на конкуренції та недоліках взаємодії. Своє бачення дослідниця аргументує тим, що справедливість стосується не лише об’єктивного ставлення до людини, а й поваги до її прав. Психолог підкреслює, що про справедливість можна говорити лише тоді, коли люди отримують, окрім об’єктивного, ще й таке ставлення, що відповідає їх природним правам. Таким чином, він у своєму визначенні справедливості звертається до природних, або моральних, прав людини, які їй властиві лише тому, що вона людина [37]. Наявні психологічні концепції справедливості можна розглядати в межах трьох підходів: 1) індивідуально-психологічний підхід (у контексті індивідуальних міжособових стосунків); 2) соціально-психологічний підхід (у контексті стосунків між людьми як представників різних соціальних груп); 3) інституціональний підхід (з позиції сприйняття людьми справедливості тих чи інших соціальних інститутів – держави, права). До індивідуально- психологічного підходу належать онтогенетичні теорії справедливості. Серед них – теорія «заслуговування результатів» М. Лернера (біхевіористична теорія). Науковець звернув увагу на те, що люди вірять у «справедливий світ», тобто в те, що мають у цьому світі саме те, на що заслуговують. Така віра набувається в універсальному дитячому досвіді як результат відмови від безпосереднього меншого задоволення потреби заради відстроченого більшого. Інший підхід під час здійснення аналізу феномена «справедливість – несправедливість» реалізовується в межах міжгрупового соціально-психологічного підходу. Сприйняття людьми соціальної несправедливості розглядається на тлі відношень між різними соціальними групами, до яких вони належать. Ідеться, першочергово, про владні стосунки (хто кому підпорядковується). Цілком очевидно, що політична влада відіграє головну роль у детермінації характеру домінуючих настанов стосовно підпорядкування. Адже саме вона зацікавлена в підтриманні такої ідеології, яка б посилила її контроль у суспільстві. Це стає можливим за умови сприйняття суспільством критеріїв справедливості як легітимних. Установлення в суспільстві певного критерію легітимності має соціально-психологічний характер. Беззаперечним є факт, що якщо суспільство згодне, то будь-яка ідеологія є легітимною. Інша справа, що завжди має значення спосіб, яким влада встановлює «легітимність ідеології» і якою мірою співпадають критерії соціальної справедливості в людей, що перебувають на різних щабелях соціальної ієрархії. Тому питання соціальної «справедливості – несправедливості» завжди залишається відкритим. Л. Кіддер і М. Файн (1986 р.) виділили два головні підходи до інтерпретації соціальної несправедливості. Перший підхід передбачає, що несправедливість виникає внаслідок зіткнення соціальних інтересів різних соціальних груп, що є головною причиною соціальної несправедливості через недосконалість соціальної системи. Така недосконалість породжує нерівні можливості для різних соціальних груп. Цей підхід можна назвати соціально-психологічним. Він акцентує увагу на міжгруповому контексті соціальної справедливості й часто підтримує групу, що бореться за зміну соціальної системи на таку, яка усуне проблему несправедливості. Другий підхід убачає причину несправедливості в концепції «втрачених можливостей» і зосереджується на неблагонадійному індивіді. Він розрізняє внутрішньоособову та міжособову справедливість, прагне отримати суспільну підтримку й «знайти ліки» для такого індивіда. Зазначений підхід називають індивідуально-психологічним. Дослідники вважають, що члени суспільства, які мають владу, з більшою ймовірністю будуть підтримувати позицію «утрачених можливостей» і мають більше ресурсів для утвердження в суспільній свідомості власної позиції як правильної. Члени суспільства, які позбавлені влади, частіше зосереджуються на індивідуально-психологічному «діагнозі». Це заважає їм усвідомити свою частину психологічної відповідальності за соціальні події та поглянути на них у більш широкому соціальному контексті. Багато дослідників акцентують увагу на необхідності більш детального психологічного вивчення соціального контексту й Як було зазначено вище, поняття політичної справедливості є безпосереднім вираженням ідеї природного права та способом природно-правового мислення. Воно бере свій початок у давній Греції як елемент філософської критики існуючих політичних відносин. Тобто виникає тоді, коли закони та форми державного устрою вже не сприймаються «на віру», а критикуються з точки зору їх справедливості. У Новий час ідеї політичної справедливості стають моральними ідеями для оцінки права та держави. У подальшому критерії справедливості починають використовувати для визначення легітимності правових і державних утворень.